Ніщо не дошкуляло Ангеліні Марківні так, як хандра. У завірюхах дедлайнів вона була незворушна, мов Половецька баба. Політичні негаразди, економічні кризи чи проблеми на Близькому Сході натикались на її розписаний до секунди день, ніби на гранітну стіну.
Ангеліна Марківна була головним бухгалтером і пишалася здатністю контролювати все: від калорій у своїй тарілці до мужності свого чоловіка. Йому дуже пощастило з дружиною.
Семен Ренатович був людиною творчою — писав вірші у рубрику «До чаю» місцевої газети. Днину за дниною він строчив ямби і хореї у відчайдушних спробах відшукати власний стиль. Тому на канцелярію у родині Опанасенків виділялась левова частка бюджету.
Того ранку Ангеліна Марківна як завжди накручувала бігуді на кухні, зустрічаючи очима перші промені сонця на небокраї. Коли раптом відчула, що видовище це її дратує, помітно так відволікаючи від думок про квартальний звіт.
Насупившись, Ангеліна Марківна відвернулась до холодильника. З його глянцевих дверцят самотньо зиркав магніт, випинаючи на всі боки зображення єгипетських рибок. Він опинився тут після короткотривалої відпустки на честь весілля. Сім років тому.
Зморщивши носа, Ангеліна Марківна знову відвернулася, і вже, втупившись у стіну, докручувала бігуді.
Нашвидкуруч зварена кава, виявилася несмачною, знову відвернула увагу від нагальних справ, і вперше змусила Ангеліну Марківну здригнутися. Уже давно ранкова кава була часом перевірки розпорядку дня і аж ніяк не гастрономічною хвилинкою. Та її несмак дратував жінку ще більше, ніж схід сонця.
Покинувши недопиту чашку, Ангеліна Марківна подалася у спальню.
На просторому двоспальному ліжку розтягнувся Семен Ренатович, солодко посопуючи після нічних мук творчості.
— Сьома! — Покликала його дружина, чухаючи мізинцем голову між бігуді. —Щось не так!
— Ммм… — відповів Семен Ренатович і перевернувся на інший бік.
Ні з чим Ангеліна Марківна повернулася на кухню і допила несмачну каву. Губи її були підібгані, брови насуплені, а короткі кучері стирчали на всі боки, не бажаючи формуватися в звичну укладку.
Того дня Ангеліна Марківна вперше за десять років спізнилася на роботу. Молоді помічниці поглядали на неї з тривогою, помічали неакуратну зачіску і роздратований вираз обличчя, та мовчали, як риби.
— Щось ви сьогодні пізно! — Зауважила секретарка Світлана Олегівна, що мала багатого чоловіка і не боялася затримки нарахувань заробітної платні. — Чи не сталося чого?
Ангеліна Марківна хряснула дверима свого кабінету, залишивши набридливу колегу без відповіді. У звичній атмосфері паперових стосиків і калькуляторів вона щиро сподівалася віднайти порушену рівновагу, проте до обіду Ангеліна Марківна збилася тричі.
Ранкові вісники змін торкнулися найціннішого: роботи, перепаскудивши Ангеліні Марківни три аркуші А4. Проте коли її рука здригнулася і в журналі обліку залишилася чималенька чорнильна пляма, жінка скрикнула і схопилася на ноги.
Вона забігала кабінетом і вихор від її кроків підхоплював бланки та процентовки, скидаючи ті додолу. Проте Ангеліна Марківна вже не звертала на це уваги, вона хаотично міркувала над причиною своєї раптової неуважності.
Не знайшовши раціонального пояснення, Ангеліна Марківна вперше покинула роботу над звітом посеред трудового дня та поїхала в лікарню.
Сімейний лікар подивився на стривожену пацієнтку, і з погано прихованою посмішкою резюмував:
— Вам просто потрібно виспатись.
Ангеліна Марківна пришпилила поглядом лікаря і процідила з кислою міною:
— А мені ще вас радили як компетентного спеціаліста!
Давня подруга, магістерка філософії, Леоніла Романівна уважно вислухала нарікання приятельки по телефону і зі знанням діла підсумувала:
— Пристріт!
Через годину перелякана Ангеліна Марківна сиділа у темній, задимленій кімнаті «перевіреної людини» — ворожки у четвертому поколінні, пані Єви.
Карти Таро у двох розкладах підряд показали Вежу, а на третьому — ще й додалася Десятка мечів. Пані Єва скрушно похитала головою і зацокала язиком. Зморшкувата рука потяглася до колоди з Молодшими арканами, ще більше лякаючи Ангеліну Марківну.
Кавова гуща показала шибеницю і хрести, та лише скляна куля була однозначною:
Ангеліна Марківна тільки глипнула на цей висновок. Залишивши триста гривень на червоній скатертині, вона швиденько відступила й вже на дворі набрала маму.
— Скільки людей голодують! Живуть без рук і ніг! А ти дурощами займаєшся! — Надавала ненька тонізуючий ефект. — Краще б допомогла мені картоплю викапати! Правильно батько казав: одною наукою ситий не будеш!
Приречено зітхнувши, Ангеліна Марківна зрештою повернулася на роботу. Грузнучи у звітах та рахунках, жінка потроху заспокоїлася, хай і збилася ще двічі.
У кінці дня, коли співробітники розбрелися по домівках, світло в кабінетах згасло й зостався тільки вогник настільної лампи. Ангеліна Марківна підняла голову і відчула неймовірну тугу.
Вона поглянула у вікно та побачила своє відображення. Зморене худе обличчя з ореолом кучерів, що стирчали на всі боки, та бляклі, згаслі очі. Ангеліна Марківна насупилася, вгледівши такий неохайний вигляд, та раптом усвідомила, як сильно втомилася і як добре це відображення передає її внутрішній стан.
Скривившись, вона вкотре відвернулася від натяків цього дня та поїхала додому.
Семен Ренатович залишив по собі три брудні тарілки, сковорідку із залишками яєчні і записку, що затримається на поетичному вечорі на честь Аттила Могильного. Незаслане ліжко ще пам’ятало його ранкові переживання за дружину, пахло недільними пошуками натхнення.
Ангеліна Марківна вперше на автоматі не збирала старі шкарпетки і зіжмакані чернетки з підлоги, як робила кожного вечора після роботи. Натомість пройшла у вітальню і налила собі чарочку ризького бальзаму.
Вона стояла посеред кімнати, цідячи терпку рідину і вперше думала про своє життя. Вперше вона усвідомила, що жалкує не за тим, що не встигла зробити на роботі, а за тим, що взагалі нічого не зробила у своєму житті, окрім нескінченної шеренги звітів. Всередині їй запекло не тільки від бальзаму, а й від гіркоти цих думок.
Вона пригнічено рушила на кухню, бажаючи заїсти свою тугу і пекучий присмак алкоголю, але втупила погляд у глянцеві боки єгипетських рибок. Ті вилискували у сяйвісвітлодіодної лампи, нагадуючи як хороше було на морському узбережжі.
І тоді пазли у голові Ангеліни Марківни склалися до купи…
Вона одним махом вижлуктала залишки іноземної настоянки і занюхала усе це діло комірцем піджака. Тоді дістала з комори давно забуту валізу, вкинула туди кілька суконь, купальник та капелюха і поїхала на залізничний вокзал.
Лежачи на єдиній вільній полиці збоку біля туалету, Ангеліна Марківна вперше не відчувала себе Половецькою бабою. Вона була, мов юна дівчина, що їхала на зустріч мрії.
А зранку, стоячи на галасливому пероні розпашілої від спеки Одеси, вловлюючи віддалений запах моря, вона зустрічала очима схід сонця і нарешті відчувала себе щасливою.