ВЕЛИКІ ГАРБУЗИ
«Ну і коли ж то мені садити ті городи? Я дівка молода. Незаміжня. Тільки університета скінчила. Приїхала з самого міста. А тут тобі якісь городи! А я ж поміж іншим бібліотекарка! Інтелігентна особа!» — так розмірковувала собі Клава, вся червона і розпашіла після чергової сутички з сусідкою Валькою.
Валька, жінка під тридцять і мати трьох сопливих погодків, мала мужа-комбайнера,чорноокого Степана.
Тож коли навесні в порожню сусідську хату, де жила бабця Оксаніта, та, що вмерла перед самим новим роком, і та, якій ледве видовбали яму в замерзлій землі, Голова заселив цю фарбовану білявку з наклеєними віями, Валька відразу зметикувала, що потрібно з цим щось робити. «Бо дітям батько треба!» — сказала їй свекруха, тітка Вірка.
Хатинка бабці Оксаніти була хоч і невеличка, та справна. Доглянута і тепла. Фарбована яскраво-голубим і підведена смолою.
Ще й тарілка на даху у спадок лишилася. Не цуралася стара переваг цивілізації. Жила вона сама, дітей не мала, тож усе майно відійшло в користування селищній раді.
А Клаву занесло в цей курний закуток під назвою Великі Гарбузи, бо Голова впровадив реформи: хотів молодь у село принадити. А щоб молодим тут «медом помазати», пообіцяв надати їм усілякі пільги. В тому числі й житло на три роки безоплатне. Тож Клава, що зростала, наче та бліда квіточка, в напівпідвальній двокімнатній квартирці разом з двома сестрами та мамкою з татком, запійними двірниками, з радістю спакувала валізу і відправилася на свіже повітря вести здоровий спосіб життя.
Так вона своїм коліжанкам і сказала, тримаючи наманікюреними пальчиками цигарку:«Остання. Я тепер в зав'язці. ЗСЖ — моє все. Їду на село. Свіже молочко і шпинат з грядочки. І йогою займуся!»
Минав уже другий місяць Клавиного ЗСЖ. І та пляшечка Mozart Vanilla Cream, що презентував їй на прощання Ігор Віталійович, її безнадійно одружений коханець, майже скінчилася. А що ви хотіли? З розваг у Гарбузах — базар у суботу та посиденьки за чарочкою в підозрілому закладі під назвою «Бар», який належав місцевим підприємцям Харчунам. Правда, ще збиралися «на хаті» в Райки. Райка була завклубом і частенько забігала до Клави в бібліотеку перекинутися слівцем та випити чаю.
Клава вже зрозуміла, що вихідні на селі для того, щоб працювати. А на роботу тут люди зазвичай ходять відпочити. А в суботу та неділю починаються городи. З ранньої весни до пізньої осені триває цей божевільний марафон на виживання «в кого ж кращий?»
«А бур'яни он бач які поперли! — дивилася Клава на свій город. — Щоб то так женихи до мене в двері перли!»
Та де там ті женихи! Як не одружений, то нероба небритий. А з одруженими Клава мати справу заріклася. Одне діло Ігор Віталійович у місті… І зовсім інше — сусід Степан! Валька така клята, що не лише патли повидирає, а й хату підпалить.
Стояла Клава з сапкою посеред городу і думала: «Нащо тій бабці такий здоровенний город був треба?» А тут і Голова їде. «А щоб його! Кожен день своєю бордовою Нивою туди-сюди і сюди-туди».
— О! Клаво! — зупинився, гукає. — На город вийшла? Це добре. До травня щоб як лялечка був!
Газанув — і лише курява за ним.
Так Клава ще не пітніла в своєму житті. Ані в спортзалі, ані в ліжку. Хоч який був її Ігоряша спритний до імпровізацій, але й він так Клаву не ганяв, як та клята сапка.
Перед сном хильнула Моцарта, все що лишалося, і заснула ще дорогою до подушки.
А вночі сниться їй, що хтось ходить по хаті. Зі свічкою і в довгій білій сорочці.
«Ще мені привидів не вистачало! — крізь сон думає Клава. — А! Так це бабця Оксаніта! Мабуть, також про свій город переймається, що й не лежиться їй в домовині. Через той город тепер й уві сні спокою не маю! Все село як скажене кричить мені:"Город посади!" замість "Добридень"».
І точно. Стала Оксаніта перед ліжком і кличе Клаву:
— Вставай, дівуля! Город садити треба! Де мої гарбузи, питаю?!
Сіла Клава на ліжку, очі тре і не збагне, чи то воно з перевтоми таке видиться, чи то сон такий?
А бабця бігає по хаті крізь стіни, крізь меблі і все гарбузи шукає.
— Знайшла! — кричить і тицяє Клаві в обличчя торбу з гарбузовим насінням.
— Ось, — каже, — ці гарбузи посади рівно в 263 ямки. А як прийдуть просити відсипати їм моїх гарбузів, не давай насіння! Бо як дасиш кому, то прийду з того світу і задушу тебе, лежебоку! І дивись мені, щоб жоден не пропав! Я буду навідуватися, перевіряти.
І щезла бабця, як і не було.
Налякана Клава весь день у бібліотеці вивчала інформацію про те, як гарбузи вирощувати.
З того дня зайнялася вона городом не на жарт. Ґрунт перекопала. Органіку випросила по сусідах, удобрила. Мінеральні — в інтернеті доставку замовила. А люди привітними стали. Вітаються. В гості звуть. Навіть сусідка Валька мовчить. Бо ж немає коли тепер Клавці очі жонатим хлопам зривати! Вона ж тепер ділом зайнята.
А Клава як скажена з городу тепер не сходить. Температуру заміряє, вологість заміряє. Розпушує.
Прийшов травень. Відсвяткувала Великдень (бо в селі так: як свято — то свято, ніхто не працює) та й давай гарбузи садити.
Всеньке літо ходила за ними, як за дітьми. Оксаніта лишень раз з'являлася, посміхалася, задоволена була.
Приходили до Клави баби, просили всипати Оксанітиного насіння, бо ж «таких добрих гарбузів, як у неї, по всьому кутку не знайдеш!» Та дівка добре запам'ятала застороги бабці — нікому не відсипала ні за які гроші, ні за які вмовляння.
Дивно, що люди ніби ще й задоволені від того були.
Почали їй за «просто так» то сметанки, то сирчику приносити. Пирогами пригощати.
Так і літо майже минуло. За поливами Клава ні про йогу, ні про женихів вже й не мріяла. Город її повністю задовольняв. Сама окріпла, талію наїла. Бо ж хіба з тонкою наносишся води відрами? А як стали гарбузи масу набирати, то й ціле відро на кущ виходило.
Наприкінці серпня ні з того ні з сього зав'яв один гарбуз. Клава запанікувала. Перелопатила весь інтернет і книги в бібліотеці, щоб причину знайти. Не знайшла своєї провини. Але ж Оксаніти боялася так, що коли покликали провести старого діда Мишка в останню путь, то Клава плакала як за рідним. Люди думали: «Яка ж все-таки співчутлива людина наша Клава!» А Клава ридала, бо спати боялася.
Вночі, коли Клава все ж таки задрімала, баба Оксаніта тут як тут. Зажурена, але не скандальна. Сумно так каже їй:
— Не знадобиться вже гарбуз Мишкові. А ти не рюмсай, за іншими дивись. Он уже Райкин дозрівати став.
Дивне щось сказала Оксаніта. Клава все розмірковувала, що б то значило. Та ні, не докумекувала. На початку вересня помітила, що на одному кущі, де було п’ять плодів, один почав в'янути, марніти. А потім побачила сусідку Вальку, зажурену, аж потемнілу. «Що трапилося?» — питає. Валька в сльози: «Захворів наш молодшенький! Лікарі не знають, що то за неміч така». Знайшла Клава в інтернеті, що то за біда з гарбузиком. Полікувала. Гниль біла пройшла. Гарбузик скруглів, зарум'янився. Сусідського малого з лікарні виписали. Бігає вже, сміється.
З часом як задощило… Дивиться Клава, а по гарбузах білі плями з'явилися. В'янути почали рослини, та й усі разом. Люди на селі сумні, невеселі ходять, не вітаються. Занепокоїлася Клава. Стала сама просити перед сном, щоб Оксаніта прийшла. Допросилася. Прийшла баба і каже:
— Це все від того, що ти співати їм не даєш.
— Кому? — питає дівчина.
— Гарбузам моїм, — відповіла баба і зникла.
Ходить Клава по городі і примовляє:
— Ну чого ви? Ну, співайте! Співайте!
Про себе думає: «Геть з глузду з'їхала: з гарбузами розмовляю, ще й хочу щоб співали!»Мовчать гарбузи. День мовчать, два, тиждень. Люди вже злі поставали. Клава вже й сама змарніла від тих нервів. Вночі спати не може. Взяла ліхтарик та й пішла гарбузи провідати. Стала посеред городу і затягнула: «Ой, у полі нивка, кругом материнка!»
Мовчать кляті гарбузи. Ні звуку. Завела: «Думи мої, думи мої…» Мовчать. Співала пісень аж до світання. А як прокричав Валькин півень, раптом згадала!
— Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?»
І чує Клава, так стиха, неначе хор акапельно десь гуде.
Зраділа дівчина! А тут уже й сонця промені перші. Все стихло. Бо ж виховані гарбузи днями мовчать, людей не лякають.
З того часу один за одним почали гарбузи колір та форму набирати.
Співають гарбузи. Клава вночі час від часу ходить послухати їхній спів. Таких пісень дивних знають. Одного разу Клава слухала якісь мексиканські мотиви. Мабуть, деяке насіння Оксаніта звідти замовляла. З батьківщини, так би мовити.
А діло йде до жовтня. вже селяни при нагоді запитують, коли за гарбузами приходити.
А Клава й не зна. Ні, вона то собі думала: що ж вона з такою кількість гарбузів великих і малих, червоних, жовтих, сивих, робитиме?
Перед сном свічечку запалила і попросила бабцю Оксаніту у гості.
Прийшла Оксаніта, та й каже: «Гарбузи роздавай так: плоди з одного куща на одну родину. По одному на особу. Скоро свято гарбузове, що в Америці Геловіном звуть, то пильнуй, щоб дурні дітлахи шкоди гарбузам не завдали».
Клава пильнувала дуже. Та все-таки не вгледіла. Капосні хлопчаки викрали три гарбузи. Натоптали землі. Понівечили гарбузиння. На пухкому ґрунті виднілися полоси, як котили вони ті гарбузи. Ще ж вибрали великі! А потім несли через дорогу. А один здоровенний не донесли, та й впустили на асфальт. Репнув гарбуз, насіння з нього, як кишки з черева, вивернулося. Зранку перед Клавою постало те видовище, і вона одразу зрозуміла, що станеться щось погане. Згодом прийшла звістка, що брат Голови до міста їхав і в аварію втрапив. Не врятували. Горює Голова. Горює село. Клава горює, що гарбузи свої не вгледіла. А ті два інших знайшли у Харчунів на подвір'ї, біля «Бару». Хлопаки на них зуби повирізали та свічки вставили. Перелякалася Клава: «Чого тепер ждати?»
Та вже нічого не вдієш. Відлетіла у вирій стара сімейна пара Максим та Одарка. Піч натопили, бо вже й перші жовтневі заморозки. А сажу не трусили, то й вчаділи.
Зайшла Райка до Клави в бібліотеку й бідкається: «Оце в нас так завжди, перед зимою всі біди трапляються!»
Клава всі гарбузи перерахувала. Таблички з кількістю плодів біля кожного куща встромила. Чекала на 26 жовтня. Вночі прийшла баба Оксаніта. Зажурена. Каже: «Прощатися прийшла я. Час вже. Піду. Мої гарбузи в надійних руках. Дивися, насіння зі свого гарбуза збери і добре піклуйся».
З самого ранку до Клави черга стоїть. Гарбузи розбирають. Всім роздала. Всі задоволені.
От лишень дядьку Остапу не знайшлося. Перерахувала. Не помилилася. Жив той дядько бобилем разом з сім'єю сестриною. Усім там по гарбузу стало. А йому не стало. Пішов похнюпившись. Тітка Вірка, мати Степана, каже: «Не жилець він. Ще до Різдва помре. Хоч не старий ще, та хворіє давно».
Стомилася Клава, лишився один кущ. Її власний. Глянула вона… І як раніше не вгледіла? Замість одного, там цілих три гарбузики симпатичні виднілися!
«Нащо мені цілих три?» — хотіла спитати, та вже ні в кого.
Так і не знала. А перед самим Новим роком приїхав до села молодий агроном. Йому також усяких гараздів наобіцяв Голова. Та й на весну посватався агроном до Клави. А вона йому — гарбуза! Але весілля все одно зіграли.
«Ну і коли ж то мені садити ті городи? Я дівка молода. Незаміжня. Тільки університета скінчила. Приїхала з самого міста. А тут тобі якісь городи! А я ж поміж іншим бібліотекарка! Інтелігентна особа!» — так розмірковувала собі Клава, вся червона і розпашіла після чергової сутички з сусідкою Валькою.
Валька, жінка під тридцять і мати трьох сопливих погодків, мала мужа-комбайнера,чорноокого Степана.
Тож коли навесні в порожню сусідську хату, де жила бабця Оксаніта, та, що вмерла перед самим новим роком, і та, якій ледве видовбали яму в замерзлій землі, Голова заселив цю фарбовану білявку з наклеєними віями, Валька відразу зметикувала, що потрібно з цим щось робити. «Бо дітям батько треба!» — сказала їй свекруха, тітка Вірка.
Хатинка бабці Оксаніти була хоч і невеличка, та справна. Доглянута і тепла. Фарбована яскраво-голубим і підведена смолою.
Ще й тарілка на даху у спадок лишилася. Не цуралася стара переваг цивілізації. Жила вона сама, дітей не мала, тож усе майно відійшло в користування селищній раді.
А Клаву занесло в цей курний закуток під назвою Великі Гарбузи, бо Голова впровадив реформи: хотів молодь у село принадити. А щоб молодим тут «медом помазати», пообіцяв надати їм усілякі пільги. В тому числі й житло на три роки безоплатне. Тож Клава, що зростала, наче та бліда квіточка, в напівпідвальній двокімнатній квартирці разом з двома сестрами та мамкою з татком, запійними двірниками, з радістю спакувала валізу і відправилася на свіже повітря вести здоровий спосіб життя.
Так вона своїм коліжанкам і сказала, тримаючи наманікюреними пальчиками цигарку:«Остання. Я тепер в зав'язці. ЗСЖ — моє все. Їду на село. Свіже молочко і шпинат з грядочки. І йогою займуся!»
Минав уже другий місяць Клавиного ЗСЖ. І та пляшечка Mozart Vanilla Cream, що презентував їй на прощання Ігор Віталійович, її безнадійно одружений коханець, майже скінчилася. А що ви хотіли? З розваг у Гарбузах — базар у суботу та посиденьки за чарочкою в підозрілому закладі під назвою «Бар», який належав місцевим підприємцям Харчунам. Правда, ще збиралися «на хаті» в Райки. Райка була завклубом і частенько забігала до Клави в бібліотеку перекинутися слівцем та випити чаю.
Клава вже зрозуміла, що вихідні на селі для того, щоб працювати. А на роботу тут люди зазвичай ходять відпочити. А в суботу та неділю починаються городи. З ранньої весни до пізньої осені триває цей божевільний марафон на виживання «в кого ж кращий?»
«А бур'яни он бач які поперли! — дивилася Клава на свій город. — Щоб то так женихи до мене в двері перли!»
Та де там ті женихи! Як не одружений, то нероба небритий. А з одруженими Клава мати справу заріклася. Одне діло Ігор Віталійович у місті… І зовсім інше — сусід Степан! Валька така клята, що не лише патли повидирає, а й хату підпалить.
Стояла Клава з сапкою посеред городу і думала: «Нащо тій бабці такий здоровенний город був треба?» А тут і Голова їде. «А щоб його! Кожен день своєю бордовою Нивою туди-сюди і сюди-туди».
— О! Клаво! — зупинився, гукає. — На город вийшла? Це добре. До травня щоб як лялечка був!
Газанув — і лише курява за ним.
Так Клава ще не пітніла в своєму житті. Ані в спортзалі, ані в ліжку. Хоч який був її Ігоряша спритний до імпровізацій, але й він так Клаву не ганяв, як та клята сапка.
Перед сном хильнула Моцарта, все що лишалося, і заснула ще дорогою до подушки.
А вночі сниться їй, що хтось ходить по хаті. Зі свічкою і в довгій білій сорочці.
«Ще мені привидів не вистачало! — крізь сон думає Клава. — А! Так це бабця Оксаніта! Мабуть, також про свій город переймається, що й не лежиться їй в домовині. Через той город тепер й уві сні спокою не маю! Все село як скажене кричить мені:"Город посади!" замість "Добридень"».
І точно. Стала Оксаніта перед ліжком і кличе Клаву:
— Вставай, дівуля! Город садити треба! Де мої гарбузи, питаю?!
Сіла Клава на ліжку, очі тре і не збагне, чи то воно з перевтоми таке видиться, чи то сон такий?
А бабця бігає по хаті крізь стіни, крізь меблі і все гарбузи шукає.
— Знайшла! — кричить і тицяє Клаві в обличчя торбу з гарбузовим насінням.
— Ось, — каже, — ці гарбузи посади рівно в 263 ямки. А як прийдуть просити відсипати їм моїх гарбузів, не давай насіння! Бо як дасиш кому, то прийду з того світу і задушу тебе, лежебоку! І дивись мені, щоб жоден не пропав! Я буду навідуватися, перевіряти.
І щезла бабця, як і не було.
Налякана Клава весь день у бібліотеці вивчала інформацію про те, як гарбузи вирощувати.
З того дня зайнялася вона городом не на жарт. Ґрунт перекопала. Органіку випросила по сусідах, удобрила. Мінеральні — в інтернеті доставку замовила. А люди привітними стали. Вітаються. В гості звуть. Навіть сусідка Валька мовчить. Бо ж немає коли тепер Клавці очі жонатим хлопам зривати! Вона ж тепер ділом зайнята.
А Клава як скажена з городу тепер не сходить. Температуру заміряє, вологість заміряє. Розпушує.
Прийшов травень. Відсвяткувала Великдень (бо в селі так: як свято — то свято, ніхто не працює) та й давай гарбузи садити.
Всеньке літо ходила за ними, як за дітьми. Оксаніта лишень раз з'являлася, посміхалася, задоволена була.
Приходили до Клави баби, просили всипати Оксанітиного насіння, бо ж «таких добрих гарбузів, як у неї, по всьому кутку не знайдеш!» Та дівка добре запам'ятала застороги бабці — нікому не відсипала ні за які гроші, ні за які вмовляння.
Дивно, що люди ніби ще й задоволені від того були.
Почали їй за «просто так» то сметанки, то сирчику приносити. Пирогами пригощати.
Так і літо майже минуло. За поливами Клава ні про йогу, ні про женихів вже й не мріяла. Город її повністю задовольняв. Сама окріпла, талію наїла. Бо ж хіба з тонкою наносишся води відрами? А як стали гарбузи масу набирати, то й ціле відро на кущ виходило.
Наприкінці серпня ні з того ні з сього зав'яв один гарбуз. Клава запанікувала. Перелопатила весь інтернет і книги в бібліотеці, щоб причину знайти. Не знайшла своєї провини. Але ж Оксаніти боялася так, що коли покликали провести старого діда Мишка в останню путь, то Клава плакала як за рідним. Люди думали: «Яка ж все-таки співчутлива людина наша Клава!» А Клава ридала, бо спати боялася.
Вночі, коли Клава все ж таки задрімала, баба Оксаніта тут як тут. Зажурена, але не скандальна. Сумно так каже їй:
— Не знадобиться вже гарбуз Мишкові. А ти не рюмсай, за іншими дивись. Он уже Райкин дозрівати став.
Дивне щось сказала Оксаніта. Клава все розмірковувала, що б то значило. Та ні, не докумекувала. На початку вересня помітила, що на одному кущі, де було п’ять плодів, один почав в'янути, марніти. А потім побачила сусідку Вальку, зажурену, аж потемнілу. «Що трапилося?» — питає. Валька в сльози: «Захворів наш молодшенький! Лікарі не знають, що то за неміч така». Знайшла Клава в інтернеті, що то за біда з гарбузиком. Полікувала. Гниль біла пройшла. Гарбузик скруглів, зарум'янився. Сусідського малого з лікарні виписали. Бігає вже, сміється.
З часом як задощило… Дивиться Клава, а по гарбузах білі плями з'явилися. В'янути почали рослини, та й усі разом. Люди на селі сумні, невеселі ходять, не вітаються. Занепокоїлася Клава. Стала сама просити перед сном, щоб Оксаніта прийшла. Допросилася. Прийшла баба і каже:
— Це все від того, що ти співати їм не даєш.
— Кому? — питає дівчина.
— Гарбузам моїм, — відповіла баба і зникла.
Ходить Клава по городі і примовляє:
— Ну чого ви? Ну, співайте! Співайте!
Про себе думає: «Геть з глузду з'їхала: з гарбузами розмовляю, ще й хочу щоб співали!»Мовчать гарбузи. День мовчать, два, тиждень. Люди вже злі поставали. Клава вже й сама змарніла від тих нервів. Вночі спати не може. Взяла ліхтарик та й пішла гарбузи провідати. Стала посеред городу і затягнула: «Ой, у полі нивка, кругом материнка!»
Мовчать кляті гарбузи. Ні звуку. Завела: «Думи мої, думи мої…» Мовчать. Співала пісень аж до світання. А як прокричав Валькин півень, раптом згадала!
— Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?»
І чує Клава, так стиха, неначе хор акапельно десь гуде.
Зраділа дівчина! А тут уже й сонця промені перші. Все стихло. Бо ж виховані гарбузи днями мовчать, людей не лякають.
З того часу один за одним почали гарбузи колір та форму набирати.
Співають гарбузи. Клава вночі час від часу ходить послухати їхній спів. Таких пісень дивних знають. Одного разу Клава слухала якісь мексиканські мотиви. Мабуть, деяке насіння Оксаніта звідти замовляла. З батьківщини, так би мовити.
А діло йде до жовтня. вже селяни при нагоді запитують, коли за гарбузами приходити.
А Клава й не зна. Ні, вона то собі думала: що ж вона з такою кількість гарбузів великих і малих, червоних, жовтих, сивих, робитиме?
Перед сном свічечку запалила і попросила бабцю Оксаніту у гості.
Прийшла Оксаніта, та й каже: «Гарбузи роздавай так: плоди з одного куща на одну родину. По одному на особу. Скоро свято гарбузове, що в Америці Геловіном звуть, то пильнуй, щоб дурні дітлахи шкоди гарбузам не завдали».
Клава пильнувала дуже. Та все-таки не вгледіла. Капосні хлопчаки викрали три гарбузи. Натоптали землі. Понівечили гарбузиння. На пухкому ґрунті виднілися полоси, як котили вони ті гарбузи. Ще ж вибрали великі! А потім несли через дорогу. А один здоровенний не донесли, та й впустили на асфальт. Репнув гарбуз, насіння з нього, як кишки з черева, вивернулося. Зранку перед Клавою постало те видовище, і вона одразу зрозуміла, що станеться щось погане. Згодом прийшла звістка, що брат Голови до міста їхав і в аварію втрапив. Не врятували. Горює Голова. Горює село. Клава горює, що гарбузи свої не вгледіла. А ті два інших знайшли у Харчунів на подвір'ї, біля «Бару». Хлопаки на них зуби повирізали та свічки вставили. Перелякалася Клава: «Чого тепер ждати?»
Та вже нічого не вдієш. Відлетіла у вирій стара сімейна пара Максим та Одарка. Піч натопили, бо вже й перші жовтневі заморозки. А сажу не трусили, то й вчаділи.
Зайшла Райка до Клави в бібліотеку й бідкається: «Оце в нас так завжди, перед зимою всі біди трапляються!»
Клава всі гарбузи перерахувала. Таблички з кількістю плодів біля кожного куща встромила. Чекала на 26 жовтня. Вночі прийшла баба Оксаніта. Зажурена. Каже: «Прощатися прийшла я. Час вже. Піду. Мої гарбузи в надійних руках. Дивися, насіння зі свого гарбуза збери і добре піклуйся».
З самого ранку до Клави черга стоїть. Гарбузи розбирають. Всім роздала. Всі задоволені.
От лишень дядьку Остапу не знайшлося. Перерахувала. Не помилилася. Жив той дядько бобилем разом з сім'єю сестриною. Усім там по гарбузу стало. А йому не стало. Пішов похнюпившись. Тітка Вірка, мати Степана, каже: «Не жилець він. Ще до Різдва помре. Хоч не старий ще, та хворіє давно».
Стомилася Клава, лишився один кущ. Її власний. Глянула вона… І як раніше не вгледіла? Замість одного, там цілих три гарбузики симпатичні виднілися!
«Нащо мені цілих три?» — хотіла спитати, та вже ні в кого.
Так і не знала. А перед самим Новим роком приїхав до села молодий агроном. Йому також усяких гараздів наобіцяв Голова. Та й на весну посватався агроном до Клави. А вона йому — гарбуза! Але весілля все одно зіграли.