П’ЯТИЙ НОМЕР

СПЕКА. Михайло Казімірчук

ПРОЗА
Спека.

В перепаленому сонцем і системним блоком повітрі висить гидкий сморід поту та забутого на пательні м'яса.

— От зараза! — зривається Матвій, коли світло вимикається у найважливіший момент гри.

— Я ж тобі казала, скоро відключать, — промовляє Настя учительським тоном.

— От тобі і відпустка... — ігнорує її закид Матвій, пересідаючи на диванчик навпроти вже давно зламаного телевізора.

— Тепер і вай-фаю немає. Ніяк не полагодять цей їх «інтернет під час відключень».

— Я вчора телефонував. Сказали кілька днів, — завчасно захистився Матвій, перш ніж вона глянула на нього.

На це у Насті не знайшлося аргументів, тож тепер вони сидять мовчки, маринуючись у цегляних стінах їх невеличкої оселі.

— Були б у нас гроші на екофлоу...— почала Настя.

— Ну нам же вистачило тільки на безперебійник для роутера, від якого немає жодного толку.

— Та отож, — просичала Настя.

— Чим ми там зимою під відключення займались?

— Та мерзли під ковдрами, як ті цуцики.

— Ні, ну щось же було.

— Не знаю я, що було. Було так само хріново, як і зараз.

— Може це через те що поруч з тобою загалом хріново в будь-який час?! —зайшовся на крик чоловік.

— А може це в тобі проблема? Не думав? І нащо я виходила за тебе?! — перейшла на високі тони й Настя.

— Так, треба було думати, перш ніж руйнувати моє життя!

— Твоє життя?!

— Як же ти задовбав мене!

— Ти мене не менше!

Нарешті вони обоє замовкли.

В малій кімнатці стало ще спекотніше. Та й смердить тепер дужче.

— То що, розлучаємось? — перепитала Настя спокійно.

— Якщо хочеш.

Якась дивна пауза. Обоє замислились, аж поки не розвернули погляди один на одного знов.

До таких питань вони ще жодного разу не доходили.

— Чи я хочу? Та я... — отямилась першою Настя.

— Я б хотів, щоб ця спека нарешті скінчилась, — закінчив за неї Матвій.

— Та і я теж.

Знову замовкли. У сусідській квартирі впало на землю щось велике.

Спека все так само випалює їх квартирку із середини.

— Робити все одно немає чого, пішли купимо морозива, — запропонувала Настя.

— І ще якихось смаколиків наберемо, — підтримав Матвій.

— Добре що хоч не дубак на вулиці.

— І не кажи, так тільки голову напече, а з тим можна було й вмерти, — заходився надягати штани хлопець.

— Ти цей, вибач, що задовбую, — раптом сказала Настя, коли вони вже збирались виходити.

— Вибач, що так загруз в цьому всьому.

Обоє якось зашарілись. Через довгий спуск заледве вибралися на двір.

Нарешті вечоріє. В повітрі приємна прохолода і легкий вітерець.

Прекрасний час для морозива.