Така спека, що я вирішила влаштувати собі сієсту.
Якщо вирішила — то роблю. А якщо додати краплю уяви та дрібку бажання, можна зготувати цікаву страву, навіть не вміючи.
Субота. Чверть по першій. Дрімаю в гамаку, підвішеному в тіні кряжистого волоського горіха. Легенький вітерець перебирає листя, відшукуючи зелені шкаралупки-бруньки, які можна надкусити, щоб випустити прямісінько мені в руки достиглі ядра. Але ще рано, тому вони тихенько сидять у своїх затишних гніздечках, терпляче визираючи кінець серпня.
А я лежу та розмірковую про літо — що з кожним місяцем підкидує все більше дров до величезної кабиці, на якій смажиться планета Земля. Може, літо взяло сонце в орендучи підступно полонило його, аби згодом розжарити бідолаху до сліпучої білизни? Чим люди прогнівили небо у минулому житті, що тепер воно карає нас вогняними променями? Чи ця аномальна спека — лише перевірка на витривалість?
Якщо останнє — я програла. Сонце карбує сильних засмагою, а слабших позначає червоним тавром. На цім щаблі я також пастиму задніх, тож доводиться уникати палких цілунків сонця. Однак воно завзято сталкерить. Ось і зараз відчуваю його полум’яний подих. Навіть у затінку в’яну, засихаю…
І є лиш один вихід. Миттю відрощую зябра та щукою пірнаю у холодну — таку жадану й необхідну! — воду.
Ох, як же добре! Неперевершено! В потаємних річкових глибинах віднаходжу порятунок від спеки.
І байдуже на луску та хвіст. Байдуже, що втратила здатність говорити. Там, угорі, в розжареному повітрі слова все одно плавляться швидше за морозиво, стікають у землю, щоб навесні прорости спомином про заплановані події. А якщо віддатися течії, дозволити їй керувати тобою, то можна отримати ще й безплатну мандрівку на море.
Як же давно я не була на морі. Вже й не згадаю.
А хочеться.
Нехай несе мене течія з перцево-пекучого теперішнього у щасливе майбутнє…
Але ні, це магічне перетворення лише примарилося: видіння розсипається на порох — сонячний переслідувач посунув тінь від крони та впіймав свою жертву. Він випиває мене до краплини. Від його розпечених обіймів я гарячим щебенем спадаю долу на репану не менш гарячу землю…
Собака-рятівник тицяє холодним та вологим носом мені в шию, певно намагається віднайти пульс. Не знайде, у каменя немає пульсу. Собака не здається. Облизує мені лице. Зазвичай собача слина викликає огиду, але зараз приємно, прохолодно.
— Гарний песик, — шепочу спраглими губами та відкриваю очі.
Так і є: лежу на землі. Наді мною схилилася янголиця та витирає вологою серветкою мені лице, іншою рукою притискає спітнілу металеву пляшку до моєї шиї.
— Не вставайте! — наказує янголиця людською мовою. — Ви втратили свідомість від теплового удару.
Зморгнувши кілька разів, розумію, що це не янголиця, а звичайна дівчина з добрим серцем та медичними знаннями. Німб над її головою тьмяніє, перетворюючись на довге платинове волосся — блискуче та гарне.
Подумки хмикаю: чого тільки не узриш у безпам’ятстві.
Добре, що скоро осінь. Ні тобі потреби в сієсті, ні теплових ударів. І груші вже достигнуть.
Чи хтось любить грушеві конфітюри так, як люблю їх я?
Якщо вирішила — то роблю. А якщо додати краплю уяви та дрібку бажання, можна зготувати цікаву страву, навіть не вміючи.
Субота. Чверть по першій. Дрімаю в гамаку, підвішеному в тіні кряжистого волоського горіха. Легенький вітерець перебирає листя, відшукуючи зелені шкаралупки-бруньки, які можна надкусити, щоб випустити прямісінько мені в руки достиглі ядра. Але ще рано, тому вони тихенько сидять у своїх затишних гніздечках, терпляче визираючи кінець серпня.
А я лежу та розмірковую про літо — що з кожним місяцем підкидує все більше дров до величезної кабиці, на якій смажиться планета Земля. Може, літо взяло сонце в орендучи підступно полонило його, аби згодом розжарити бідолаху до сліпучої білизни? Чим люди прогнівили небо у минулому житті, що тепер воно карає нас вогняними променями? Чи ця аномальна спека — лише перевірка на витривалість?
Якщо останнє — я програла. Сонце карбує сильних засмагою, а слабших позначає червоним тавром. На цім щаблі я також пастиму задніх, тож доводиться уникати палких цілунків сонця. Однак воно завзято сталкерить. Ось і зараз відчуваю його полум’яний подих. Навіть у затінку в’яну, засихаю…
І є лиш один вихід. Миттю відрощую зябра та щукою пірнаю у холодну — таку жадану й необхідну! — воду.
Ох, як же добре! Неперевершено! В потаємних річкових глибинах віднаходжу порятунок від спеки.
І байдуже на луску та хвіст. Байдуже, що втратила здатність говорити. Там, угорі, в розжареному повітрі слова все одно плавляться швидше за морозиво, стікають у землю, щоб навесні прорости спомином про заплановані події. А якщо віддатися течії, дозволити їй керувати тобою, то можна отримати ще й безплатну мандрівку на море.
Як же давно я не була на морі. Вже й не згадаю.
А хочеться.
Нехай несе мене течія з перцево-пекучого теперішнього у щасливе майбутнє…
Але ні, це магічне перетворення лише примарилося: видіння розсипається на порох — сонячний переслідувач посунув тінь від крони та впіймав свою жертву. Він випиває мене до краплини. Від його розпечених обіймів я гарячим щебенем спадаю долу на репану не менш гарячу землю…
Собака-рятівник тицяє холодним та вологим носом мені в шию, певно намагається віднайти пульс. Не знайде, у каменя немає пульсу. Собака не здається. Облизує мені лице. Зазвичай собача слина викликає огиду, але зараз приємно, прохолодно.
— Гарний песик, — шепочу спраглими губами та відкриваю очі.
Так і є: лежу на землі. Наді мною схилилася янголиця та витирає вологою серветкою мені лице, іншою рукою притискає спітнілу металеву пляшку до моєї шиї.
— Не вставайте! — наказує янголиця людською мовою. — Ви втратили свідомість від теплового удару.
Зморгнувши кілька разів, розумію, що це не янголиця, а звичайна дівчина з добрим серцем та медичними знаннями. Німб над її головою тьмяніє, перетворюючись на довге платинове волосся — блискуче та гарне.
Подумки хмикаю: чого тільки не узриш у безпам’ятстві.
Добре, що скоро осінь. Ні тобі потреби в сієсті, ні теплових ударів. І груші вже достигнуть.
Чи хтось любить грушеві конфітюри так, як люблю їх я?