ТРЕТІЙ НОМЕР

ДВА МАЛЕНЬКІ ВИБУХИ

ПРОЗА
ДВА МАЛЕНЬКІ ВИБУХИ

— Народ, як у вас там? Дуже голосно вночі було?

— А я спав.

— Я теж спав.

— А я чула два маленькі вибухи, але далеко, і знову заснула.

На екрані — виставка картин Малевича, суцільні чорні квадрати. Камер майже не вмикають, декого не бачила більше року, тільки голоси. Голоси різні: сонні, демонстративно ліниві, бадьорі, невпевнені, оптимістичні, роздратовані, тривожні. За вікном тільки починає жовкнути листя, теплий вересень — майже літо. Раніше в думках було б тільки, як відсидіти уроки та й гайнути з друзями на вулицю, а зараз? Друзі розлетілися світом, половина учнів у незнайомих містах, і тільки в зумі — всі свої, майже рідні. «Пані Ясю, а залиште нам конференцію, ми ще тут посидимо…» Сьомий клас, сонячне світло, друга осінь війни… Клас, що пішов до школи вже після Іловайську…

Програма забута вся, під нуль. І це не після літа.

— Ми переїхали.

— Ми тепер в Закарпатті.

— Я у Львові.

— Ми в Болгарії були, потім у Туреччині, в Польщі, зараз повернулися, — розповідає новенький.

— А вчився де?

— В українській школі контрольні писав.

Тобто можна повторювати весь попередній рік, вважайте, що його й не було.

Осінь починається не з жовтого листя, а з питання, як проходити програму з дітьми, які другий рік живуть на війні.

— А тепер обидві частини рівняння множимо на знаменник і що? І меджик! Знаменник зникає, рівняння перетворюється на елементарне! Зрозуміли, чи ще раз?

— Стра-а-ашна, — з інтонацією казок про чорного піонера тягне хтось, — стра-а-ашна…

— Відставити паніку. Марусь, на екрані писати можеш? Права половина твоя. Даню, ліва наша: ти диктуєш, я пишу. Вмикай, вмикай мікрофона… З чого почнемо? Пра-а-альна, розкриваємо дужки…

Заважати уроку сторонніми малюнками суворо заборонено, але якщо непомітно та скраєчку, то що нам та вчителька зробить? Спостерігаю, як у кутку повільно з’являється танк. Сьомий клас, ну не вашу ж мать… Це ті, хто: «А я писати мишкою не можу, хай хтось інший розв’яже». Біля танку проступає напівпрозора жовта лінія: якась зараза випробовує можливості дошки Зуму. Зараза не підозрює, що її ім’я мені висвічуєпрограма. Над жовтою лінією виринає блакитна і далі починається розширення, удосконалення, наведення…

— Саню, ти пишеш?

— Га? Я? Пишу.

— Яким кольором?

— Жовто-блакитним.

Сміється… Вони не часто сміються. Реготати можуть, сміятися — ні.

Чиясь неслухняна мишка повільно виводить на екрані округлі букви: «СТРАШНО».

— Що тобі страшно, страшна ти людина?

— Матема-а-атика! — замогильним голосом відповідає «страшна людина».

Дивно, як щось питаю, то всі мікрофони вимкнуто, а як іржуть, то всіх чутно. Хтось починає розфарбовувати літери кольорами веселки. Ок, нехай.

***

— Пані Ясю, я сьогодні з телефона, бо в коридорі сиджу. У нас тривога.

— Я можу вилетіти, якщо ноут сяде. Ми без світла.

— У нас тут вибухи, то може інтернет відпасти.

— А можна я відповідати сьогодні не буду, тільки послухаю? Тут шумно: ми в дорозі.

«Доброго ранку, доньки сьогодні не буде, не спали всю ніч, спить», — це вже телеграм.

«Нас не буде тиждень, тато у госпіталі, ми до нього. Домашку зроблю».

Звичайний ранок, нічого нового. Яка тобі, зайцю, домашка….

— Гутен, як ви розумієте, морген! Доброго ранку, гоп-компанія! Ну що, поїхали займатися суспільно-корисною діяльністю, тобто геометрією?

— Слава Україні! А без геометрії сьогодні ніяк?

— Нажаль, ні. Карма.

— Зрозуміло.

Слово «страшно» з’являється, як тільки вмикаю показ екрану. Його вітають серденька, галочки, стрілочки, наче всі тільки цього й чекали. Мовчки тисну «видалити всі малюнки».

— Соу, шановне панство, суміжні та вертикальні кути, та як з ними боротися. Поїхали.

— Грьобані москалі, — голосно бурмоче чорний квадратик. Занадто голосно. — Кляті грьобані москалі! Щоб вони поздихали…

— Слухай, можна не на уроці?

— А чому?

— Бо деякі слова в школі неприйнятні.

Розсудливо, з філософськими інтонаціями:

— Тобто вас не влаштовує форма… По суті питання ви погоджуєтесь?

Погоджуюсь.

Двоє разом роблять на екрані малюнок до задачі. Задача важка, малюнок хитромудрий, але й мої нівроку. Підказую, бо знов полізли не туди, а часу залишилося небагато.

— Пані Яся нами грається у Діабло, тільки в математику! — бурчить перший розумник. —Задача — це бос. Його треба перемогти. Гоша — то права клавіша миші, а я — ліва.

Фиркаю зі сміху: дійсно, підштовхую до рішення, наче персів у грі рухаю.

— Ця задача справжнє Діабло, — відгукується Гоша. — Давайте натравимо її на москалів!

— А давайте! — лунає кілька радісних голосів.

— Спочатку розв’яжіть!

— Та ми вже! Осьочки пішла січна…

Дійсно, Діабло.

У вчительському чаті свої історії:

— От як вимовити в класі «Столітня війна»? Раніше вчили — і нічого, а зараз сама як подумаю, що війна могла продовжуватися сто років… Як це сказати при дітях?

— Сьогодні в підручнику зустрілося речення: «Наші війська, наступаючи, гнали ворога на захід». Так трохи не всі в один голос: «Зачекайте, а чому на Захід?!» Пояснила, що це про іншу війну, потім корвалол пила, уява розігралася.

— В контрольній задача про кулю та рушницю — викинув до біса, не зараз.

— Там у вас ще про тиск та гусениці танку.

— Як дійдемо, скажу, що танк — «Леопард», прокатить.

За вікном аж занадто блакитне небо — влітку такого не буває. Колись була така забава: у вересні надсилати колегам повідомлення «До літа залишилось … днів». Зараз хочеться самій отримати таке повідомлення, тільки щоб у ньому було «До кінця війни…».

Ранок. Руки трусяться від новин. В етері легке невменько у важкій формі: хто вночі всепроспав, той зранку в телеграмі догнався. Зараз починати щось серйозне немає сенсу, буде «що вчив, що радіо слухав».

— Граємо у «Пішов парубок палити?» Щоб прокинутися.

Цю гру люблять через дозволене слово «палити» у тому числі. Треба пояснити якесь явище чи поняття словами, що починаються з «п». Це не складно, повірте.

Але сьогодні навіть на це ентузіазму не вистачає.

— Добре, — кажу, — тепер пояснювати буду я. Хто мені загадає слово? Пиши в телеграм.

На екрані трямкає: «дракон». Слідом з’являється відповідний смайлик, далі ще один, як без цього?

— Поїхали, послухайте! Персонаж. Прилетів, палить, превеликий, палаючий, пузатий!

— Ракета! — впевнено відгукуються водночас декілька голосів.

— Е-е-ем… ні. Послухайте. Прилетів. Персонаж. Пригода, принцеса. Покрутіть! Палить, перелякав…

— Шахед!

— Балістика!

— С-300!

— Ракета! Це точно ракета!

Оптимістичне (раптом не відреагую посеред загального галасу):

— Грьобані москалі!

Про принцесу точно ніхто не почув.

— Персонаж, народ! Персонаж. Пригадайте: прилетів, позеленілий…

— Ну точно, я ж кажу — ракета!

Фінал, завіса, оплески. Давайте краще в лінійні рівняння…

З рівняннями теж виходить так собі, начебто й на урок прийшли, і щось роблять, і сумлінні, а не йде, хоч ти що роби. Фраза дня: «Лю-ю-юди, ну не гальмуйте, чотири відняти чотири — скі-і-ільки?» «Ну, точно не нуль», — впевнено відповідають люди. А що я від них хочу після новин зранку? Сама така ж…

— Мамо, ти навіщо чайник у холодильник поставила? — то вже син. Він ще не заглядав у телеграм.

Зі сторонньої точки зору у нас урок. Із погляду методистів — безлад, бедлам, гармидер, ще пара синонімів. З точки зору чорнобривців під балконом — ще одна осінь, така сама, як всі попередні. Тільки ось, не така…

«СТРАШНО», — знову пише хтось на екрані. Кожна літера — іншим кольором: зеленим, рожевим, жовтим… Малюю поруч ромашку.

— Кому там знову страшно? Страшно повинно бути тим, хто домашку вчасно не здав. Що за світла ідея — надсилати за п’ять хвилин до уроку?

— То у нас тепер такий мем — «стра-а-ашно», — інтонацію треба чути: то історія про зелену руку чи Кентервільський привид. — Подобається?

Угукаю у відповідь. Тягну на центр чергове рівняння, слухаю театральні стогнання чорних квадратів.

Головне — не забути зробити вигляд, що вірю: напис «страшно» стосується тільки математики. Головне — не забути.