ДЕНЬ ЯК ЖИТТЯ
— Ходи поїси!
— Та я не голодна, бабо!
— Як то може людина бути з дороги не голодна? З далекої дороги людину тре найперше накормити, а тоді балачки провадити. — Я тямлю, що з бабою краще не сперечатися.
Чемно плентаюся на літню кухню. Великий чорний пакет у руках, котрий я так пильнувала у автобусі, раптом починає заважати.
— Бабо… Я тут привезла… — Баба озирається, поступається мені місцем коло столу. Я виймаю з пакетів «гостинці», усі куплені за чіткими вказівками мами. «Ти не слухай, що баба бурчати буде, не слухай. Вона все одно втішиться, от побачиш!» Спершу на столі опиняється кілограм помідорів, красивих таких, один в один. Великий шматок ковбаси, «Лікарської», у цупкому коричневому папері. І кульки з цукерками: шоколадних півкіло і карамельок півкіло. «Карамельок обов’язково візьми. Баба, як на город іде, любить собі карамельку до рота вкинути. Обов’язково візьми!» — напучувала мама. Я довго намагалася знайти у гастрономах «ракові шийки», та марно. Усюди були тільки «барбариски». Дев’яносто шостий рік.
— І нашо ти тово накупила? — баба намагається видаватися сердитою.
— Для вас…
— Бабі уже то не тре. Баба он має хліб, молока, кави собі наколочу… І нашо ти ті помідори везла? Он огірки які гарні вродили! Піди он на город, подивися! Але потім. А зараз — поїсти.
Під пильним бабиним оком я вмикаю конфорку і ставлю чайник.
— І шо то твій чай? Вода! Давай яєчка собі звари! Хліба он маслом намаж! Баба завтра спече доброго хліба, а то ще є магазинний.
Баба виймає з холодильника масло, домашнє, жовте. Корови баба не тримає уже років десять: занадто важко. Отже вона брала у когось молоко, збирала «сметанку», сама пила оте пісне молоко, тоді збивала ту сметану саморобною збивачкою… Довго збивала, аж поки не почала сметана згортатися у масляні крупинки. Заливала водою, збирала маслечко у грудочку. Тоді заливала підсоленою водою і клала у холодильник. Для мене.
Мені шістнадцять. Я хочу носити міні-спіднички, високі підбори і красиво відкидати тонкою рукою з обличчя довгі кучері. Із дзеркала на мене дивиться опецькуватий вареник, волосся заплетене у косу. Вдома я «сиджу на дієті».
А тут баба. З домашнім маслом, хлібом, оно цукру мені до чаю зараз вкине. Завтра хліб домашній спече. А я скажу, що не їстиму, бо дієта, міні-спідниці і взагалі…
Краще я просто зараз крізь землю провалюся.
— Ось ти поїж гарненько, а тоді побалакаємо… — баба виходить, залишаючи мене наодинці з великим горням солодкого чаю, добрячим шматком хліба, щедро намащеним маслом, і двійком варених яєць.
Я знаю, що треба робити з крихтами та яєчною шкарлупою: винести надвір та кинути до корита — кури з’їдять. Баба навчила. Нічого не має марнуватися. Баба сидить під стодолою, у затінку, і великим ножем із дерев’яною колодкою дрібно крає яблука. Я знаю ці яблука із яблуні-паперівки, що росте коло хвіртки. Вони маленькі і квасні.
— Бабо, я то для чого яблука? — Я відчуваю підступ. Баба миттю може вигадати, що мені обов’язково треба булочок, пирога або бодай яблучних оладок.
— То гусям яблука… А ти чого так пізно приїхала? Є ж вранішній автобус. Привіз би тебе аж у цей кінець села…
— Та якось… — мені соромно сказати правду. Аби встигнути на автобус о сьомій, треба прокинутись о п’ятій. Мені лінь. Краще уже їхати отим автобусом о дев’ятій тридцять. Принаймні висплюся.
Стою коло баби, спостерігаю, як гірка яблук швидко росте.
— Бабо, може б я вам щось допомогла…
— Та що ти мені поможеш… Ну он іди на город, пошукай вогірків, до обіду… А як не хочеш, то будеш помідори їсти…
Баба від «моїх» помідорів відхрещується. А може, прагне мені ж згодувати мої жалюгідні гостинці?
Я плентаюся на город. Тут у баби росте усе найнеобхідніше: огірки, кабачки, кріп, морква, о, отам іще клаптик з полуницею. На полуницю я поглядаю жалібно, закінчилася уже полуниця. Баба насадила якусь ранню...
Азарт пошуку маленьких міцненьких огірочків, що вправно ховаються під лапатим листям, на часину захоплює. Мене роздирають протиріччя: страшенно хочеться з’їсти огірочка от просто тут і зараз, з грядки, але міська звичка ретельно мити овочі перед споживанням стримує. Зрештою я знаходжу компроміс: витираю огірок об футболку і відчайдушно відкусую великий шматок. Щоб не передумати.
Я мружуся від насолоди. Огірок хрумкий, теплуватий від лагідного липневого сонечка і неймовірно солодкий. А головне ж — не калорійний! Я опам’яталася лише тоді, коли, сидячи навпочіпки між огіркового бадилля, доїдала третій.
Баба гукала.
— Ходи, перейдешся зі мною, подивишся, що на городі росте… — У неї в руках відро і сапка.
Я чимчикую поряд з бабою. До городу недалеко, метрів сто, мабуть. Баба відхиляє дерев’яну хвіртку, залишає сапку і відро у затінку великого ясена і веде міську дитину на екскурсію. Вона робить це щоразу, коли я приїжджаю більш ніж на один день.
Ось картопелька.
Ось молода кукурудза.
— Вламати тобі кукурудзи? Будеш їсти?
Звісно буду. Не знаю, чому у мені з дитинства живе ось така щира наївна радість — будемо їсти кукурудзу. Чому невибагливий овоч приносить таке непідробне задоволення? Може тому, що їсти можна руками?
Ось буряки.
Ось гарбузи, гріють до сонця помаранчеві боки. Усе садила баба.
Зрештою, екскурсію завершено. Ми повертаємося на початок городу, де картопля. Баба випорпує трохи, зо пів відра, на обід, і ми повертаємося до хати. Далі баба дає вказівку — набрати у керниці води і залити картоплю, а тоді заходиться її мити. Дивацьким, як на мене, чином встромляє у відро товсту палку і методично колотить. В кінці баба зливає чорну воду, і картопля, умита від землі, світить біленькими бочками. Баба знову дає мені команду — вибрати з відра найліпшу, скласти у велику синю емальовану миску, залити водою і почистити. Я старанно підходжу до виконання доручення.
— Шо ти там перебираєш так довго? Хлопцями будеш перебирати! — Баба просто проходить повз.
Чищу картоплю, стараюся зчищати тоненько.
— О-о-о! Та шо то ти пів бульби зрізаєш? Нам їсти ніц не лишиться! — баба підсміюється. Я стараюся по швидше позбутися тієї картоплі…
Десь на вулиці гудуть ліниві липневі мухи, під яблунями, у затінку, гребуться кури. Вітер заховався на околиці села, під тополями, мабуть, теж чекає, коли спаде полуднева спека.
У хвіртку заходить дідо. Кепка, котру дід називає кашкетом, насунута на очі, аби сонце не світило. Сорочка мокра від поту. У руках — коса. Дідо ходив на цвинтар косити траву на могилках прабаби та прадіда.
Дід переодягається, скидає робочий одяг, шумно вмивається холодною водою.
Нарешті сідаємо до трапези, утрьох.
Баба до роботи швидка, а їсть поважно, повільно.
Дід їсть діловито, зосереджено.
Я спостерігаю, як картопелька розсипається, поглинає жовте бабине масло. Вирішую докинути ще зверху дрібно нарізаного кропу, тоді ще мить милуюся натюрмортом і нарешті приступаю до смакування.
Після обіду баба розпочинає таку ж неквапливу розмову. Питається про моє навчання, про батьків, про щоденне життя… Тоді підводиться, я підводжуся також. Мені довіряють зібрати зі столу і помити посуд. Посуд мити легко: усього три тарілки, вилка і дві ложки.
— Стефку, ти коли паркан за хатою поправиш?
— Та коли... Павло мені дошки обіцяв, дасть — і поправлю.
— А коли тобі Павло ті дошки дасть?
— Та коли... Колись дасть.
— А гілку коли з горіха зріжеш? Впаде — поб’є дахівку!
— Та зріжу. Візьму у Івана драбину та й зріжу. Завтра.
Я не чую кінця цього цікавезного діалогу, бо баба зрештою знову вирушає на город і дід кудись зникає. Я залишаюся на подвір’ї у товаристві трьох курей, спеки і нудьги. До чого б вчепитися? Вирішую розважитися конструктивно — зварити компот. От прийде баба втомлена з городу, захоче пити, а я їй — компотику! Підходжу до процесу творчо: спершу йду у кінець городу шукати солодкі яблука. Гарненькі, червонобокі, ось, наче чекають на мене у траві, поки я знайду. Нахиляюся, простягаю руку — і відсмикую: яблука не у траві, а у дрібній кропиві. Пізно, пальці вкриті дрібними пухирцями. Ех… Набираю повні груди повітря, намагаюся виявити хоробрість, видихаю і… пірнаю пальцями у кропиву знову. Пальці постраждали, зате ж яблука здобула!
Аби компот набув яскравої барви і вишуканого смаку, я приймаю рішення додати малини та смородини. Смородина, ось вона, під парканом росте. Баба насадила. Скільки на той компот треба? Десяток галузочок.
А за малиною треба лізти у малинник, непролазні колючі хащі. Це справжнісінькі джунглі! Кущі малини вищі за мене, химерно переплетені, тут знову може очікувати підступна кропива...
У малиннику панує напівморок. Великі рубінові ягоди майстерно ховаються під листям, і кожна знайдена стає для мене великою спокусою, відтак у миску для компоту потрапляє половина ягід, найкращі опиняються у роті.
Ну все, інгредієнти зібрано, час для магії варіння. Так, компот — нехитра справа, але мені шістнадцятирічній це видається вагомим внеском. Ось мене залишили байдикувати, а я ж доросла! Зробила щось добре, корисне, для всіх.
Це вже потім з’ясується, що зварила не у тому баняку, і цукор мокрою ложкою не треба, і яблука треба було брати не ті, і на плиту солодким компотом ляпнуло, хто ж її мити буде...
Але то потім. Коли повернеться баба.
Повернеться з городу. Нап’ється води з криниці.
— Найсолодша вода... Нічим більше спраги вгасити не можу, тільки цією водою...
Підіпре баба сапку під стіною. Вмиє руки, обличчя. Зніме брудну запаску.
— Ну, як ти компоту наварила, то давай до того компоту пиріжків напечемо!
Я зітхаю, жалібно-жалібно. Не бачити мені цього літа тоненької талії.
Вечоріє.
Баба місить у великій мисці тісто. Мені довірили дрібно накришити солодких яблук, посипати їх цукром і корицею. Баба спритно загортає мою начинку у тісто, на братванці рядочками — овальні пиріжки з яблуками, рясно змащені яєчним жовтком.
Пиріжки у духовці. Баба подалася закривати на ніч курей, заганяти у повітку гусей. Повертається нарешті дід, несе таки від сусіда драбину.
— Діду, пиріжки з компотом будете?
— Пиріжки — то радість діточа. А я зупу їсти буду.
За кілька хвилин дід і справді гучно сьорбає свою зупу і поглядає скоса на запашні пиріжки. Я намагаюся не думати про те, що наминаю уже другий.
— Бабо, та сідайте уже! Відпочиньте, чи що...
— Ой, дитино... На тому світі хіба відпочину... — зітхає баба.
— Такі, як твоя баба, і на тому світі роботу знайдуть... І собі, і іншим, — тихо бурчить дід і бере таки пиріжка. З компотом.
— Ходи поїси!
— Та я не голодна, бабо!
— Як то може людина бути з дороги не голодна? З далекої дороги людину тре найперше накормити, а тоді балачки провадити. — Я тямлю, що з бабою краще не сперечатися.
Чемно плентаюся на літню кухню. Великий чорний пакет у руках, котрий я так пильнувала у автобусі, раптом починає заважати.
— Бабо… Я тут привезла… — Баба озирається, поступається мені місцем коло столу. Я виймаю з пакетів «гостинці», усі куплені за чіткими вказівками мами. «Ти не слухай, що баба бурчати буде, не слухай. Вона все одно втішиться, от побачиш!» Спершу на столі опиняється кілограм помідорів, красивих таких, один в один. Великий шматок ковбаси, «Лікарської», у цупкому коричневому папері. І кульки з цукерками: шоколадних півкіло і карамельок півкіло. «Карамельок обов’язково візьми. Баба, як на город іде, любить собі карамельку до рота вкинути. Обов’язково візьми!» — напучувала мама. Я довго намагалася знайти у гастрономах «ракові шийки», та марно. Усюди були тільки «барбариски». Дев’яносто шостий рік.
— І нашо ти тово накупила? — баба намагається видаватися сердитою.
— Для вас…
— Бабі уже то не тре. Баба он має хліб, молока, кави собі наколочу… І нашо ти ті помідори везла? Он огірки які гарні вродили! Піди он на город, подивися! Але потім. А зараз — поїсти.
Під пильним бабиним оком я вмикаю конфорку і ставлю чайник.
— І шо то твій чай? Вода! Давай яєчка собі звари! Хліба он маслом намаж! Баба завтра спече доброго хліба, а то ще є магазинний.
Баба виймає з холодильника масло, домашнє, жовте. Корови баба не тримає уже років десять: занадто важко. Отже вона брала у когось молоко, збирала «сметанку», сама пила оте пісне молоко, тоді збивала ту сметану саморобною збивачкою… Довго збивала, аж поки не почала сметана згортатися у масляні крупинки. Заливала водою, збирала маслечко у грудочку. Тоді заливала підсоленою водою і клала у холодильник. Для мене.
Мені шістнадцять. Я хочу носити міні-спіднички, високі підбори і красиво відкидати тонкою рукою з обличчя довгі кучері. Із дзеркала на мене дивиться опецькуватий вареник, волосся заплетене у косу. Вдома я «сиджу на дієті».
А тут баба. З домашнім маслом, хлібом, оно цукру мені до чаю зараз вкине. Завтра хліб домашній спече. А я скажу, що не їстиму, бо дієта, міні-спідниці і взагалі…
Краще я просто зараз крізь землю провалюся.
— Ось ти поїж гарненько, а тоді побалакаємо… — баба виходить, залишаючи мене наодинці з великим горням солодкого чаю, добрячим шматком хліба, щедро намащеним маслом, і двійком варених яєць.
Я знаю, що треба робити з крихтами та яєчною шкарлупою: винести надвір та кинути до корита — кури з’їдять. Баба навчила. Нічого не має марнуватися. Баба сидить під стодолою, у затінку, і великим ножем із дерев’яною колодкою дрібно крає яблука. Я знаю ці яблука із яблуні-паперівки, що росте коло хвіртки. Вони маленькі і квасні.
— Бабо, я то для чого яблука? — Я відчуваю підступ. Баба миттю може вигадати, що мені обов’язково треба булочок, пирога або бодай яблучних оладок.
— То гусям яблука… А ти чого так пізно приїхала? Є ж вранішній автобус. Привіз би тебе аж у цей кінець села…
— Та якось… — мені соромно сказати правду. Аби встигнути на автобус о сьомій, треба прокинутись о п’ятій. Мені лінь. Краще уже їхати отим автобусом о дев’ятій тридцять. Принаймні висплюся.
Стою коло баби, спостерігаю, як гірка яблук швидко росте.
— Бабо, може б я вам щось допомогла…
— Та що ти мені поможеш… Ну он іди на город, пошукай вогірків, до обіду… А як не хочеш, то будеш помідори їсти…
Баба від «моїх» помідорів відхрещується. А може, прагне мені ж згодувати мої жалюгідні гостинці?
Я плентаюся на город. Тут у баби росте усе найнеобхідніше: огірки, кабачки, кріп, морква, о, отам іще клаптик з полуницею. На полуницю я поглядаю жалібно, закінчилася уже полуниця. Баба насадила якусь ранню...
Азарт пошуку маленьких міцненьких огірочків, що вправно ховаються під лапатим листям, на часину захоплює. Мене роздирають протиріччя: страшенно хочеться з’їсти огірочка от просто тут і зараз, з грядки, але міська звичка ретельно мити овочі перед споживанням стримує. Зрештою я знаходжу компроміс: витираю огірок об футболку і відчайдушно відкусую великий шматок. Щоб не передумати.
Я мружуся від насолоди. Огірок хрумкий, теплуватий від лагідного липневого сонечка і неймовірно солодкий. А головне ж — не калорійний! Я опам’яталася лише тоді, коли, сидячи навпочіпки між огіркового бадилля, доїдала третій.
Баба гукала.
— Ходи, перейдешся зі мною, подивишся, що на городі росте… — У неї в руках відро і сапка.
Я чимчикую поряд з бабою. До городу недалеко, метрів сто, мабуть. Баба відхиляє дерев’яну хвіртку, залишає сапку і відро у затінку великого ясена і веде міську дитину на екскурсію. Вона робить це щоразу, коли я приїжджаю більш ніж на один день.
Ось картопелька.
Ось молода кукурудза.
— Вламати тобі кукурудзи? Будеш їсти?
Звісно буду. Не знаю, чому у мені з дитинства живе ось така щира наївна радість — будемо їсти кукурудзу. Чому невибагливий овоч приносить таке непідробне задоволення? Може тому, що їсти можна руками?
Ось буряки.
Ось гарбузи, гріють до сонця помаранчеві боки. Усе садила баба.
Зрештою, екскурсію завершено. Ми повертаємося на початок городу, де картопля. Баба випорпує трохи, зо пів відра, на обід, і ми повертаємося до хати. Далі баба дає вказівку — набрати у керниці води і залити картоплю, а тоді заходиться її мити. Дивацьким, як на мене, чином встромляє у відро товсту палку і методично колотить. В кінці баба зливає чорну воду, і картопля, умита від землі, світить біленькими бочками. Баба знову дає мені команду — вибрати з відра найліпшу, скласти у велику синю емальовану миску, залити водою і почистити. Я старанно підходжу до виконання доручення.
— Шо ти там перебираєш так довго? Хлопцями будеш перебирати! — Баба просто проходить повз.
Чищу картоплю, стараюся зчищати тоненько.
— О-о-о! Та шо то ти пів бульби зрізаєш? Нам їсти ніц не лишиться! — баба підсміюється. Я стараюся по швидше позбутися тієї картоплі…
Десь на вулиці гудуть ліниві липневі мухи, під яблунями, у затінку, гребуться кури. Вітер заховався на околиці села, під тополями, мабуть, теж чекає, коли спаде полуднева спека.
У хвіртку заходить дідо. Кепка, котру дід називає кашкетом, насунута на очі, аби сонце не світило. Сорочка мокра від поту. У руках — коса. Дідо ходив на цвинтар косити траву на могилках прабаби та прадіда.
Дід переодягається, скидає робочий одяг, шумно вмивається холодною водою.
Нарешті сідаємо до трапези, утрьох.
Баба до роботи швидка, а їсть поважно, повільно.
Дід їсть діловито, зосереджено.
Я спостерігаю, як картопелька розсипається, поглинає жовте бабине масло. Вирішую докинути ще зверху дрібно нарізаного кропу, тоді ще мить милуюся натюрмортом і нарешті приступаю до смакування.
Після обіду баба розпочинає таку ж неквапливу розмову. Питається про моє навчання, про батьків, про щоденне життя… Тоді підводиться, я підводжуся також. Мені довіряють зібрати зі столу і помити посуд. Посуд мити легко: усього три тарілки, вилка і дві ложки.
— Стефку, ти коли паркан за хатою поправиш?
— Та коли... Павло мені дошки обіцяв, дасть — і поправлю.
— А коли тобі Павло ті дошки дасть?
— Та коли... Колись дасть.
— А гілку коли з горіха зріжеш? Впаде — поб’є дахівку!
— Та зріжу. Візьму у Івана драбину та й зріжу. Завтра.
Я не чую кінця цього цікавезного діалогу, бо баба зрештою знову вирушає на город і дід кудись зникає. Я залишаюся на подвір’ї у товаристві трьох курей, спеки і нудьги. До чого б вчепитися? Вирішую розважитися конструктивно — зварити компот. От прийде баба втомлена з городу, захоче пити, а я їй — компотику! Підходжу до процесу творчо: спершу йду у кінець городу шукати солодкі яблука. Гарненькі, червонобокі, ось, наче чекають на мене у траві, поки я знайду. Нахиляюся, простягаю руку — і відсмикую: яблука не у траві, а у дрібній кропиві. Пізно, пальці вкриті дрібними пухирцями. Ех… Набираю повні груди повітря, намагаюся виявити хоробрість, видихаю і… пірнаю пальцями у кропиву знову. Пальці постраждали, зате ж яблука здобула!
Аби компот набув яскравої барви і вишуканого смаку, я приймаю рішення додати малини та смородини. Смородина, ось вона, під парканом росте. Баба насадила. Скільки на той компот треба? Десяток галузочок.
А за малиною треба лізти у малинник, непролазні колючі хащі. Це справжнісінькі джунглі! Кущі малини вищі за мене, химерно переплетені, тут знову може очікувати підступна кропива...
У малиннику панує напівморок. Великі рубінові ягоди майстерно ховаються під листям, і кожна знайдена стає для мене великою спокусою, відтак у миску для компоту потрапляє половина ягід, найкращі опиняються у роті.
Ну все, інгредієнти зібрано, час для магії варіння. Так, компот — нехитра справа, але мені шістнадцятирічній це видається вагомим внеском. Ось мене залишили байдикувати, а я ж доросла! Зробила щось добре, корисне, для всіх.
Це вже потім з’ясується, що зварила не у тому баняку, і цукор мокрою ложкою не треба, і яблука треба було брати не ті, і на плиту солодким компотом ляпнуло, хто ж її мити буде...
Але то потім. Коли повернеться баба.
Повернеться з городу. Нап’ється води з криниці.
— Найсолодша вода... Нічим більше спраги вгасити не можу, тільки цією водою...
Підіпре баба сапку під стіною. Вмиє руки, обличчя. Зніме брудну запаску.
— Ну, як ти компоту наварила, то давай до того компоту пиріжків напечемо!
Я зітхаю, жалібно-жалібно. Не бачити мені цього літа тоненької талії.
Вечоріє.
Баба місить у великій мисці тісто. Мені довірили дрібно накришити солодких яблук, посипати їх цукром і корицею. Баба спритно загортає мою начинку у тісто, на братванці рядочками — овальні пиріжки з яблуками, рясно змащені яєчним жовтком.
Пиріжки у духовці. Баба подалася закривати на ніч курей, заганяти у повітку гусей. Повертається нарешті дід, несе таки від сусіда драбину.
— Діду, пиріжки з компотом будете?
— Пиріжки — то радість діточа. А я зупу їсти буду.
За кілька хвилин дід і справді гучно сьорбає свою зупу і поглядає скоса на запашні пиріжки. Я намагаюся не думати про те, що наминаю уже другий.
— Бабо, та сідайте уже! Відпочиньте, чи що...
— Ой, дитино... На тому світі хіба відпочину... — зітхає баба.
— Такі, як твоя баба, і на тому світі роботу знайдуть... І собі, і іншим, — тихо бурчить дід і бере таки пиріжка. З компотом.