Діялося то в Карпатах
На дворі була погана погода. Лив дощ. Гриміло. Блискавки раз по раз засвічували небо. Вітер ревів, наче скажений, ламав гілки і вив вовком у порожніх дуплах. Янек повертався додому. Він ніс впольованих зайців. Дорога була розмита. Йти було неможливо. Але й заховатися теж ніде. Йти ставало щораз важче. Але він мусив. Вдома чекали жінка і діти.
Янек, вкотре відсапавшись, брів помаленьку під лютою зливою. Єдине, що його зараз тішило — це уява. Він уявляв, як прийде до теплої хати, як ляже на своє улюблене ліжко, як вони будуть усі разом вечеряти.
Гроза скінчилася. І раптом чоловік зрозумів, що він заблукав. Боже, що робити?подумав Янек. Ні, він не міг заблукати. Він знав цей ліс. Добре знав. Він знав його, як своїх п’ять пальців. Тоді чому він не бачить ніяких хат! Адже ж мали б уже бути. Він довго ходив доки нарешті не вибився з сили. Все, подумав Янек, більше не можу.
Він сів на якийсь пень і оглянув все навколо. Все було і нібито знайоме. І водночас таке якесь дивно чуже. Що ж це таке? Як так? Адже він виріс у цьому лісі. Не один раз тут ходив.
На дворі темніло. Небо вкривали темні холодні дощові хмари. Знову починав налітати поривами вітер. Ставало страшно. Янек розумів, що цю ніч йому доведеться коротати тут. І якщо завтра пощастить, то може повернеться додому.
Як раптом нізвідки біля нього з’явився молодий чоловік. Він був увесь гарно одягнутий. В чорному камзолі. В гарних темних чоботах. А на голові мав капелюх. Янекмало не вмер зі страху.
— Чого, чоловіче, ти тут сидиш? — спитав незнайомець
— Я заблукав, пане! — відповів Янек. — Збився, і не можу ніяк знайти дорогу.
— Хіба? Он дорога до села. А ти тут розсівся на пні і хочеш ночувати в лісі! —незнайомець показав рукою перед себе.
І справді, перед очима була дорога до села. І як це Янек не зміг її побачити. Чому?
— Іди додому! – сказав незнайомець. — Але маєш мені послужити в одній справі. Тут є закопане золото. Як відкопаєш, то маєш віддати все до копійки бідним. Бо то є панське золото. І нікому нічого не розказуй.
Янек подякував і побрів по дорозі. Він дивувався собі й своїй пригоді. Але добре тримав слова чоловіка: нікому нічого не казати. Вдома не могли натішитися, що повернувся живий-здоровий.
Минув час. Янек забув слова незнайомця.
Одного разу він із синами й сусідом Гнатом поїхали до лісу по дрова. Знайшли гарневелике сухе дерево. Спиляли, порубали й склали на воза. Але який ще величезний пень. Шкода лишати. І вирішили його викорчувати. Теж знадобиться. А коли викорчували — очам своїм не повірили. Під тим пнем було захований великий жбан золота. Ледве вони витягли тезолото на світ Божий. Там його й поділили. Але жоден не задумався звідки воно? Чиє? Хто власник? Ніхто про то не подумав.
Пізно ввечері повернулися вони додому. Але домовилися, щоб нікому про свою знахідку не розповідати. Бо інакше відберуть.
А те дерево, котре вони зрубали, росло недалеко від того місця, де Янек зустрів дивного чоловіка в грозу.
Минув час. Якось одного разу пішов Янек до лісу. Йде він стежкою. По праву руку дзюрчить собі струмок. Підійшов чоловік до того струмка напитися. А вода така свіжа, гірська, чиста. Як раптом чує, за плечима ніби хтось стоїть. Чоловік підвівся, оглянувся йзакляк на місці. Позаду стояв той самий чоловік, що й тоді в лісі.
— То ти не послухав мене, не виконав обіцянки! — грізно сказав він. —То така твоя подяка за врятоване життя! Замість того аби виконати дану обіцянку ти ще й забрав все собі!Начувайся ж!
І зник, мов би його й не було. Янек перелякався на смерть. Але що вдієш. Видно, що«не на того таки» натрапив.
Що ж робити? подумав чоловік, може справді «дух»? А може то мені щось привиділося? В надії розв’язати свою проблему Янек подався до місцевого знавця: отця Пахомія, місцевого священника. Ну хто ж як не він має знати, як зарадити цій біді, міркував Янек.
Пахомій був старим священником. Багато чого він бачив на своєму віку. І розповідь Янека його чомусь зовсім не здивувала. Він вислухав все до послідку. А тоді сказав:
— Давно то було, — зітхнув старець. — Цю історію розповідали мені наші старожили. Були тут опришки. Після смерті Довбуша вони розбрелися горами. Багато хто подався в інші землі. А дехто лишився тут. От на тих, що залишилися, пани й відкрили справжнє полювання. Багато тоді пролилося крові.
Він був одним із них. Молодий, красивий, дужий. Та от мав нещастя цей легіньпопастися в ті самі тенета, що й їхній провідник. В селі нашому мав він любку. Та була та любка до грошей ласа. Зрадила вона свого коханця: здала його жандармам за файну платню. І от одного разу, коли вони мали зустрітися, жандарми зробили засідку.
Шумить старий Черемош, несе свої води до Чорного моря. Йде берегом молодий легінь. Спокійно так іде. На зустріч йому йде його (як він гадав) кохана. Та щось не спокійно у нього на серці. Щось ніби передчуває воно. Якийсь холодний біль стискає душу.
Він підходить ближче, обіймає її й бачить, як зі схованки виходять двоє вояк. І зрозумів він, чого так серце билося. Але було вже запізно. Не було шансу втекти. Але й здатися їм в руки він не міг.
Легінь витяг два заряджених пістолі. Але того було мало. Жандармів було більше. Він вистрілив з обох зараз і попав в двох перших. А тоді взяв топірець в руки і побіг до лісу. Та ворожа куля догнала його. Легінь повернувся. Кров обагрянила сорочку. Єдине, що він встиг сказати тим, що підбігли до нього:
— Я не встиг роздати золото. Хто його знайде — має роздати бідним і помолитися за мою душу! — і вмер.
Казали, що ті жандарми всі повмирали при загадкових обставинах. А та любка, що зрадила — зійшла з розуму. Блудила вона собі лісом. А потім розказувала, що бачила свого коханого. Та ніхто тому не вірив. Всі бачили тоді його мертвим.
Шумить старий Черемош, несучи свої води в Чорне море. Стереже душа покійного золото, не маючи спокою на тому світі. І доки хтось не виконає його волю,– доти не зможе знайти спочинок.
І старець перевів подих.
— Так що йди Янку і зроби то, що від тебе просив небіжчик. І не жартуй краще з тим. Бо гроші ті кров’ю і слізьми омиті були.
Шумить, гуде старий Черемош. Несе свої води в далеч. Тихо навколо. Тільки вітер колише вітками дерев. Не ходить більше дух опришка. Упокоївся нарешті. Видно послухався таки Янек старого отця Пахомія.
На дворі була погана погода. Лив дощ. Гриміло. Блискавки раз по раз засвічували небо. Вітер ревів, наче скажений, ламав гілки і вив вовком у порожніх дуплах. Янек повертався додому. Він ніс впольованих зайців. Дорога була розмита. Йти було неможливо. Але й заховатися теж ніде. Йти ставало щораз важче. Але він мусив. Вдома чекали жінка і діти.
Янек, вкотре відсапавшись, брів помаленьку під лютою зливою. Єдине, що його зараз тішило — це уява. Він уявляв, як прийде до теплої хати, як ляже на своє улюблене ліжко, як вони будуть усі разом вечеряти.
Гроза скінчилася. І раптом чоловік зрозумів, що він заблукав. Боже, що робити?подумав Янек. Ні, він не міг заблукати. Він знав цей ліс. Добре знав. Він знав його, як своїх п’ять пальців. Тоді чому він не бачить ніяких хат! Адже ж мали б уже бути. Він довго ходив доки нарешті не вибився з сили. Все, подумав Янек, більше не можу.
Він сів на якийсь пень і оглянув все навколо. Все було і нібито знайоме. І водночас таке якесь дивно чуже. Що ж це таке? Як так? Адже він виріс у цьому лісі. Не один раз тут ходив.
На дворі темніло. Небо вкривали темні холодні дощові хмари. Знову починав налітати поривами вітер. Ставало страшно. Янек розумів, що цю ніч йому доведеться коротати тут. І якщо завтра пощастить, то може повернеться додому.
Як раптом нізвідки біля нього з’явився молодий чоловік. Він був увесь гарно одягнутий. В чорному камзолі. В гарних темних чоботах. А на голові мав капелюх. Янекмало не вмер зі страху.
— Чого, чоловіче, ти тут сидиш? — спитав незнайомець
— Я заблукав, пане! — відповів Янек. — Збився, і не можу ніяк знайти дорогу.
— Хіба? Он дорога до села. А ти тут розсівся на пні і хочеш ночувати в лісі! —незнайомець показав рукою перед себе.
І справді, перед очима була дорога до села. І як це Янек не зміг її побачити. Чому?
— Іди додому! – сказав незнайомець. — Але маєш мені послужити в одній справі. Тут є закопане золото. Як відкопаєш, то маєш віддати все до копійки бідним. Бо то є панське золото. І нікому нічого не розказуй.
Янек подякував і побрів по дорозі. Він дивувався собі й своїй пригоді. Але добре тримав слова чоловіка: нікому нічого не казати. Вдома не могли натішитися, що повернувся живий-здоровий.
Минув час. Янек забув слова незнайомця.
Одного разу він із синами й сусідом Гнатом поїхали до лісу по дрова. Знайшли гарневелике сухе дерево. Спиляли, порубали й склали на воза. Але який ще величезний пень. Шкода лишати. І вирішили його викорчувати. Теж знадобиться. А коли викорчували — очам своїм не повірили. Під тим пнем було захований великий жбан золота. Ледве вони витягли тезолото на світ Божий. Там його й поділили. Але жоден не задумався звідки воно? Чиє? Хто власник? Ніхто про то не подумав.
Пізно ввечері повернулися вони додому. Але домовилися, щоб нікому про свою знахідку не розповідати. Бо інакше відберуть.
А те дерево, котре вони зрубали, росло недалеко від того місця, де Янек зустрів дивного чоловіка в грозу.
Минув час. Якось одного разу пішов Янек до лісу. Йде він стежкою. По праву руку дзюрчить собі струмок. Підійшов чоловік до того струмка напитися. А вода така свіжа, гірська, чиста. Як раптом чує, за плечима ніби хтось стоїть. Чоловік підвівся, оглянувся йзакляк на місці. Позаду стояв той самий чоловік, що й тоді в лісі.
— То ти не послухав мене, не виконав обіцянки! — грізно сказав він. —То така твоя подяка за врятоване життя! Замість того аби виконати дану обіцянку ти ще й забрав все собі!Начувайся ж!
І зник, мов би його й не було. Янек перелякався на смерть. Але що вдієш. Видно, що«не на того таки» натрапив.
Що ж робити? подумав чоловік, може справді «дух»? А може то мені щось привиділося? В надії розв’язати свою проблему Янек подався до місцевого знавця: отця Пахомія, місцевого священника. Ну хто ж як не він має знати, як зарадити цій біді, міркував Янек.
Пахомій був старим священником. Багато чого він бачив на своєму віку. І розповідь Янека його чомусь зовсім не здивувала. Він вислухав все до послідку. А тоді сказав:
— Давно то було, — зітхнув старець. — Цю історію розповідали мені наші старожили. Були тут опришки. Після смерті Довбуша вони розбрелися горами. Багато хто подався в інші землі. А дехто лишився тут. От на тих, що залишилися, пани й відкрили справжнє полювання. Багато тоді пролилося крові.
Він був одним із них. Молодий, красивий, дужий. Та от мав нещастя цей легіньпопастися в ті самі тенета, що й їхній провідник. В селі нашому мав він любку. Та була та любка до грошей ласа. Зрадила вона свого коханця: здала його жандармам за файну платню. І от одного разу, коли вони мали зустрітися, жандарми зробили засідку.
Шумить старий Черемош, несе свої води до Чорного моря. Йде берегом молодий легінь. Спокійно так іде. На зустріч йому йде його (як він гадав) кохана. Та щось не спокійно у нього на серці. Щось ніби передчуває воно. Якийсь холодний біль стискає душу.
Він підходить ближче, обіймає її й бачить, як зі схованки виходять двоє вояк. І зрозумів він, чого так серце билося. Але було вже запізно. Не було шансу втекти. Але й здатися їм в руки він не міг.
Легінь витяг два заряджених пістолі. Але того було мало. Жандармів було більше. Він вистрілив з обох зараз і попав в двох перших. А тоді взяв топірець в руки і побіг до лісу. Та ворожа куля догнала його. Легінь повернувся. Кров обагрянила сорочку. Єдине, що він встиг сказати тим, що підбігли до нього:
— Я не встиг роздати золото. Хто його знайде — має роздати бідним і помолитися за мою душу! — і вмер.
Казали, що ті жандарми всі повмирали при загадкових обставинах. А та любка, що зрадила — зійшла з розуму. Блудила вона собі лісом. А потім розказувала, що бачила свого коханого. Та ніхто тому не вірив. Всі бачили тоді його мертвим.
Шумить старий Черемош, несучи свої води в Чорне море. Стереже душа покійного золото, не маючи спокою на тому світі. І доки хтось не виконає його волю,– доти не зможе знайти спочинок.
І старець перевів подих.
— Так що йди Янку і зроби то, що від тебе просив небіжчик. І не жартуй краще з тим. Бо гроші ті кров’ю і слізьми омиті були.
Шумить, гуде старий Черемош. Несе свої води в далеч. Тихо навколо. Тільки вітер колише вітками дерев. Не ходить більше дух опришка. Упокоївся нарешті. Видно послухався таки Янек старого отця Пахомія.