ДВА МАЛЕНЬКІ ВИБУХИ
— Народ, як у вас там? Дуже голосно вночі було?
— А я спав.
— Я теж спав.
— А я чула два маленькі вибухи, але далеко, і знову заснула.
На екрані — виставка картин Малевича, суцільні чорні квадрати. Камер майже не вмикають, декого не бачила більше року, тільки голоси. Голоси різні: сонні, демонстративно ліниві, бадьорі, невпевнені, оптимістичні, роздратовані, тривожні. За вікном тільки починає жовкнути листя, теплий вересень — майже літо. Раніше в думках було б тільки, як відсидіти уроки та й гайнути з друзями на вулицю, а зараз? Друзі розлетілися світом, половина учнів у незнайомих містах, і тільки в зумі — всі свої, майже рідні. «Пані Ясю, а залиште нам конференцію, ми ще тут посидимо…» Сьомий клас, сонячне світло, друга осінь війни… Клас, що пішов до школи вже після Іловайську…
Програма забута вся, під нуль. І це не після літа.
— Ми переїхали.
— Ми тепер в Закарпатті.
— Я у Львові.
— Ми в Болгарії були, потім у Туреччині, в Польщі, зараз повернулися, — розповідає новенький.
— А вчився де?
— В українській школі контрольні писав.
Тобто можна повторювати весь попередній рік, вважайте, що його й не було.
Осінь починається не з жовтого листя, а з питання, як проходити програму з дітьми, які другий рік живуть на війні.
— А тепер обидві частини рівняння множимо на знаменник і що? І меджик! Знаменник зникає, рівняння перетворюється на елементарне! Зрозуміли, чи ще раз?
— Стра-а-ашна, — з інтонацією казок про чорного піонера тягне хтось, — стра-а-ашна…
— Відставити паніку. Марусь, на екрані писати можеш? Права половина твоя. Даню, ліва наша: ти диктуєш, я пишу. Вмикай, вмикай мікрофона… З чого почнемо? Пра-а-альна, розкриваємо дужки…
Заважати уроку сторонніми малюнками суворо заборонено, але якщо непомітно та скраєчку, то що нам та вчителька зробить? Спостерігаю, як у кутку повільно з’являється танк. Сьомий клас, ну не вашу ж мать… Це ті, хто: «А я писати мишкою не можу, хай хтось інший розв’яже». Біля танку проступає напівпрозора жовта лінія: якась зараза випробовує можливості дошки Зуму. Зараза не підозрює, що її ім’я мені висвічуєпрограма. Над жовтою лінією виринає блакитна і далі починається розширення, удосконалення, наведення…
— Саню, ти пишеш?
— Га? Я? Пишу.
— Яким кольором?
— Жовто-блакитним.
Сміється… Вони не часто сміються. Реготати можуть, сміятися — ні.
Чиясь неслухняна мишка повільно виводить на екрані округлі букви: «СТРАШНО».
— Що тобі страшно, страшна ти людина?
— Матема-а-атика! — замогильним голосом відповідає «страшна людина».
Дивно, як щось питаю, то всі мікрофони вимкнуто, а як іржуть, то всіх чутно. Хтось починає розфарбовувати літери кольорами веселки. Ок, нехай.
***
— Пані Ясю, я сьогодні з телефона, бо в коридорі сиджу. У нас тривога.
— Я можу вилетіти, якщо ноут сяде. Ми без світла.
— У нас тут вибухи, то може інтернет відпасти.
— А можна я відповідати сьогодні не буду, тільки послухаю? Тут шумно: ми в дорозі.
«Доброго ранку, доньки сьогодні не буде, не спали всю ніч, спить», — це вже телеграм.
«Нас не буде тиждень, тато у госпіталі, ми до нього. Домашку зроблю».
Звичайний ранок, нічого нового. Яка тобі, зайцю, домашка….
— Гутен, як ви розумієте, морген! Доброго ранку, гоп-компанія! Ну що, поїхали займатися суспільно-корисною діяльністю, тобто геометрією?
— Слава Україні! А без геометрії сьогодні ніяк?
— Нажаль, ні. Карма.
— Зрозуміло.
Слово «страшно» з’являється, як тільки вмикаю показ екрану. Його вітають серденька, галочки, стрілочки, наче всі тільки цього й чекали. Мовчки тисну «видалити всі малюнки».
— Соу, шановне панство, суміжні та вертикальні кути, та як з ними боротися. Поїхали.
— Грьобані москалі, — голосно бурмоче чорний квадратик. Занадто голосно. — Кляті грьобані москалі! Щоб вони поздихали…
— Слухай, можна не на уроці?
— А чому?
— Бо деякі слова в школі неприйнятні.
Розсудливо, з філософськими інтонаціями:
— Тобто вас не влаштовує форма… По суті питання ви погоджуєтесь?
Погоджуюсь.
Двоє разом роблять на екрані малюнок до задачі. Задача важка, малюнок хитромудрий, але й мої нівроку. Підказую, бо знов полізли не туди, а часу залишилося небагато.
— Пані Яся нами грається у Діабло, тільки в математику! — бурчить перший розумник. —Задача — це бос. Його треба перемогти. Гоша — то права клавіша миші, а я — ліва.
Фиркаю зі сміху: дійсно, підштовхую до рішення, наче персів у грі рухаю.
— Ця задача справжнє Діабло, — відгукується Гоша. — Давайте натравимо її на москалів!
— А давайте! — лунає кілька радісних голосів.
— Спочатку розв’яжіть!
— Та ми вже! Осьочки пішла січна…
Дійсно, Діабло.
У вчительському чаті свої історії:
— От як вимовити в класі «Столітня війна»? Раніше вчили — і нічого, а зараз сама як подумаю, що війна могла продовжуватися сто років… Як це сказати при дітях?
— Сьогодні в підручнику зустрілося речення: «Наші війська, наступаючи, гнали ворога на захід». Так трохи не всі в один голос: «Зачекайте, а чому на Захід?!» Пояснила, що це про іншу війну, потім корвалол пила, уява розігралася.
— В контрольній задача про кулю та рушницю — викинув до біса, не зараз.
— Там у вас ще про тиск та гусениці танку.
— Як дійдемо, скажу, що танк — «Леопард», прокатить.
За вікном аж занадто блакитне небо — влітку такого не буває. Колись була така забава: у вересні надсилати колегам повідомлення «До літа залишилось … днів». Зараз хочеться самій отримати таке повідомлення, тільки щоб у ньому було «До кінця війни…».
Ранок. Руки трусяться від новин. В етері легке невменько у важкій формі: хто вночі всепроспав, той зранку в телеграмі догнався. Зараз починати щось серйозне немає сенсу, буде «що вчив, що радіо слухав».
— Граємо у «Пішов парубок палити?» Щоб прокинутися.
Цю гру люблять через дозволене слово «палити» у тому числі. Треба пояснити якесь явище чи поняття словами, що починаються з «п». Це не складно, повірте.
Але сьогодні навіть на це ентузіазму не вистачає.
— Добре, — кажу, — тепер пояснювати буду я. Хто мені загадає слово? Пиши в телеграм.
На екрані трямкає: «дракон». Слідом з’являється відповідний смайлик, далі ще один, як без цього?
— Поїхали, послухайте! Персонаж. Прилетів, палить, превеликий, палаючий, пузатий!
— Ракета! — впевнено відгукуються водночас декілька голосів.
— Е-е-ем… ні. Послухайте. Прилетів. Персонаж. Пригода, принцеса. Покрутіть! Палить, перелякав…
— Шахед!
— Балістика!
— С-300!
— Ракета! Це точно ракета!
Оптимістичне (раптом не відреагую посеред загального галасу):
— Грьобані москалі!
Про принцесу точно ніхто не почув.
— Персонаж, народ! Персонаж. Пригадайте: прилетів, позеленілий…
— Ну точно, я ж кажу — ракета!
Фінал, завіса, оплески. Давайте краще в лінійні рівняння…
З рівняннями теж виходить так собі, начебто й на урок прийшли, і щось роблять, і сумлінні, а не йде, хоч ти що роби. Фраза дня: «Лю-ю-юди, ну не гальмуйте, чотири відняти чотири — скі-і-ільки?» «Ну, точно не нуль», — впевнено відповідають люди. А що я від них хочу після новин зранку? Сама така ж…
— Мамо, ти навіщо чайник у холодильник поставила? — то вже син. Він ще не заглядав у телеграм.
Зі сторонньої точки зору у нас урок. Із погляду методистів — безлад, бедлам, гармидер, ще пара синонімів. З точки зору чорнобривців під балконом — ще одна осінь, така сама, як всі попередні. Тільки ось, не така…
«СТРАШНО», — знову пише хтось на екрані. Кожна літера — іншим кольором: зеленим, рожевим, жовтим… Малюю поруч ромашку.
— Кому там знову страшно? Страшно повинно бути тим, хто домашку вчасно не здав. Що за світла ідея — надсилати за п’ять хвилин до уроку?
— То у нас тепер такий мем — «стра-а-ашно», — інтонацію треба чути: то історія про зелену руку чи Кентервільський привид. — Подобається?
Угукаю у відповідь. Тягну на центр чергове рівняння, слухаю театральні стогнання чорних квадратів.
Головне — не забути зробити вигляд, що вірю: напис «страшно» стосується тільки математики. Головне — не забути.
— Народ, як у вас там? Дуже голосно вночі було?
— А я спав.
— Я теж спав.
— А я чула два маленькі вибухи, але далеко, і знову заснула.
На екрані — виставка картин Малевича, суцільні чорні квадрати. Камер майже не вмикають, декого не бачила більше року, тільки голоси. Голоси різні: сонні, демонстративно ліниві, бадьорі, невпевнені, оптимістичні, роздратовані, тривожні. За вікном тільки починає жовкнути листя, теплий вересень — майже літо. Раніше в думках було б тільки, як відсидіти уроки та й гайнути з друзями на вулицю, а зараз? Друзі розлетілися світом, половина учнів у незнайомих містах, і тільки в зумі — всі свої, майже рідні. «Пані Ясю, а залиште нам конференцію, ми ще тут посидимо…» Сьомий клас, сонячне світло, друга осінь війни… Клас, що пішов до школи вже після Іловайську…
Програма забута вся, під нуль. І це не після літа.
— Ми переїхали.
— Ми тепер в Закарпатті.
— Я у Львові.
— Ми в Болгарії були, потім у Туреччині, в Польщі, зараз повернулися, — розповідає новенький.
— А вчився де?
— В українській школі контрольні писав.
Тобто можна повторювати весь попередній рік, вважайте, що його й не було.
Осінь починається не з жовтого листя, а з питання, як проходити програму з дітьми, які другий рік живуть на війні.
— А тепер обидві частини рівняння множимо на знаменник і що? І меджик! Знаменник зникає, рівняння перетворюється на елементарне! Зрозуміли, чи ще раз?
— Стра-а-ашна, — з інтонацією казок про чорного піонера тягне хтось, — стра-а-ашна…
— Відставити паніку. Марусь, на екрані писати можеш? Права половина твоя. Даню, ліва наша: ти диктуєш, я пишу. Вмикай, вмикай мікрофона… З чого почнемо? Пра-а-альна, розкриваємо дужки…
Заважати уроку сторонніми малюнками суворо заборонено, але якщо непомітно та скраєчку, то що нам та вчителька зробить? Спостерігаю, як у кутку повільно з’являється танк. Сьомий клас, ну не вашу ж мать… Це ті, хто: «А я писати мишкою не можу, хай хтось інший розв’яже». Біля танку проступає напівпрозора жовта лінія: якась зараза випробовує можливості дошки Зуму. Зараза не підозрює, що її ім’я мені висвічуєпрограма. Над жовтою лінією виринає блакитна і далі починається розширення, удосконалення, наведення…
— Саню, ти пишеш?
— Га? Я? Пишу.
— Яким кольором?
— Жовто-блакитним.
Сміється… Вони не часто сміються. Реготати можуть, сміятися — ні.
Чиясь неслухняна мишка повільно виводить на екрані округлі букви: «СТРАШНО».
— Що тобі страшно, страшна ти людина?
— Матема-а-атика! — замогильним голосом відповідає «страшна людина».
Дивно, як щось питаю, то всі мікрофони вимкнуто, а як іржуть, то всіх чутно. Хтось починає розфарбовувати літери кольорами веселки. Ок, нехай.
***
— Пані Ясю, я сьогодні з телефона, бо в коридорі сиджу. У нас тривога.
— Я можу вилетіти, якщо ноут сяде. Ми без світла.
— У нас тут вибухи, то може інтернет відпасти.
— А можна я відповідати сьогодні не буду, тільки послухаю? Тут шумно: ми в дорозі.
«Доброго ранку, доньки сьогодні не буде, не спали всю ніч, спить», — це вже телеграм.
«Нас не буде тиждень, тато у госпіталі, ми до нього. Домашку зроблю».
Звичайний ранок, нічого нового. Яка тобі, зайцю, домашка….
— Гутен, як ви розумієте, морген! Доброго ранку, гоп-компанія! Ну що, поїхали займатися суспільно-корисною діяльністю, тобто геометрією?
— Слава Україні! А без геометрії сьогодні ніяк?
— Нажаль, ні. Карма.
— Зрозуміло.
Слово «страшно» з’являється, як тільки вмикаю показ екрану. Його вітають серденька, галочки, стрілочки, наче всі тільки цього й чекали. Мовчки тисну «видалити всі малюнки».
— Соу, шановне панство, суміжні та вертикальні кути, та як з ними боротися. Поїхали.
— Грьобані москалі, — голосно бурмоче чорний квадратик. Занадто голосно. — Кляті грьобані москалі! Щоб вони поздихали…
— Слухай, можна не на уроці?
— А чому?
— Бо деякі слова в школі неприйнятні.
Розсудливо, з філософськими інтонаціями:
— Тобто вас не влаштовує форма… По суті питання ви погоджуєтесь?
Погоджуюсь.
Двоє разом роблять на екрані малюнок до задачі. Задача важка, малюнок хитромудрий, але й мої нівроку. Підказую, бо знов полізли не туди, а часу залишилося небагато.
— Пані Яся нами грається у Діабло, тільки в математику! — бурчить перший розумник. —Задача — це бос. Його треба перемогти. Гоша — то права клавіша миші, а я — ліва.
Фиркаю зі сміху: дійсно, підштовхую до рішення, наче персів у грі рухаю.
— Ця задача справжнє Діабло, — відгукується Гоша. — Давайте натравимо її на москалів!
— А давайте! — лунає кілька радісних голосів.
— Спочатку розв’яжіть!
— Та ми вже! Осьочки пішла січна…
Дійсно, Діабло.
У вчительському чаті свої історії:
— От як вимовити в класі «Столітня війна»? Раніше вчили — і нічого, а зараз сама як подумаю, що війна могла продовжуватися сто років… Як це сказати при дітях?
— Сьогодні в підручнику зустрілося речення: «Наші війська, наступаючи, гнали ворога на захід». Так трохи не всі в один голос: «Зачекайте, а чому на Захід?!» Пояснила, що це про іншу війну, потім корвалол пила, уява розігралася.
— В контрольній задача про кулю та рушницю — викинув до біса, не зараз.
— Там у вас ще про тиск та гусениці танку.
— Як дійдемо, скажу, що танк — «Леопард», прокатить.
За вікном аж занадто блакитне небо — влітку такого не буває. Колись була така забава: у вересні надсилати колегам повідомлення «До літа залишилось … днів». Зараз хочеться самій отримати таке повідомлення, тільки щоб у ньому було «До кінця війни…».
Ранок. Руки трусяться від новин. В етері легке невменько у важкій формі: хто вночі всепроспав, той зранку в телеграмі догнався. Зараз починати щось серйозне немає сенсу, буде «що вчив, що радіо слухав».
— Граємо у «Пішов парубок палити?» Щоб прокинутися.
Цю гру люблять через дозволене слово «палити» у тому числі. Треба пояснити якесь явище чи поняття словами, що починаються з «п». Це не складно, повірте.
Але сьогодні навіть на це ентузіазму не вистачає.
— Добре, — кажу, — тепер пояснювати буду я. Хто мені загадає слово? Пиши в телеграм.
На екрані трямкає: «дракон». Слідом з’являється відповідний смайлик, далі ще один, як без цього?
— Поїхали, послухайте! Персонаж. Прилетів, палить, превеликий, палаючий, пузатий!
— Ракета! — впевнено відгукуються водночас декілька голосів.
— Е-е-ем… ні. Послухайте. Прилетів. Персонаж. Пригода, принцеса. Покрутіть! Палить, перелякав…
— Шахед!
— Балістика!
— С-300!
— Ракета! Це точно ракета!
Оптимістичне (раптом не відреагую посеред загального галасу):
— Грьобані москалі!
Про принцесу точно ніхто не почув.
— Персонаж, народ! Персонаж. Пригадайте: прилетів, позеленілий…
— Ну точно, я ж кажу — ракета!
Фінал, завіса, оплески. Давайте краще в лінійні рівняння…
З рівняннями теж виходить так собі, начебто й на урок прийшли, і щось роблять, і сумлінні, а не йде, хоч ти що роби. Фраза дня: «Лю-ю-юди, ну не гальмуйте, чотири відняти чотири — скі-і-ільки?» «Ну, точно не нуль», — впевнено відповідають люди. А що я від них хочу після новин зранку? Сама така ж…
— Мамо, ти навіщо чайник у холодильник поставила? — то вже син. Він ще не заглядав у телеграм.
Зі сторонньої точки зору у нас урок. Із погляду методистів — безлад, бедлам, гармидер, ще пара синонімів. З точки зору чорнобривців під балконом — ще одна осінь, така сама, як всі попередні. Тільки ось, не така…
«СТРАШНО», — знову пише хтось на екрані. Кожна літера — іншим кольором: зеленим, рожевим, жовтим… Малюю поруч ромашку.
— Кому там знову страшно? Страшно повинно бути тим, хто домашку вчасно не здав. Що за світла ідея — надсилати за п’ять хвилин до уроку?
— То у нас тепер такий мем — «стра-а-ашно», — інтонацію треба чути: то історія про зелену руку чи Кентервільський привид. — Подобається?
Угукаю у відповідь. Тягну на центр чергове рівняння, слухаю театральні стогнання чорних квадратів.
Головне — не забути зробити вигляд, що вірю: напис «страшно» стосується тільки математики. Головне — не забути.