Двадцять четверте грудня. За вікном знов сипле. Сипле й сипле, як цукровою пудрою. Кавалки землі під вікном вкриваються пухнастим холодним блискучим снігом. Схоже на штолен, що ніжиться в пудрі своєю твердою темною скоринкою. Вчора пекла... Для кого? Хто їсти буде? На це Різдво вона сама. Діти далеко. Старший на практиці в Арабських Еміратах. Він пілот цивільної авіації. Молодша готується до сесії у Києві. Ну як готується, перед Різдвом, мабуть, з друзями тусить. Наталя усміхається коли думає про доньку. Коли ж як не у вісімнадцять років гуляти засніженим Києвом? Мчати з хлопцем до друзів та з'ясувати, що домовлялись на завтра. Коли як не у вісімнадцять зрадіти, що вечір затримав тільки їх двох у своїх обіймах. Коли як не у вісімнадцять опинитися на безлюдному та слизькому Андріївському й котитися вниз зі сміхом?
Коли? У її, Наталині, сорок чотири... Залишитись вдвох, на донці, на білій від бруківки Андріївського, під чорним оксамитом передріздвяного неба. Вдих — колюче морозне повітря, видих — біла пара, запітніли окуляри. Червоні щоки, сніжинки тануть на його губах. Обличчя близько — близько. Вдих — гаряча пара його дихання зігріває повітря навколо неї. Видих — він наближає обличчя впритул до неї, торкається щокою її щоки. Він вдихає весь її видих. Крутиться голова чи то сніжинки кружляють над ними. Єдиний порятунок — сміятися й котитись слизьким узвозом до Подолу.
Різдво двадцятого. Зараз теж Різдво. Третє Різдво без нього. Без Андрія. Телефон іноді булькає повідомленням і мовчить про головне.
— Андрій, — подумки вимовляє Наталя ім’я та заплющує очі. Сліз давно немає. Наталя натискає на повіки. Треба повісити останню кульку на ялинку. За вікном сипле сніг. У Литві його багато. Більше ніж у їх рідному місті. У віконному склі відбивається миготіння гірлянди й вона, Наталя. Руде волосся у гладкій зачісці. Пишна гривка, зелені великі очі. Очі вдивляються в сніг. Декольте відкриває гострі ключиці й довгу шию. Декольте закінчується в западинці, де лежить золота підвіска — маленький тризуб, Подарунок Андрія. В руках кулька. Остання прикраса з маленької коробки. Треба повісити. Вона крутить кульку. Гірлянда миготить за її спиною. Третє Різдво без нього. Це четверта частина від їх спільного життя. Це надто довго. Це надто довго навіть для їх любові. Чому це мало статися з ними? Ці питання, як снігова пудра, запорошують її серце. Холодний сніг назовні й всередині. Цукрова крига. Телефон мовчить. Вона чекає з позавчора. Третій рік вона чекає кожен обмін. Очікування й кожен вдих очікування крає серце. Холодно. Наталя знизує плечима та стискає руки. Різдвяна кулька розсипається в долоні. Ой. Тепла кров капає на підвіконня. Бідна кулька. Треба зібрати сріблясті уламки. Наталя прикладає серветку до порізу. Холодно. У склі вікна миготить червоним гірлянда.
Вони познайомилися на Івана Купала.
— Стрибай, — сказав він і заглянув у її обличчя під вінком з ковили та польових квітів.
— Зажди, — сказала вона і засміялась. Вона сидить на піску поряд з багаттям. Багаття, щойно розпалене й високе, вітає язиками полум’я зірки. Зірки проступають на вечірнім небі над узбережжям. Вона вдивляється в чоловіка. Усмішка, білі зуби, блискучі очі. Високий, стрункий. Тридцять п'ять? Він легко підхоплює дровеняку.
— Пішли, — він мотнув головою в сторону хороводу й протягнув руку. Вона вклала руку у його долонь, сперлася й підвелася.
Наталя стає поряд з ним у зовнішнє коло та він перехоплює її руку міцніше.
— Андрій, — каже він.
— Наталя, — каже вона.
Перший крок, другий, третій. Ноги намацують візерунок.
— Ра-до-ро! — проноситься над равликом хороводу. Швидше! Ось вони вже в другому колі. Хоровод закручує Андрія і Наталю всередину.
— Ра-до-ро Да-ро, — підхоплює хоровод. Швидше! Руки стискають руки. Рука попереду — рука позаду. Ми однієї крові. Кров цього степу біжить у жилах кожного. Одна кров на всіх. Кров цієї землі.
— Ра-до-ро Да-ро Сла-во! Швидше!
— Тримай мене міцно! Міцно! — він кричить їй на вухо серед сміху й вигуків. Аромат полину лине над степом. Радоро Даро. Багаття танцює в очах. Гаряче дихання. Швидко!
Равлик закручує їх. Вони у центрі. Тут, на площі у два метри, розпашілі сп’янені рухом й степом люди місять пісок. Люди рухаються плече в плече, груди в груди. Вуста у вуста, гаряче. Голови, усмішки, долоні, литки лікті, зап'ястки — все сплітається і стає одною багатоокою, багаторукою. Це вона, Наталя, багатоока і багаторука. Ра-до-ро Да-ро Сла-во.
— Стрибаймо!? — Наталя кричить Андрію в розпашіле обличчя.
— Авжеж! — його голос бульбашками закипає в крові.
Коли вони вибираються з равлика, щасливі й стомлені через багаття вже дозріло.
Наталя вкладає руку в його долоню — най буде, що буде — скидає сандалі і заривається ступнями в прохолодний вечірній пісок.
— Не бійся, стрибаймо разом, на раз-два-три, — сміється він.
Вона заплющує очі. Хай буде, що буде. Вона чує два три й відштовхується. Вони летять. Чумацький шлях над водою та пляжем, іскри з полум’я. То горять всі її сумніви, розлучення, негаразди, сум. Вони займаються та злітають до чорного неба червоними цятками.
Наталя відводить очі від відблиску миготіння гірлянди у склі. Червона крапля на серветці не розповзається. Кров зупинилася. Треба рухатися. Наталя збирає скляні уламки й на кухні викидає разом із серветкою, підмітає дрібне скло з полу. Ставить качині ніжки на розігрів, а штолен і салат на стіл, — її литовські друзі, що прихистили її у 2022-му зайдуть ближче до восьмої.
Наталя гонить сумний настрій, поправляє декольте. Довго вагалась — чи варто одягати блузку замість светра під горло? Варто. Вона уявлятиме, що Андрій був у тому обміні позавчора й тепер з нею, напроти, пригощається качкою та салатом, їсть добавку штолена — він любить її кухню. Вона любить дивитися, як він їсть. Вона любить його. Попри третій рік без нього. Наталя торкається маленького тризубчика — подарунок Андрія. На Новий Рік двадцять другого. За півтора місяця до війни. За три місяці до полону. Третє Різдво в полоні. Вона втомилася. Вона чекає. Попри втому. Позавчора мав відбутися черговий обмін. Наталя дивиться в сторону телефону й не бере його до рук. Цього разу вона не слідкувала за прямим ефіром, не вдивлялась в обличчя і не вчитувалась у списки. Невже вона зневірилася? Ні. Просто в неї немає сил знову не знайти його ім’я по списках обміну, марно шукати його обличчя на фото й відео нахабних репортерів. Ні. Краще уявляти, що Андрій сидить напроти неї поряд з литовцями та їсть її штолен. Продезінфікувати поріз. У кухонної шафи пляшка Джека Деніелза. Наталя капає Джека на серветку та прикладає до шкіри — ай.
Наталя бере стакан і наливає на донці віскі — Джеку, допоможи! Віскі в бокалі відбиває миготіння гірлянди. Віскі обіцяє тепло й забуття. Наталя додає ще трохи в стакан і закриває пляшку. Вона бере до рук телефон, вимикає його. Може викинути? А самій додати у Деніелз пігулок? Дурепа. А діти? Їй соромно за слабкість. Телефон, мовчазний телефон випив всі її сили. Але з ним вона може впоратися. Наталя кидає виключений телефон у ящик з виделками. Так тобі. Наталя сідає у крісло поряд з ялинкою та натягує на плечі плед. Вона торкається тризуба. І ковтає янтарно червоний напій. Вона закриває очі. Господи, як я втомилася. Віскі зігріває горло, груди. Тепло.
Тоді на Івана Купала, після хороводів і полум’я вони пішли до моря. Вона занурила босі ноги у білу піну й відчула лоскотання морських блох. Це вони світяться, як міріади вогників у воді.
— Зачекай, — сказав він, — я швидко. Вона відвернулась до невидимого в темряві обрію.
— Ну сидіти на ковдрі приємніше ніж на піску. Ти не думай, — сказав він через 5 хвилин за її спиною. Наталя обернулась і побачила, що Андрій розстилає на крайці прибою ковдру. Вона усміхнулась.
— Я тут і я вже все придумала.
Він розслабляється й вони відчувають оксамитову ніч.
— Шр-шр.
Вони сидять на ковдрі біля прибою. Море світиться. Серпень. Чумацький шлях уходить в море над головами.
— Шр-шр, — в темряві біліють і шурхотять хвилі.
Хвилі легенько облизують мушлі та камінці. Наталя відчуває легкий поцілунок. Його вуста мають аромат молочної іриски.
— Шр-шр, — говорить море в солоне повітря.
Його шкіра пахне сіллю. Він притискається до її потилиці. Наталя розкриває вуста, щоб впустити його язик.
— Шрр, — прибій шепоче в повітря. Вітерець підкреслює жар шкіри на плечах. Його руки. Вони теплі й охолоджують жар. Його долоні огортають її шию, потилицю. Кінчики його пальців торкаються шкіри під волоссям. Вказівні проводять за вухами, великі торкаються середини вушка, мізинці бавляться навколо, двох верхніх хребців. Кінчики його пальців намагаються відчути кожен міліметр.
— Шур-шур, — пестять море темний вологий пісок. Міріади вогників залишаються на ньому після кожної хвилі
Його пальці перебирають три верхніх хребці, вивчають їх форму, карбують в пам'яті. Він консервує оксамитове небо, діамантову крихту Чумацького шляху, бурмотіння прибою, вогники на вологому темному піску та її. Як консервують стиглі персики на зиму.
— Шр-шр, його пальці спустилися до п'ятого хребця. Вона стигла. Вона солодка й волога. Його пальці знов підіймаються. Він гладить обличчя, губи, ніс, брови вилиці. Вона відчуває себе найдорожчим скарбом в його руках. Вона відчуває себе перлиною в оксамиті цієї ночі.
— Шр-шр, — нічне море розкинулося в перегорнутій чаші неба. Під його дотиками.
— Пішли, — каже Наталя й тягне його за руки.
Він підхоплює ковдру на плече й стискає її руку у своїх долонях. Його очі близько. Наталя перехоплює його долоні й притискає їх до обличчя, до шиї, до грудей, до ребер. Не втратити жодної крихти, жодного дотику.
— Пішли, — каже він.
Вони йдуть в сторону піщаних барханів. Вона тримає його руки на своїй шкірі.
Ніч залегла між барханами. Зірки миготять і п’ють солону воду. Місяць запізнюється. На краще. Ніщо не розбавить оксамитової темряви. З глибини дюни світять пару ліхтарів з котеджів і віл. Ким він працює? А яка різниця? Його звати Андрій.
Він починає спочатку. Кінчик язика малює круги. Навколо носу, навколо вуст, пірнає у яремну ямку та йде стежкою правої ключиці западає у всі заглиблення.
— Х-ах, — виривається з її легень.
Андрій розвертає її й притискає хребтом до себе. Кінчик язика пірнає під волосся і вивчає її шию. Обводить контур: шия - плечі. І старанно замальовує середину поцілунками. Її тіло дзвенить, як тятива. Зірки спустилися і заглядають в очі. Чумацький шлях розгойдується, як дитяча гойдалка. Вони теж розкочуються і тремтять переплетені, босими ногами на піску.
— Так, — видихає вона в зірки.
— Ще ні, — усміхається він і починає вивчати хребці. З найпершого, під волоссям. Між лопатками. Він торкається шкіри між лопатками й міріади золотих бульбашок. Вона — пляшка фрізанте. Він торкається. Він спускається. Трохи нижче надхвістя, який там хребець? Руки підіймають легку спідницю і ковзають по шкірі стегон, скатують мереживо трусиків до щиколоток. Гарячий дотик язиком до шкіри. Фрізанте рветься вгору. Він здорово розтрусив цю пляшку. Він не зупиняється. Гарячий дотик до куприка. Дихання забивається.
— Т-т-ак, — рветься з грудей.
Він цілує куприк. Він йде далі. Він розвертає її до себе лобком і торкається язиком.
— Та-ак, — видихає Наталя й падає на ковдру, падає в його руках. Зірки обертаються. Її ноги стискають його шию. Її руки стискають його плечі, голову плечі стегна.
— Та-ак, — відповідає він. Її тіло всотує та стискає його. Пісок у волоссі й під хребтом. Від його рухів піщинки з силою входять в її шкіру, в кожен хребець. Ця оксамитова ніч карбується в її венах.
— Ха-х, — видихає він і Чумацький шлях злітає в небо.
Ніч тепла й волога. Зірки миготять зі своїх місць.
— Ти знаєшся на сузір'ях? — питає Андрій.
Він лежить на животі, підборіддя спирається на долоні. Він дивиться їй в обличчя. На руці у нього приклеїлася маленька мушля. У Наталі пісок у волоссі вона усміхається. Він торкається садна на її хребцях.
— Що ми наробили, — жартівливо каже він.
— Я у море, а ти? — підхоплюється вона.
— Наталю! Наталю!? — Наталя прокидається від голосу в хаті. Господи, їй наснилося... та ніч на Івана купала. Навіщо прокидатися? Голоси. Стривожені голоси в хаті. Айварс, Рута? Хтось ще? Свідомість балансує між Купальською ніччю й миготінням ялинкових ламп. Сон вислизає, чумацький шлях, оксамитова ніч і бархан розчиняються у напівтемній кімнаті з накритим столом і зимою, що заглядає у вікно.
— Господи, все в порядку? Слава Богу! А ми тарабанимо. А ти що, заснула? — тараторить Айварс. Наталя підхоплюється з крісла. Їй не здалося, вони в хаті.
— Наталочко. Вибач ми двері того... пошкодили, То я паніку розвела. Бо ти не відкриваєш і телефон не відповідає. А радість же... Наталочко, радість....
Наталя дивиться на Айварса та Руту. Радість.
- Радість? Ой, Христос народився! — вигукує Наталя. Вона дивиться на годинник, невже ж вже дванадцять? На годиннику пів на одинадцяту. Радість. Так. Різдво ж. Наталя намагається усміхатися Айварсу й Руті. Її бентежить щось за їх спинами у тісній прихожій. Напівпрочинені двері зі зламаним замком пропускають холодне повітря. Хтось ще за їх спинами. Високий. Переступає поріг. Щось габаритне, що він тримає не дає роздивитися.
— Наталю. З тобою не могли зв’язатися, — каже Рута, — радість прямо на Різдво. Я думала так тільки в кіно бува. Наталочко, я така рада за тебе.
Рута тараторить без зупинки й Айварс смикає її за рукав. Людина в сутінках коридору відступає за двері й ставить на підлогу коробку. Він виростає знов за спинами Айварса та Рути. Запалі щоки, темні кола під очима, загострений ніс, брита голова. Але очі. В них горить полум'я. Ялинкова гірлянда миготить.
— Ти?! Наталя робить крок до чоловіка. Айварс і Рута притискаються до стін прихожої. Вони зайві зараз. Наталя притискається до бушлату. Він пахне новою тканиною й трішки полином.
— Андрію… Як? — видихає Наталя.
Айварс і Рута відходять до дверей, які безпорадно бовтаються із поламаним замком.
— Я полагоджу завтра, — каже Айварс. Рута смикає його за рукав і тягне на вихід з квартири. Рута причиняє двері. Без замка навіть краще, щастя з Різдвом зайдуть без стуку.