ЗНОВУ. Яна Мороз

Знову зібрати в кулак залишки волі.

Знову роздерти намертво зшиті повіки.

Ранок приходить. Попри всі «не». Знову.

Хтось нагорі, мабуть, ще досі з тобою.

Хтось нагорі вірить у тебе.

Гірко.



Втоплене в каву «я» і тривожна сирена

Творять химеру твоєї подоби і крові.

Хто начіпляв тобі ці мішки під очима?

Хто посадив тобі втому на згорблену спину?

Хтось «несповна» водить знаки

Твоєю рукою.



Сотні новин. Та жодної ти не чекала.

Сотні дзвінків. І жодного ти не пропустиш.

«Я» твого вчора ще досі втопає у каві.

«Я» твого завтра... Ніхто достеменно не знає.

Мабуть, десь там, де на серці

Майбутнє. Не пустка.



Ніч вже давно не приносила снів. Лише пам'ять.

День вже давно не впускає у світ твої плани.

Та все одно ти зскрібаєш із себе іржаву,

Вранішню нехіть до чашки незмінної кави.

Хай-но лише буде ранок.

А ти

Знову встанеш.