У радянський період у широкому вжитку був анекдот про гарне пиво, погане пиво тажигулівське пиво. Для тих, хто тоді ще не існував, а їх, слава тобі Боже, з кожним роком стає все більше, треба пояснити, що жигулівське пиво було таке, що гірше не буває.
Пиво у мене особисто якось асоціюється зі спекою. Зв’язок між ними прямо пропорційний: чим вище спека, тим більше треба випити пива. Я до того веду, що є спека пляжна, є міська, а є африканська. Ось прийнято називати страшну спеку «африканською спекою». Люди частенько вживають цю фразу, але переважна більшість навіть не здогадується яка на справді загрозлива ця африканська спека.
А ось мені довелось таку неймовірну спеку не один раз пережити. Так що там пережити, не те слово. Пережити — це як перебігти. Перебіг вулицю й ти вже ні іншій стороні. Пережив спеку й ти вже у милій прохолоді. А якщо ця спека постійно тебе не відпускає: ні вдень, ні вночі? Проснешся ніччю весь у липкій темряві. Стає навіть страшно. Ну елементарно повітря не вистачає. Здається тобі, що ти у якійсь тісній печері або в труні. Не відразу розумієш, де ти насправді.
У Тибесі я в такому випадку виходив на маленькій балкончик своєї кімнати у готелі. Подивлюсь на порепану бруківку площі під готелем, на двоповерхові теж порепані будиночки, що її оточують і трохи заспокоююсь. Слава тобі Боже, я ще на поверхні землі, а не під землею. А якщо побачу пару хлопців під дверима з червоним ліхтарем, то й зовсім полегшає. Бачте, ще є такі диваки, яким у такій спеці жінки потрібні.
А це якраз напроти нашого готелю, де я мешкав з моїм техніком, був розташований будинок розпусти. Буалем, мій технік, іноді до нього заходив, а потім хвастався, які там гарячі жінки.
— Ви не уявляєте, месьє Володимир, які вони палки та вмілі. А як вони люблять іноземців. І чому це вам не сходити туди хоча б разочок, спробувати.
Тут треба пояснити, що Тибеса — населений пункт на сході Алжиру. Це невелике місто, центр однойменної вілайї, по-нашому області. Займався я там геологорозвідувальними роботами по контракту з SNMC (Національною компанією по будівельним матеріалам). Це як у нас Міністерство будівельних матеріалів. А я шукав для алжирців біля Тибеси сировину для цементного заводу.
Приходилось вставати рано вранці та їхати на схід від міста, майже до самого кордону з Тунісом. Площа моїх пошуків закінчувалася якраз там, де починалися широковідомі тоді мінні поля. Ну зараз то ця територія може й розмінована, а тоді у моді була пісня про це. Щось такі слова з пісні пригадуються: «сива запилена алжирська земля».
Дійсно, пилюки там вистачало. А місцевість уявляла собою пласкі пагорби вкриті зцементованим дрібним щебенем та брилами андезиту. Рослинності у цю літню пору року ніякої, але весною, кажуть, вона трохи є. Щоправда я весною там не був й тому нічого такого не бачив. Доїжджали ми до району пошуків на «Тойота блінд» з кондиціонером. І тому ці дві години у машині були для мене неначе проміжком блаженства, нірвани. Буцімто мене тимчасово зі сковороди чорти зняли, мабуть, щоб перевернути на другий бік.
Далі вже я з робочим, який мене там чекав, йшли пішки. Ось це вже була кульмінація спеки, її найстрашніша стадія. Зверху пече, знизу підпікає. Зняти сорочку не можна —відразу схопиш сонячний удар або просто висохнеш. У пустельну спеку важливо створити собі на тілі щось на кшталт мікроклімату. Тоді те що з тебе випаровується у тебе й залишається. Виходить, що ти знаходишся як у бані: піт, що з тебе виходить тебе й зволожує. Пробував я одягнутися у щось легке, але відчув, що моментально висихаю під променями сонця. Особливо тоді мене злякало те, що випив пів відра води, а попісяти зміг тільки склянкою якоїсь темно-жовтої рідини.
Робітник мій теж ходив закутаним у щось типу халата. Безумовно він зі своїм кліматом був на ти, бігав під сонцем, як молодий коняка. Першого разу, коли ми пішли у маршрут він так далеко від мене відірвався уперед, що я навіть злякався, що він мене тут покине. Страшно стало залишитися наодинці серед цієї пустелі, що сама немовби палає та й ще з вибуховими мінними полями під боком. Це сталося, коли ми вже поверталися назад. Я з геологічною сумкою та молотком, а він завантажений зразками породи вагою не менше 15-20 кг. Але біжить з таким важким заплічником, як заєць від мисливця. Кричу йому: «Астена, хуйя! Астена!» Тільки не подумайте, що це мат. У перекладі це звучить типу «Зупинися, друг! Почекай!» «Хуйя» з арабського перекладається як друг. А те, що ви подумали буде «зуббі».
Мій робітник, слава тобі Боже, відразу почув мій крик та навіть від несподіванки ледве не сів на землю. Вони там звикли, що іноземці тільки французьку знають. А тут ще «хуйя». Арабською це слово означає трохи більше ніж друг, типу однодумця по вірі, чи що… І з тих пір ми з робочим жили душа в душу. Він виконував всі мої накази та не відходив від мене ні на крок.
Робочий день у нас продовжувався десь не більше чотирьох годин, так що поверталися ми коли сонце стояло в зеніті. Шофер наш спав під машиною. Іншої тіні там не існувало. Але був він із моджахедів, алжирських партизанів, і тому звик спати при будь-якому розкладі і на будь-якій поверхні. В Алжирі більшість водіїв були з моджахедів.
Першу половину дороги назад ми разом з водієм стояли навшпиньках. Сісти на розпечені шкіряні сидіння було абсолютно неможливо. Але кондиціонер в японській машині був потужним і під час другої половини дороги вже можна було сидіти. Дорога була звичайна, ґрунтова, як кажуть японська (то яма, то канава), але майже завжди я встигав у машині засипати. Малуд убачивши, що начальник спить, збавляв швидкість.
На жаль, дорога не могла не закінчуватись. Приходилось вилазити з машини та підійматись у катувальну камеру, готельний номер, щоб до вечора нанести на карту результати маршруту. Спека спекою, а робота сама собою не зробиться. До речі, цементнийзавод все ж біля Тибеси побудували.