— Правильно, таку й потрібно! Ну, розповідай, тату. Як справи?
Це була середина червня. Столиця Едлії насолоджувалася теплими, але поки не спекотними днями, тому в усіх кафе не було жодного місця за столиками. Вони сиділи серед галасу, чоловік середнього віку та молода дівчина, яких поєднував однаковий розумний блиск в очах.
— Та як завжди. На роботі біда, але в нас таке кожен день. Зате багато нових прийшло.
— А як сестрички?
— Ти вже чула про Агату? Вона зовсім не йде на контакт. Усіх заплутала. Погана компанія, як нам здається.
— В цього будуть наслідки. Сподіваюся, ніхто не постраждає. А як дядько Домінік?
— Гірше, ніж очікували. Тиждень-два, не більше. Але ти знаєш його — він боєць. В лікарні його запам’ятають… Як ти? Немає проблем на роботі?
— Все напрочуд добре. Я відчуваю себе надлюдиною! Але не хочу говорити про мене, краще скажи, чи є ще якісь новини?
Чоловік кивнув:
— Липа квітне. В тебе скоро почнеться алергія, тож зайди в аптеку на Першій вулиці. Там з’явилася новенька аптекарка, вона завжди робить мені знижки. Купи немерозам.
Він навмання витяг з гаманця двадцятку й зелену візитку. Дівчина поклала її в кишеню.
— Хочеш ще щось розказати? Бо якщо ні, то мені потрібно бігти.
Вона хитнула головою.
— Бережи себе.
— І ти. А, і ще… Я тобою пишаюсь. Але ти й так це знаєш. — Він обійняв її, кивнув на прощання й покинув кафе. Вона також не стала довго чекати і, залишивши неторкану чашку кави, вийшла на вулицю.
Тільки тепер дівчина вільно видихнула, але не змогла-таки втримати сміх. Вона подивилася в чисте небо й усміхнулася широко-широко.
Варто сходити до батька на кладовище. Хоча, ні. Зайде до нього, тільки якщо поїде до мами.
Батько ніколи в житті не сказав би, що пишається нею. В неї не було ані сестер, ані дядька, ані жодного живого родича взагалі. А ще в її сім’ї навіть алергій ніколи не було.
Того чоловіка вона до цього бачила рівно двічі, і, за іронією долі, він виявився набагато кращим батьком, ніж її рідний. Хоча дівчина підозрювала, що він став заручником свого позивного. «Тато».
У думках вона давно не використовувала справжнє ім’я. Тільки «Ліберіка». Вона звикла ховати й ховатися, маскуватися, мімікрувати. Ніколи не висловлювати напряму те, що хотіла сказати, говорити натяками й обманками. Писати шифрами. Чути шифрами. Найріднішими з людей для неї ставали ті, кого вона бачила вперше. Найдальшими — ті, з ким вона росла.
Ліберіка не знала, коли це почалося. Здавалося, тиха, але запекла боротьба між державними агентами та Спротивом в Едлії велася завжди. Проблема в тому, що протистояння було напрочуд рівним. Агенти викривали шифри — Спротив створював нові. Агенти знищували книги — Спротив робив ще більше копій. Агенти саджали людей — Спротив вербував нових. Це битва, яка ніколи нікому не набридала.
Ліберіка вступила у Спротив, тому що хотіла кращого майбутнього для своєї країни. Ліберіка кожного дня вилізала на лезо ножа, тому що її захоплював цей гарячковий азарт, завдяки якому серце пускалося в галоп.
У Спротиві вона була копіювальницею, і вона любила свою таємну роботу.
Вона дісталася домівки й почала розшифровку. Сама інструкція знаходилася у візитці. Ліберіка підчепила нігтем шар звичайного, як спершу здавалося, картону й легко віддерла його від основи. Перед очами постали літери. Вони поки виглядали, як абсолютна нісенітниця: для того, щоб зрозуміти зміст, потрібен ключ. А посилання на ключ було у двадцятці. Купюру нічого не відрізняло від інших, якщо не вдивлятися в номер. «КР-1-2-1606-1500-12603» — ось посилання. В результаті вийшло шістнадцяте червня, п’ятнадцять годин, частота 12.603, крок один-два.
Ліберіка любила радіо Спротиву. Любила відчуття, ніби в цьому світі вона не на самоті. Навіть коли повідомлення призначалося не для неї, дівчині подобалося слухати. Думати про те, що в протилежному кінці столиці хтось так само сидить перед
приймачем та чує те ж саме.
Через два дні вона сиділа з блокнотом та олівцем у повній бойовій готовності.
В навушниках залунав чоловічий голос, майже повністю знеособлений:
— П’ятнадцята година, радіостанція «Столична елегія» починає ефір! Сьогодні я прочитаю вам текст про горобців хатніх, тож слухайте якомога уважніше! Кхм, починаю читання! Вигляд: загальне забарвлення оперення зверху коричнюватого, іржавого кольору із чорними плямами, знизу білувате або сіре. Щоки білі, вушна область бліда…
Ліберіка дослухала, перевірила записи й приступила до найгіршого. Абетковий квадрат, великий і жахливий! Але радість від успіху не перекриє ніщо.
Вона уважно перечитала повідомлення, все запам’ятала й знищила.
Отже, Невеа. Здається, Тато казав, що вона новенька? Ліберіка сподівалася, що вона доживе й до статусу «старенька».
Жителька квартири номер п’ять була ненав’язливо незвичною. Молода руда жінка, фарбована в брюнетку. Її посмішка була вкрай приємною, як у розумної, ще й не обділеною чарівністю людини.
Дівчина жестом попросила Ліберіку зачекати й схопила з комода розкритий блокнот. Повернула його сторінкою до гості. Там було виведено: «Кави?» Ліберіка здивовано підняла брови. Права рука вже машинально відтворювала літери — рідний дактиль:
«Невеа?»
Тепер вираз здивування застиг вже на обличчі новенької. Вона кивнула й повільно запитала жестами:
«Знаєш жестову мову?»
«Моя мама була глухою. Я навчилася жестам раніше, ніж говорити».
Невеа посміхнулася:
«Я німа, але зі слухом все добре. Тепер ти зібрала повний набір».
Невеа була з тих людей, з якими хотілося бути щирою. З ким це було можливо. Навіть в їх перекрученому світі.
Ліберіка передала їй книги й зависла на порозі. Тепер це була робота Невеа — передати літературу далі.
Перед тим, як вийти, Ліберіка запитала, як їй здалося, найдурнішу з усіх можливих речей:
«Як вважаєш, ми ще зустрінемося?»
Звісно, ні.
«Хіба що там, де немає темряви».
«Це ж Орвелл!»
Невеа притиснула палець до губ:
«Тихо! Старший брат чує тебе!»
Звісно, вони зустрінуться. Не могли не зустрітися.
Але це все дурниці, вона засунула це подалі хоча б до кінця літа. Тому що вони зустрілися. Власне, і не раз.
Невеа вміла слухати, а Ліберіка годинами могла розповідати про що завгодно, тільки б казати чесно. Вона переказувала сюжети книг, міських легенд, байок учасників Спротиву, чутки про агентів, жарти й некрологи, казки й історії страчених людей. Вони збиралися у Ліберіки щоп’ятниці, а у Невеа — кожного вівторка. Десь в липні вони почали разомслухати радіо Спротиву.
Тоді було шосте серпня.
— Дев’ятнадцять годин, радіостанція «Столична елегія» починає ефір! Сьогодні я хочу повідомити вам важливу новину! Всі небайдужі до долі Едлії запрошуються на перше зібрання Спротиву! Деталі зустрічі! Завтра у двадцять тридцять… Віщає Елегія! Радіо —все! — з кожним словом чоловік все підвищував голос, зриваючись на крик. — Елегія —все! За волю Едлії! Смерть агентам! Смерть тиранії! Йдіть до бі…
Звук пострілу прошив голову наскрізь.
А після нього — тиша.
Ліберіку повернув до тями доторк до плеча. Тільки тоді вона зрозуміла, що плаче.
«Вони мертві. Агенти знищили наше радіо. Вони знищили Центр столиці. Ми приречені».
«Ні, — Невеа клацнула пальцями. — Це не так. Ми не будемо приречені, поки є ще хоч один живий учасник. Ми не будемо приречені, бо ми — це пліснява. Вони не здихаються
нас, навіть якщо будуть намагатися безперервно, кожен день. Ми будемо повертатися до життя з кожною людиною, здатною на мислення. Фенікси».
Агентам не вдалося вбити радіо. Наступного ж дня Спротив захопив нову частоту. От тільки транслювали там, окрім шифрів… переважно некрологи. Через декілька днів Ліберіка отримала повідомлення від Тата: він казав, що до нього можна звертатися, якщо вони хочуть щось передати в ефір. Тому Ліберіка записала власне звернення на касету й вручила Невеа.
А потім Невеа принесла їй листок, складений в декілька разів.
«Я хочу попросити тебе… Якщо зі мною щось станеться, стань моїм голосом. Тільки не читай цей текст, поки я не перестану виходити на зв’язок».
А потім настало тридцять перше серпня.
Ніс ходив ходуном. Блузка просочилася кров’ю.
Агентом виявився колишній однокласник.
— Чим скоріше й більше ти розкажеш, тим більше ймовірність, що тебе виправдають.
Ліберіка хотіла розсміятися. Як же чудово вона розуміла Елегію в останні секунди йогожиття.
— На частоті 17.367 повернули «Столичну елегію». Більше нічого не знаю.
Здається, він не хотів її бити. Дивина.
Вона подумала: «Як було б смішно, якби зараз тут пролунав мій голос». Але це було неможливо.
— …ріка. Але моє справжнє ім’я — Беата Ландаль, хоча я давно його не використовувала.
Дівчина не стала стримувати істеричний сміх. Її голос, подеколи затриманий хвилями, здавався зовсім чужим.
— На цей час я або живий мрець… або, власне, мертвий мрець. Волю омивають кров’ю, а пам’ятають тільки трагічно полеглих героїв. Скільки років пройшло, а в нас ані волі, ані життів? Не знаю, чи має значення хоч щось, що я тут кажу…
«…бо я помираю й втрачаю здоровий глузд…»
— …але я вірю, що принаймні мертва людина може казати чесно. І хтось її почує. Я звертаюся до всіх, хто припав до радіоприймача. До вас… До тебе. Живи. Поки всі навколо помирають, живи. Бо ти можеш бути нашою останньою надією. Поки є ти, є наше майбутнє. І якщо ти — остання, то зведи наш новий світ на згарищі. Тоді в тобі ми воскреснемо. Я хочу, щоби нас відродили не за допомогою смерті, а за допомогою життя.
Беата уявила, як Невеа сидить у своїй квартирі й слухає це. Й беззвучно плаче. Хоча, ні, краще хай Невеа посміхається своєю приємною посмішкою. Краще хай побачить те, що бачила вона. Надію.
— Наш світ постане завдяки тим, хто бореться й хто живе!
Беата подивилася прямісінько в очі агенту й посміхнулася широко-широко. В останню мить тиша прошила її голову наскрізь.