«У правиці — всі скарби земні, у лівиці — її будинок. Все, що захопила діва-войовниця, вибираючись із долини тіней до світла. Все, що несла, не озирнувшись назад, на уламки свого життя…»
Будь ласка, скажіть хтось Інні от просто зараз, що то вона недоречно пригадала слова якогось епосу чи легенди. З тих, якими її щовечора напихала в дитинстві матінка, виховуючи гармонійну особистість. Скажіть. Вам що, шкода?
А їй не мучитися, чи не марить вона від безсоння й стресу? І то все ж краще, ніж раптово почати подумки наговорювати якесь недолуге фентезі, аби лише не вслухатися у відлуння роботи арти.
Кажуть, що це — далеко, кілометрів двадцять-тридцять від міста, не менше. Кажуть, що то наші воїни вміло стримують ворогів. Кажуть, що ракет учора випустили по їхньому місту не дві, а три: третю збили. І не загинув цього разу ніхто, а будинки… що ж, їх скрізь зараз руйнують, а шибки, вибиті в пів вулиці, як і в її квартирі, — то й дрібниці ніби. Кажуть-говорять, і все лише правду. Та слухати це Інна буде хоч і уважно, але під час втечі.
Діва-войовниця знайшлася, велетка, здатна все важливе із собою захопити. До фітнес-зали не могла доплентатись, усе обіцяла, що з понеділка або з початку весни. Замість весни — війна. Замість спорту — цілком собі важка атлетика.
У правій руці — сонне замурзане дівчисько, вкутане не по вуха — по брови, лиш очі крізь щілину блимають. Через плече — сумка з робочим ноутом, вкутаним так само старанно. Скарби-скарбенята, які ніхто не змусить полишити. Хіба разом із рукою відірвуть. У лівій — валіза на коліщатках. Що запхала туди, аби більше влізло, з того й ліпити дім. Це, як скажуть, що з багажем в евакуаційний потяг зась, кине. Й оком не зморгне.
А ось сестриця, певно, почне скімлити. Що ще чекати від дурепи, яка під час евакуації скалічилась, змусивши бездітну Інну переконатися, що втеча з дітьми від війни — то важко? Фізично важко, зараз не про ефемерні речі йдеться. До кінця лютого була певна, що племінниця худенька — лише кістки пташеняти, великі очі й гонор. Зараз же це дитинча мов свинцем налите.
Та Інна не скаржиться. Краще вона малу Ольцю триматиме, хоч не впустить. Бо яка віра жінці, що бите віконне скло голіруч починає збирати по всій кімнаті й не зупиняється, навіть коли вже кров на долонях виступає? І плакати починає, лише отримавши ляпас від старшої сестри, яка має тепер ще й возитися з пораненою. Шок, кажете? То й хай стоїть зі своїм шоком, старанно замотаними бинтами руками, на які ледь налізли рукавиці, й перехняблена спортивною сумкою через плече, але на крок позаду.
Поїзд прибуває до перону ледь не в полудень. Інна замовила таксі на ту мить, коли завершилася комендантська година. Ні, вона не сподівалася, що їхня родина буде першою в черзі. Однак не думала, що буде стільки тих, хто ночуватиме на вокзалі, аби вже напевне потрапити в потяг.
Від самої згадки про фото, на яких натовпи людей перших днів евакуації, ладні зім’яти чужих заради порятунку, Інну починає млоїти. Та сьогодні на вокзалі не натовп, а подоба черги, в яку шикують волонтери в помаранчевих жилетах: жінки й чоловіки з зірваними захриплими голосами, із землистими обличчями й червоними очима. Зняти з них жилети — й і не відрізниш від тих, хто щойно вирвалися через ворожі блок-пости власною машиною.
— Які ж вони сильні й прекрасні! Обличчя – мов з ікон, — то Христя, сестриця. Горе в родині — дизайнерка, що мріє стати художницею. Тільки хай спробує зітхнути, що зараз не до малювання. Інна й так вдає, ніби не знає, що в тої в сумці замість зайвого светра — скетчбук й олівці.
Хіба й залишилось на іконах малювати тих, хто ледь не матом сипить, намагаючись донести до злих і нещасних пасажирів:
— Та люди, будьте ж людьми, блін! Не кацапійте! Поруч – свої, не вороги. Усіх у потяг запхаємо, минулого тижня втричі більше в цей же поїзд втрамбували, ніхто не вивалився. А ви ще й з комфортом поїдете, як пані. Ну все-все, жіночко, ви з окупації з малим вирвались – молодець. Вона з міста, куди всього лише ракета прилетіла, але теж рятує дітей: нема тут чого немовлятам робити. Ну, штовхнула вас, так не зумисне ж. Що, хвалитися будете, кому гірше? Ідіть он, чаю випийте в наметі, там безкоштовно наливають, потім досваритесь…
Чи то показова впевненість тих, хто має хоч ілюзію влади, чи оте: «Не кацапійте, будьте людьми!» таки хоч трохи подіяло, але сварки стишились. Ковтаючи солодкий окріп із чайним присмаком, люди розбивались на купки, заводили розмови, бо ж не стояти мовчки годинами. Інна, хоч і намагалася не вслухатися, але вловлювали уривки чужих історій:
— … а він собі на щоці намалював прапор фломастерами, поки ми збирали речі. Бо на свято в дитсадку малювали, а я ж йому сказала, що ми на свято до родичів їдемо, щоб не ревів у машині. Так у садку – аква-гримом, умив – і по всьому, а тут я відтираю так, що от-от шкіру спущу, а воно все видно. Він реве. Я реву. А як кинути? Щоб оті на блок-посту сказали, що п’ятирічка – вже Бандера малий? А потім що зроблять з усіма? Заклеїла я малому щоку, сказала, що в нього виразка, бридливі орки трапились: покривились і пропустили швидко, бо раптом заразні? Ні, гроші взяли, не побоялися заразитися через ті папірці…
— … а до нас вчепились, що Мишко вже дорослий, уже вісімнадцять є, а свідоцтво, де написано, що п'ятнадцять, то в чужих взяли. Та подивіться, ну, люди, він же й на п'ятнадцять не виглядає: худий, зелений весь, на вулицю не виженеш, усе б перед своїм компом сидів. А в машині, крім мене й Мишка, ще двоє молодших, от-от розревуться… Вийняла я кульчики з вух – золоті, ще бабусині. Щоб тій гадині, якій гостинець дістанеться, до скону вуха від них наривало! Взяли, обізвали бандерівською шльондрою та звеліли їхати. Я Мишкові кажу, аби молодших на підлогу машини поклав ззаду й сам ліг, бо раптом пальнуть навздогін. Послухався, поклав братів, собою прикрив, справді, мов дорослий зовсім. Та пощастило, не пальнули. Ми живими виїхали. А ось у наступну автівку стріляли, чийсь погляд не сподобався. Хоча теж пощастило їм: усі живі, лише склом поранені…
—… якого ти ото памперс зіпсувала, га? Доросла дівчинка. Я ж тобі казала, що то артилерія, то далекий бій, до нас не дістануть. Ні, і до сусідньої хати не дістануть, і до всього міста. А з того, де долітало, ми виїхали. Тож просись до туалету, поки можна: цей памперс я тобі в дорогу надягла. Бо їхати довго – день, ніч і ще трохи. А до туалету, кажуть, там і не протиснутись, людей багато. Тоді б памперс знадобився, а зараз ще ні, по-людськи можна. Та нічого, не реви, перевдягну. Добре, що у волонтерів попросила не один, а два… Жіночко, погляньте за валізою, будь ласка, я зараз, і скажіть, що ми тут від самого ранку…
Історії спліталися в нерозбірливий гул, в’язли у вухах, туманили голову. Від них, не від втоми, в Інни на мить стали ватяними руки — ледь не впустила найцінніше. На щастя, мала Ольця зметикувала — розумне росте, не в матінку, — вчепилась в тітку, обійняла за шию так, що не продихнеш. Аж тут і Христя зреагувала-підскочила.
Радіти б, що в неї рідні такі меткі, та Інна, хай їй і недобре було, всіма нутрощами відчула, що тут щось не те. І справді, не лише сестронька допомогла, ще якась жінка з малим — Ольчиним ровесником — підтримала. Ніби й добрий вчинок, але Інні завжди здавалось, що безкорислива допомога —то від одиниць. Від тих, хто тепер зодягнув оті волонтерські жилети й губить здоров’я, рятуючи інших.
Так і є, незнайомка спробувала скласти губи в чемну усмішку, хоч очі залишилися байдужими, вимитими сльозами до блякло-сірого кольору.
— Це – Ліда, ми з нею навчалися на одному курсі. А тепер випадково зустрілися отут на вокзалі, бо вона теж їде зі своїм сином і в те саме місто, що й ми. Разом краще подорожувати, хіба ні? Дивовижний збіг, правда?
— Так, сестро, дивовижний.
Інна — не художниця, однак деталі підмічати вміє. Закутаний опецькуватий малюк. Напханий наплічник з уламками того, що недавно було домом. Переноска — теж старанно замотана, бо мороз не весняний, весна десь затрималась, можливо, теж на блокпосту. Із пластикової хатки долинає не нявчання, а приглушене шматою дзявкотіння.
З Інни досить під час втечі одної непристосованої дорослої й однієї малечі. Допомагати клону сестриці — то вже розкіш. Виникає гостре бажання по-підлітковому бездумно кинути: «Обирай: я чи вона! Сама відповідай за доньку й за приятельку, а я вже якось дам собі раду». Звісно, такого Інна не каже, бо знає сестру. Колись та обрала вуличне кошеня й матері довелося бігати й шукати до півночі сусідніми дворами меншеньку, аби повернути додому разом із вошивим котом.
А може, Інна стримується через те, що Христя якраз ділиться лайфхаком:
— Я малій на спині маркером написала її ім’я й номери мобільні – мій та Інни, раптом загубиться. Ну, в кишеню теж поклала цидулку з усією інформацією, але так надійніше.
Ліда буденно киває:
— Я теж. Тільки не маркером – ручкою. І на футболці продублювала, бо раптом від поту розмиється. Але мені, як Толі не стало, більше нема чийого номеру писати. Мамине село в окупації, вчора якось додзвонилась на хвилину з дядькового телефона, казала, що на пагорб вийшла. Звеліла Макса брати і тікати подалі. Якби не він, мені й байдуже було б. А тут Христя зателефонувала, що ви їдете…
— Байдуже їй! — не втримується Інна. — Чого ґудзик розстібнутий на куртці? Щоб потім тебе лікувати, як приїдемо? Застебнись і йди по гарячий чай до намету. Хлопчака залиш, бо вже руки відтягнув. Пса випусти й із собою візьми, хай поки що нормально до туалету сходить, бо потім переноску не відітреш і його самого.
— Що? — це вже сторонній тітці, яка щось там бовкнула, ніби Ліда має стати у хвіст черги, бо раніше тут її не було. — Мої сестри, мої племінники, разом рятуватимемось. Ви своїх усіх з окупації вивезли, а я з вільного міста не зможу?
Жінка лише рукою махнула, не бажаючи заходитись зі сваркою.
Інна ніколи не бажала мати ще одну сестру. І якщо вже втратила дім, то раптово отримана натомість, хай тимчасово, нова сестра — погана заміна. Та зараз сперечатися з долею не було сил і часу. Хоча б тому, що Інні вчулося, що рейки слабко загули — до вокзалу прямував евакуаційний потяг.
Будь ласка, скажіть хтось Інні от просто зараз, що то вона недоречно пригадала слова якогось епосу чи легенди. З тих, якими її щовечора напихала в дитинстві матінка, виховуючи гармонійну особистість. Скажіть. Вам що, шкода?
А їй не мучитися, чи не марить вона від безсоння й стресу? І то все ж краще, ніж раптово почати подумки наговорювати якесь недолуге фентезі, аби лише не вслухатися у відлуння роботи арти.
Кажуть, що це — далеко, кілометрів двадцять-тридцять від міста, не менше. Кажуть, що то наші воїни вміло стримують ворогів. Кажуть, що ракет учора випустили по їхньому місту не дві, а три: третю збили. І не загинув цього разу ніхто, а будинки… що ж, їх скрізь зараз руйнують, а шибки, вибиті в пів вулиці, як і в її квартирі, — то й дрібниці ніби. Кажуть-говорять, і все лише правду. Та слухати це Інна буде хоч і уважно, але під час втечі.
Діва-войовниця знайшлася, велетка, здатна все важливе із собою захопити. До фітнес-зали не могла доплентатись, усе обіцяла, що з понеділка або з початку весни. Замість весни — війна. Замість спорту — цілком собі важка атлетика.
У правій руці — сонне замурзане дівчисько, вкутане не по вуха — по брови, лиш очі крізь щілину блимають. Через плече — сумка з робочим ноутом, вкутаним так само старанно. Скарби-скарбенята, які ніхто не змусить полишити. Хіба разом із рукою відірвуть. У лівій — валіза на коліщатках. Що запхала туди, аби більше влізло, з того й ліпити дім. Це, як скажуть, що з багажем в евакуаційний потяг зась, кине. Й оком не зморгне.
А ось сестриця, певно, почне скімлити. Що ще чекати від дурепи, яка під час евакуації скалічилась, змусивши бездітну Інну переконатися, що втеча з дітьми від війни — то важко? Фізично важко, зараз не про ефемерні речі йдеться. До кінця лютого була певна, що племінниця худенька — лише кістки пташеняти, великі очі й гонор. Зараз же це дитинча мов свинцем налите.
Та Інна не скаржиться. Краще вона малу Ольцю триматиме, хоч не впустить. Бо яка віра жінці, що бите віконне скло голіруч починає збирати по всій кімнаті й не зупиняється, навіть коли вже кров на долонях виступає? І плакати починає, лише отримавши ляпас від старшої сестри, яка має тепер ще й возитися з пораненою. Шок, кажете? То й хай стоїть зі своїм шоком, старанно замотаними бинтами руками, на які ледь налізли рукавиці, й перехняблена спортивною сумкою через плече, але на крок позаду.
Поїзд прибуває до перону ледь не в полудень. Інна замовила таксі на ту мить, коли завершилася комендантська година. Ні, вона не сподівалася, що їхня родина буде першою в черзі. Однак не думала, що буде стільки тих, хто ночуватиме на вокзалі, аби вже напевне потрапити в потяг.
Від самої згадки про фото, на яких натовпи людей перших днів евакуації, ладні зім’яти чужих заради порятунку, Інну починає млоїти. Та сьогодні на вокзалі не натовп, а подоба черги, в яку шикують волонтери в помаранчевих жилетах: жінки й чоловіки з зірваними захриплими голосами, із землистими обличчями й червоними очима. Зняти з них жилети — й і не відрізниш від тих, хто щойно вирвалися через ворожі блок-пости власною машиною.
— Які ж вони сильні й прекрасні! Обличчя – мов з ікон, — то Христя, сестриця. Горе в родині — дизайнерка, що мріє стати художницею. Тільки хай спробує зітхнути, що зараз не до малювання. Інна й так вдає, ніби не знає, що в тої в сумці замість зайвого светра — скетчбук й олівці.
Хіба й залишилось на іконах малювати тих, хто ледь не матом сипить, намагаючись донести до злих і нещасних пасажирів:
— Та люди, будьте ж людьми, блін! Не кацапійте! Поруч – свої, не вороги. Усіх у потяг запхаємо, минулого тижня втричі більше в цей же поїзд втрамбували, ніхто не вивалився. А ви ще й з комфортом поїдете, як пані. Ну все-все, жіночко, ви з окупації з малим вирвались – молодець. Вона з міста, куди всього лише ракета прилетіла, але теж рятує дітей: нема тут чого немовлятам робити. Ну, штовхнула вас, так не зумисне ж. Що, хвалитися будете, кому гірше? Ідіть он, чаю випийте в наметі, там безкоштовно наливають, потім досваритесь…
Чи то показова впевненість тих, хто має хоч ілюзію влади, чи оте: «Не кацапійте, будьте людьми!» таки хоч трохи подіяло, але сварки стишились. Ковтаючи солодкий окріп із чайним присмаком, люди розбивались на купки, заводили розмови, бо ж не стояти мовчки годинами. Інна, хоч і намагалася не вслухатися, але вловлювали уривки чужих історій:
— … а він собі на щоці намалював прапор фломастерами, поки ми збирали речі. Бо на свято в дитсадку малювали, а я ж йому сказала, що ми на свято до родичів їдемо, щоб не ревів у машині. Так у садку – аква-гримом, умив – і по всьому, а тут я відтираю так, що от-от шкіру спущу, а воно все видно. Він реве. Я реву. А як кинути? Щоб оті на блок-посту сказали, що п’ятирічка – вже Бандера малий? А потім що зроблять з усіма? Заклеїла я малому щоку, сказала, що в нього виразка, бридливі орки трапились: покривились і пропустили швидко, бо раптом заразні? Ні, гроші взяли, не побоялися заразитися через ті папірці…
— … а до нас вчепились, що Мишко вже дорослий, уже вісімнадцять є, а свідоцтво, де написано, що п'ятнадцять, то в чужих взяли. Та подивіться, ну, люди, він же й на п'ятнадцять не виглядає: худий, зелений весь, на вулицю не виженеш, усе б перед своїм компом сидів. А в машині, крім мене й Мишка, ще двоє молодших, от-от розревуться… Вийняла я кульчики з вух – золоті, ще бабусині. Щоб тій гадині, якій гостинець дістанеться, до скону вуха від них наривало! Взяли, обізвали бандерівською шльондрою та звеліли їхати. Я Мишкові кажу, аби молодших на підлогу машини поклав ззаду й сам ліг, бо раптом пальнуть навздогін. Послухався, поклав братів, собою прикрив, справді, мов дорослий зовсім. Та пощастило, не пальнули. Ми живими виїхали. А ось у наступну автівку стріляли, чийсь погляд не сподобався. Хоча теж пощастило їм: усі живі, лише склом поранені…
—… якого ти ото памперс зіпсувала, га? Доросла дівчинка. Я ж тобі казала, що то артилерія, то далекий бій, до нас не дістануть. Ні, і до сусідньої хати не дістануть, і до всього міста. А з того, де долітало, ми виїхали. Тож просись до туалету, поки можна: цей памперс я тобі в дорогу надягла. Бо їхати довго – день, ніч і ще трохи. А до туалету, кажуть, там і не протиснутись, людей багато. Тоді б памперс знадобився, а зараз ще ні, по-людськи можна. Та нічого, не реви, перевдягну. Добре, що у волонтерів попросила не один, а два… Жіночко, погляньте за валізою, будь ласка, я зараз, і скажіть, що ми тут від самого ранку…
Історії спліталися в нерозбірливий гул, в’язли у вухах, туманили голову. Від них, не від втоми, в Інни на мить стали ватяними руки — ледь не впустила найцінніше. На щастя, мала Ольця зметикувала — розумне росте, не в матінку, — вчепилась в тітку, обійняла за шию так, що не продихнеш. Аж тут і Христя зреагувала-підскочила.
Радіти б, що в неї рідні такі меткі, та Інна, хай їй і недобре було, всіма нутрощами відчула, що тут щось не те. І справді, не лише сестронька допомогла, ще якась жінка з малим — Ольчиним ровесником — підтримала. Ніби й добрий вчинок, але Інні завжди здавалось, що безкорислива допомога —то від одиниць. Від тих, хто тепер зодягнув оті волонтерські жилети й губить здоров’я, рятуючи інших.
Так і є, незнайомка спробувала скласти губи в чемну усмішку, хоч очі залишилися байдужими, вимитими сльозами до блякло-сірого кольору.
— Це – Ліда, ми з нею навчалися на одному курсі. А тепер випадково зустрілися отут на вокзалі, бо вона теж їде зі своїм сином і в те саме місто, що й ми. Разом краще подорожувати, хіба ні? Дивовижний збіг, правда?
— Так, сестро, дивовижний.
Інна — не художниця, однак деталі підмічати вміє. Закутаний опецькуватий малюк. Напханий наплічник з уламками того, що недавно було домом. Переноска — теж старанно замотана, бо мороз не весняний, весна десь затрималась, можливо, теж на блокпосту. Із пластикової хатки долинає не нявчання, а приглушене шматою дзявкотіння.
З Інни досить під час втечі одної непристосованої дорослої й однієї малечі. Допомагати клону сестриці — то вже розкіш. Виникає гостре бажання по-підлітковому бездумно кинути: «Обирай: я чи вона! Сама відповідай за доньку й за приятельку, а я вже якось дам собі раду». Звісно, такого Інна не каже, бо знає сестру. Колись та обрала вуличне кошеня й матері довелося бігати й шукати до півночі сусідніми дворами меншеньку, аби повернути додому разом із вошивим котом.
А може, Інна стримується через те, що Христя якраз ділиться лайфхаком:
— Я малій на спині маркером написала її ім’я й номери мобільні – мій та Інни, раптом загубиться. Ну, в кишеню теж поклала цидулку з усією інформацією, але так надійніше.
Ліда буденно киває:
— Я теж. Тільки не маркером – ручкою. І на футболці продублювала, бо раптом від поту розмиється. Але мені, як Толі не стало, більше нема чийого номеру писати. Мамине село в окупації, вчора якось додзвонилась на хвилину з дядькового телефона, казала, що на пагорб вийшла. Звеліла Макса брати і тікати подалі. Якби не він, мені й байдуже було б. А тут Христя зателефонувала, що ви їдете…
— Байдуже їй! — не втримується Інна. — Чого ґудзик розстібнутий на куртці? Щоб потім тебе лікувати, як приїдемо? Застебнись і йди по гарячий чай до намету. Хлопчака залиш, бо вже руки відтягнув. Пса випусти й із собою візьми, хай поки що нормально до туалету сходить, бо потім переноску не відітреш і його самого.
— Що? — це вже сторонній тітці, яка щось там бовкнула, ніби Ліда має стати у хвіст черги, бо раніше тут її не було. — Мої сестри, мої племінники, разом рятуватимемось. Ви своїх усіх з окупації вивезли, а я з вільного міста не зможу?
Жінка лише рукою махнула, не бажаючи заходитись зі сваркою.
Інна ніколи не бажала мати ще одну сестру. І якщо вже втратила дім, то раптово отримана натомість, хай тимчасово, нова сестра — погана заміна. Та зараз сперечатися з долею не було сил і часу. Хоча б тому, що Інні вчулося, що рейки слабко загули — до вокзалу прямував евакуаційний потяг.
