Спека.
В перепаленому сонцем і системним блоком повітрі висить гидкий сморід поту та забутого на пательні м'яса.
— От зараза! — зривається Матвій, коли світло вимикається у найважливіший момент гри.
— Я ж тобі казала, скоро відключать, — промовляє Настя учительським тоном.
— От тобі і відпустка... — ігнорує її закид Матвій, пересідаючи на диванчик навпроти вже давно зламаного телевізора.
— Тепер і вай-фаю немає. Ніяк не полагодять цей їх «інтернет під час відключень».
— Я вчора телефонував. Сказали кілька днів, — завчасно захистився Матвій, перш ніж вона глянула на нього.
На це у Насті не знайшлося аргументів, тож тепер вони сидять мовчки, маринуючись у цегляних стінах їх невеличкої оселі.
— Були б у нас гроші на екофлоу...— почала Настя.
— Ну нам же вистачило тільки на безперебійник для роутера, від якого немає жодного толку.
— Та отож, — просичала Настя.
— Чим ми там зимою під відключення займались?
— Та мерзли під ковдрами, як ті цуцики.
— Ні, ну щось же було.
— Не знаю я, що було. Було так само хріново, як і зараз.
— Може це через те що поруч з тобою загалом хріново в будь-який час?! —зайшовся на крик чоловік.
— А може це в тобі проблема? Не думав? І нащо я виходила за тебе?! — перейшла на високі тони й Настя.
— Так, треба було думати, перш ніж руйнувати моє життя!
— Твоє життя?!
— Як же ти задовбав мене!
— Ти мене не менше!
Нарешті вони обоє замовкли.
В малій кімнатці стало ще спекотніше. Та й смердить тепер дужче.
— То що, розлучаємось? — перепитала Настя спокійно.
— Якщо хочеш.
Якась дивна пауза. Обоє замислились, аж поки не розвернули погляди один на одного знов.
До таких питань вони ще жодного разу не доходили.
— Чи я хочу? Та я... — отямилась першою Настя.
— Я б хотів, щоб ця спека нарешті скінчилась, — закінчив за неї Матвій.
— Та і я теж.
Знову замовкли. У сусідській квартирі впало на землю щось велике.
Спека все так само випалює їх квартирку із середини.
— Робити все одно немає чого, пішли купимо морозива, — запропонувала Настя.
— І ще якихось смаколиків наберемо, — підтримав Матвій.
— Добре що хоч не дубак на вулиці.
— І не кажи, так тільки голову напече, а з тим можна було й вмерти, — заходився надягати штани хлопець.
— Ти цей, вибач, що задовбую, — раптом сказала Настя, коли вони вже збирались виходити.
— Вибач, що так загруз в цьому всьому.
Обоє якось зашарілись. Через довгий спуск заледве вибралися на двір.
Нарешті вечоріє. В повітрі приємна прохолода і легкий вітерець.
Прекрасний час для морозива.
В перепаленому сонцем і системним блоком повітрі висить гидкий сморід поту та забутого на пательні м'яса.
— От зараза! — зривається Матвій, коли світло вимикається у найважливіший момент гри.
— Я ж тобі казала, скоро відключать, — промовляє Настя учительським тоном.
— От тобі і відпустка... — ігнорує її закид Матвій, пересідаючи на диванчик навпроти вже давно зламаного телевізора.
— Тепер і вай-фаю немає. Ніяк не полагодять цей їх «інтернет під час відключень».
— Я вчора телефонував. Сказали кілька днів, — завчасно захистився Матвій, перш ніж вона глянула на нього.
На це у Насті не знайшлося аргументів, тож тепер вони сидять мовчки, маринуючись у цегляних стінах їх невеличкої оселі.
— Були б у нас гроші на екофлоу...— почала Настя.
— Ну нам же вистачило тільки на безперебійник для роутера, від якого немає жодного толку.
— Та отож, — просичала Настя.
— Чим ми там зимою під відключення займались?
— Та мерзли під ковдрами, як ті цуцики.
— Ні, ну щось же було.
— Не знаю я, що було. Було так само хріново, як і зараз.
— Може це через те що поруч з тобою загалом хріново в будь-який час?! —зайшовся на крик чоловік.
— А може це в тобі проблема? Не думав? І нащо я виходила за тебе?! — перейшла на високі тони й Настя.
— Так, треба було думати, перш ніж руйнувати моє життя!
— Твоє життя?!
— Як же ти задовбав мене!
— Ти мене не менше!
Нарешті вони обоє замовкли.
В малій кімнатці стало ще спекотніше. Та й смердить тепер дужче.
— То що, розлучаємось? — перепитала Настя спокійно.
— Якщо хочеш.
Якась дивна пауза. Обоє замислились, аж поки не розвернули погляди один на одного знов.
До таких питань вони ще жодного разу не доходили.
— Чи я хочу? Та я... — отямилась першою Настя.
— Я б хотів, щоб ця спека нарешті скінчилась, — закінчив за неї Матвій.
— Та і я теж.
Знову замовкли. У сусідській квартирі впало на землю щось велике.
Спека все так само випалює їх квартирку із середини.
— Робити все одно немає чого, пішли купимо морозива, — запропонувала Настя.
— І ще якихось смаколиків наберемо, — підтримав Матвій.
— Добре що хоч не дубак на вулиці.
— І не кажи, так тільки голову напече, а з тим можна було й вмерти, — заходився надягати штани хлопець.
— Ти цей, вибач, що задовбую, — раптом сказала Настя, коли вони вже збирались виходити.
— Вибач, що так загруз в цьому всьому.
Обоє якось зашарілись. Через довгий спуск заледве вибралися на двір.
Нарешті вечоріє. В повітрі приємна прохолода і легкий вітерець.
Прекрасний час для морозива.