Білі лілії
Сьомого вересня дві тисячі другого року Гнат помер. Не до кінця, щоправда, та й ніхто не стояв над душею, щоби це підтвердити, щось на зразок: «Час смерті — двадцять три нуль один. Місце смерті — якась діра в глушині, куди не ступала нога людини. Причина смерті — якісь дуже серйозні травми».
Може, в цьому випадку Гнат прохрипів би: «Як скажете».
І дійсно, безповоротно помер би. Нехитро, невигадливо. Але натомість, лежачи на мокрій землі, гнилому листі та соснових голках, байдуже дивлячись у небо, він не почув жодного кроку, який би міг видати чиюсь присутність.
— Як це ти примудрився?
Її голос, несправжній і безтілесний, пролунав так раптово, що він навіть витратив сили на те, щоби здригнутися. А потім з’явилося й обличчя.
— Не знаю. Якось само собою, — промовив він самими лише губами.
Вона була дивовижною. Неймовірною — ось якою вона була. Не вродливою, не потворною, не помітною, не пересічною, в ній не було ніяких кольорів — тільки їх відсутність. Її не можна було назвати жінкою, бо вона не була людиною. В ній не було нічого, а надто — життя, і можна було б сказати, що вся її постать складалася лише з неіснування, якби в ній не було смерті. Саме це робило її справжньою. Дозволяло їй відбуватися. Смерть.
— Ти мені подобаєшся, — мимоволі продовжив він. — Що ти тут робиш?
— До тебе прийшла.
В її голосі не було навіть натяку на кокетність, але він спробував підняти кутики вуст у тіні усмішки.
— Справді? — здається, на цьому моменті він навіть губами більше не ворушив. — А тобі подобаються артхаусні вистави? В мене якраз є зайвий білет на наступну суботу.
— Справді? — повторила вона за ним.
— Ні. Але я куплю ще один, мені не складно. Тільки на мотоциклі не заїду, поїдемо трамваєм.
— Не люблю мотоцикли. На них часто розбиваються.
— Гм, вірю. Хочеш, підемо пішки?
— Тільки не під самими будівлями. З дахів падають цеглини.
Він хотів розсміятися, але вийшов якийсь чи то кашель, чи то хрип.
— Добре. Можу купити нам каски. Якщо ти підеш. Підеш? Пообіцяй.
— Піду. Обіцяю, — сказала вона й невиразно видихнула, але в цьому все ж вгадалося зітхання. — Тільки каску купляй собі, мені не треба.
Він заплющив очі. Було гарно.
— Як тебе звуть?
Її голос пролунав значно ближче:
— Камілла.
— Тобі подобаються камелії?
— Ні. Мені подобаються лілії…
Більше Гнат нічого не чув. Він втратив свідомість.
А потім були спалахи світла й гучні голоси, його підіймали й несли кудись, чіпали й турбували, втикали щось в руки й надягали щось на обличчя. Він кілька разів намагався відкрити очі, але бачив тільки розпливчасті тіні та сліпучий білий колір.
Все завершилося так раптово, що він спочатку нічого й не зрозумів, а коли таки зрозумів, подумав, що тепер помер остаточно.
Гнат спробував підскочити, але як підскочив, так і впав назад: тіло (непогано так частинами закуте в гіпс) настільки нещадно боліло, що здавалося чужим.
Як виявилося, абсолютно білий інтер’єр в палатах лікарні — це жахливе рішення. Гнат спершу вирішив, що осліп. Білі стіни, біла підлога й стеля, біла ковдра на білому ліжку, біла тумба… Синя ваза дала йому підказку. Невідомі сірі прилади поряд впали в око потім.
— Вам шалено пощастило, — казав йому лікар. — Знайшли на дорозі… — Гнат точно пам’ятав, що лежав не там, — й встигли відкачати. Ви, певно, дуже трималися за життя, коли вже змогли вибратися, перебуваючи більшою частиною в могилі…
Гнат не надто слухав — він дивився вбік, на тумбу, де в тій самій синій вазі розмістився букет, який, на диво, зовсім не пахнув. Білі лілії.
Він, все ще слухаючи, але вже про лікоть, коліно, плече, суглоби та таз, витягнув руку й слабкими пальцями дістав одну з квіток. Покрутив її й, не витримавши, видав хриплий смішок. Лілія була пластикова.
Гнат пролежав в абсолютній нудьзі ще три дні, поки вночі його не розбудила чиясь присутність. Він розплющив очі й побачив руку, яка обережно й зовсім беззвучно підтикала край його ковдри, перевів погляд вище й побачив обличчя.
— Що ти тут робиш? — спитав пошепки, навіть не намагаючись стримати усмішку.
Камілла присіла на пусте ліжко. Крізь прозоре віконце у дверях проникало світло, яке падало на неї. Вона зовсім не змінилася, тож перше враження було правдивим.
— Це шпиталь. Я тут часто буваю.
— Ти хворієш? — безглуздо спитав він.
Вона розтягнула вуста в чомусь, схожому на усмішку:
— Я забираю.
— Чому я живий?
Вона знизала плечима.
— Я постаралася. Як би ми сходили на виставу, якщо б ти помер?
— Думаєш, я зможу піти, наполовину заліплений гіпсом?
— Навряд чи ми обидва зможемо. Сходимо тридцять першого жовтня.
Його розсмішило таке далеке планування, але він не став це коментувати.
— А потім я помру?
Камілла фиркнула.
— Ні.
Гнат полегшено зітхнув.
— А в тебе не буде через це проблем? Ну… на роботі.
— Проблем? Від кого?
— Не знаю. А чому я тебе бачу? — спитав він раптово.
Вона видала дивний звук, віддалено схожий на сміх.
— Мене бачать тільки мертві. Може, ти мертвий?
— Може, просто я хочу тебе бачити? — відповів він сам собі, а потім хмикнув. — А може, це ти хочеш, щоби я бачив тебе?
— Так і є.
Гнат потягнувся рукою, навіть не знаючи, нащо, але Камілла легко дала відповідь, накривши її крижаною долонею.
— Ти знаєш, що білі лілії символізують смерть?
— Звісно. І втім, це мої улюблені квіти.
— Мене звуть Гнат. Хочеш знати моє прізвище?
— Мені байдуже.
Він оживився й спробував трохи піднятися в ліжку, але покинув цю ідею.
— Я все одно скажу. Небіжчик. Небіжчик Ігнат. Скажи ж, гарно?
— Гарно, — легко погодилася Камілла. — Мені треба йти.
— Але ти ще повернешся?
— Коли зможу.
— Але ти знатимеш, де мене шукати?
— Знайду.
І вона пішла, безшумно, наче поглинала всі звуки. Здавалося, їй навіть двері не треба було відкривати — вона це робила тільки перед Гнатом.
Було дивно, але Камілла дійсно не була ані його лихоманковим маревом, ані духом без тіла. Вона продовжила приходити, іноді з перервами у декілька днів, а то й тиждень, приносила цукерки, затримувалася часто не більше, ніж на декілька хвилин, щоби поправити ковдру чи відкрити вікно, і знову йшла.
А коли його виписували, Камілла крокувала з ним поряд від самої палати до таксі.
Дуже скоро, як тільки Гнат почав виходити на вулицю, він зрозумів, що Камілла зовсім не єдина у своєму роді: у відображенні вітрини чи калюжі, боковим зором чи неуважним поглядом у натовп він помічав таких, як вона, безколірних, безшумних, майже повністю неіснуючих. Може, він просто хотів їх бачити і знав, що саме шукати, може, вони відчували його зв’язок з Каміллою, але хотілося думати, що речі змінилися з його смертю, хай помер він тоді не до кінця. З часом ці неістоти, які постійно курсували між людей, і не думали зникати з його зору, ба більше, він почав помічати й зовсім інших, не схожих на усіх: на його очі деінде потрапляли їх чудернацькі постаті та химерні черепи, крихітні долоньки й довгі роги. Вони драпцювали в провулках між домами, шмигали між бетонними плитами, скупчувалися на покинутих горищах і блищали крихітними очиськами звідти, перш ніж знову розсипатися навсібіч. Дивно, але Гната вони зовсім не лякали.
Світ Камілли йому подобався.
— Ось такі квіти. Білі лілії, — показував він на новому телефоні-розкладушці фотографію Катрині, своїй колежанці. Це був дві тисячі сьомий рік.
— Господи, Гнат, з якого смітника вона тебе витягла? Хто взагалі дарує дружині квіти на Геловін?
— Це єдиний день року, коли в неї повністю вільний день. І це — Самайн, — поправив він.
— Байдуже, суть одна — діти, які одягаються в костюми.
— Облиш, ми знаємо, що єдина причина, чому ти цього не робиш — ти завжди у своєму костюмі відьми.
— А ти взагалі знаєш, що білі лілії символізують смерть? — втрутилася їхня знайома.
— Так, і це її улюблені квіти.
Катрина пирхнула.
— То ти дістав її з того ж смітника, з якого вона дістала тебе?
— Саме так, — підтвердив Гнат з гордістю. — Це наш сімейний смітник.
«Самайн — це ніч, коли світ живих зустрічається зі світом мертвих. Жодних правил щодо мандрування між ними в Самайн бути не може, отже, не має й роботи», — так пояснила йому Камілла ще п’ять років тому.
— Добре бачити вас знову, пані Міла, — посміхнулася їй сусідка, коли Гнат (в костюмі щасливого чоловіка) з ціпком і Камілла (в костюмі нетутешньої неістоти, звісно) з букетом лілій вийшли з квартири. — Справді, вам варто частіше приїжджати.
— Повірте, буде легше, якщо я переїду до неї, — розсміявся Гнат.
— Повірте, — повторила вона за ним, — буде краще, якщо все залишатиметься так, як є, настільки довго, наскільки можливо. Нам нікуди поспішати, після переїзду в нас буде ціла вічність.
І вже на метушливій вечірній вулиці, між людьми, які прикидалися дивними істотами, і дивними істотами, які прикидалися людьми, Гнат, обіймаючи Каміллу, посміхнувся знову:
— Ціла вічність.
Одного дня в них буде ціла вічність, там, де сплітаються, але не змішуються існування з неіснуванням та життя зі смертю.
Точно не сьогодні. Одного дня, невідомого ані їй, ані йому.
А поки Гнату, який вже одного разу помирав, і не важливо, що не до кінця, можна було й пожити.
Хоча б трошки.
Сьомого вересня дві тисячі другого року Гнат помер. Не до кінця, щоправда, та й ніхто не стояв над душею, щоби це підтвердити, щось на зразок: «Час смерті — двадцять три нуль один. Місце смерті — якась діра в глушині, куди не ступала нога людини. Причина смерті — якісь дуже серйозні травми».
Може, в цьому випадку Гнат прохрипів би: «Як скажете».
І дійсно, безповоротно помер би. Нехитро, невигадливо. Але натомість, лежачи на мокрій землі, гнилому листі та соснових голках, байдуже дивлячись у небо, він не почув жодного кроку, який би міг видати чиюсь присутність.
— Як це ти примудрився?
Її голос, несправжній і безтілесний, пролунав так раптово, що він навіть витратив сили на те, щоби здригнутися. А потім з’явилося й обличчя.
— Не знаю. Якось само собою, — промовив він самими лише губами.
Вона була дивовижною. Неймовірною — ось якою вона була. Не вродливою, не потворною, не помітною, не пересічною, в ній не було ніяких кольорів — тільки їх відсутність. Її не можна було назвати жінкою, бо вона не була людиною. В ній не було нічого, а надто — життя, і можна було б сказати, що вся її постать складалася лише з неіснування, якби в ній не було смерті. Саме це робило її справжньою. Дозволяло їй відбуватися. Смерть.
— Ти мені подобаєшся, — мимоволі продовжив він. — Що ти тут робиш?
— До тебе прийшла.
В її голосі не було навіть натяку на кокетність, але він спробував підняти кутики вуст у тіні усмішки.
— Справді? — здається, на цьому моменті він навіть губами більше не ворушив. — А тобі подобаються артхаусні вистави? В мене якраз є зайвий білет на наступну суботу.
— Справді? — повторила вона за ним.
— Ні. Але я куплю ще один, мені не складно. Тільки на мотоциклі не заїду, поїдемо трамваєм.
— Не люблю мотоцикли. На них часто розбиваються.
— Гм, вірю. Хочеш, підемо пішки?
— Тільки не під самими будівлями. З дахів падають цеглини.
Він хотів розсміятися, але вийшов якийсь чи то кашель, чи то хрип.
— Добре. Можу купити нам каски. Якщо ти підеш. Підеш? Пообіцяй.
— Піду. Обіцяю, — сказала вона й невиразно видихнула, але в цьому все ж вгадалося зітхання. — Тільки каску купляй собі, мені не треба.
Він заплющив очі. Було гарно.
— Як тебе звуть?
Її голос пролунав значно ближче:
— Камілла.
— Тобі подобаються камелії?
— Ні. Мені подобаються лілії…
Більше Гнат нічого не чув. Він втратив свідомість.
А потім були спалахи світла й гучні голоси, його підіймали й несли кудись, чіпали й турбували, втикали щось в руки й надягали щось на обличчя. Він кілька разів намагався відкрити очі, але бачив тільки розпливчасті тіні та сліпучий білий колір.
Все завершилося так раптово, що він спочатку нічого й не зрозумів, а коли таки зрозумів, подумав, що тепер помер остаточно.
Гнат спробував підскочити, але як підскочив, так і впав назад: тіло (непогано так частинами закуте в гіпс) настільки нещадно боліло, що здавалося чужим.
Як виявилося, абсолютно білий інтер’єр в палатах лікарні — це жахливе рішення. Гнат спершу вирішив, що осліп. Білі стіни, біла підлога й стеля, біла ковдра на білому ліжку, біла тумба… Синя ваза дала йому підказку. Невідомі сірі прилади поряд впали в око потім.
— Вам шалено пощастило, — казав йому лікар. — Знайшли на дорозі… — Гнат точно пам’ятав, що лежав не там, — й встигли відкачати. Ви, певно, дуже трималися за життя, коли вже змогли вибратися, перебуваючи більшою частиною в могилі…
Гнат не надто слухав — він дивився вбік, на тумбу, де в тій самій синій вазі розмістився букет, який, на диво, зовсім не пахнув. Білі лілії.
Він, все ще слухаючи, але вже про лікоть, коліно, плече, суглоби та таз, витягнув руку й слабкими пальцями дістав одну з квіток. Покрутив її й, не витримавши, видав хриплий смішок. Лілія була пластикова.
Гнат пролежав в абсолютній нудьзі ще три дні, поки вночі його не розбудила чиясь присутність. Він розплющив очі й побачив руку, яка обережно й зовсім беззвучно підтикала край його ковдри, перевів погляд вище й побачив обличчя.
— Що ти тут робиш? — спитав пошепки, навіть не намагаючись стримати усмішку.
Камілла присіла на пусте ліжко. Крізь прозоре віконце у дверях проникало світло, яке падало на неї. Вона зовсім не змінилася, тож перше враження було правдивим.
— Це шпиталь. Я тут часто буваю.
— Ти хворієш? — безглуздо спитав він.
Вона розтягнула вуста в чомусь, схожому на усмішку:
— Я забираю.
— Чому я живий?
Вона знизала плечима.
— Я постаралася. Як би ми сходили на виставу, якщо б ти помер?
— Думаєш, я зможу піти, наполовину заліплений гіпсом?
— Навряд чи ми обидва зможемо. Сходимо тридцять першого жовтня.
Його розсмішило таке далеке планування, але він не став це коментувати.
— А потім я помру?
Камілла фиркнула.
— Ні.
Гнат полегшено зітхнув.
— А в тебе не буде через це проблем? Ну… на роботі.
— Проблем? Від кого?
— Не знаю. А чому я тебе бачу? — спитав він раптово.
Вона видала дивний звук, віддалено схожий на сміх.
— Мене бачать тільки мертві. Може, ти мертвий?
— Може, просто я хочу тебе бачити? — відповів він сам собі, а потім хмикнув. — А може, це ти хочеш, щоби я бачив тебе?
— Так і є.
Гнат потягнувся рукою, навіть не знаючи, нащо, але Камілла легко дала відповідь, накривши її крижаною долонею.
— Ти знаєш, що білі лілії символізують смерть?
— Звісно. І втім, це мої улюблені квіти.
— Мене звуть Гнат. Хочеш знати моє прізвище?
— Мені байдуже.
Він оживився й спробував трохи піднятися в ліжку, але покинув цю ідею.
— Я все одно скажу. Небіжчик. Небіжчик Ігнат. Скажи ж, гарно?
— Гарно, — легко погодилася Камілла. — Мені треба йти.
— Але ти ще повернешся?
— Коли зможу.
— Але ти знатимеш, де мене шукати?
— Знайду.
І вона пішла, безшумно, наче поглинала всі звуки. Здавалося, їй навіть двері не треба було відкривати — вона це робила тільки перед Гнатом.
Було дивно, але Камілла дійсно не була ані його лихоманковим маревом, ані духом без тіла. Вона продовжила приходити, іноді з перервами у декілька днів, а то й тиждень, приносила цукерки, затримувалася часто не більше, ніж на декілька хвилин, щоби поправити ковдру чи відкрити вікно, і знову йшла.
А коли його виписували, Камілла крокувала з ним поряд від самої палати до таксі.
Дуже скоро, як тільки Гнат почав виходити на вулицю, він зрозумів, що Камілла зовсім не єдина у своєму роді: у відображенні вітрини чи калюжі, боковим зором чи неуважним поглядом у натовп він помічав таких, як вона, безколірних, безшумних, майже повністю неіснуючих. Може, він просто хотів їх бачити і знав, що саме шукати, може, вони відчували його зв’язок з Каміллою, але хотілося думати, що речі змінилися з його смертю, хай помер він тоді не до кінця. З часом ці неістоти, які постійно курсували між людей, і не думали зникати з його зору, ба більше, він почав помічати й зовсім інших, не схожих на усіх: на його очі деінде потрапляли їх чудернацькі постаті та химерні черепи, крихітні долоньки й довгі роги. Вони драпцювали в провулках між домами, шмигали між бетонними плитами, скупчувалися на покинутих горищах і блищали крихітними очиськами звідти, перш ніж знову розсипатися навсібіч. Дивно, але Гната вони зовсім не лякали.
Світ Камілли йому подобався.
— Ось такі квіти. Білі лілії, — показував він на новому телефоні-розкладушці фотографію Катрині, своїй колежанці. Це був дві тисячі сьомий рік.
— Господи, Гнат, з якого смітника вона тебе витягла? Хто взагалі дарує дружині квіти на Геловін?
— Це єдиний день року, коли в неї повністю вільний день. І це — Самайн, — поправив він.
— Байдуже, суть одна — діти, які одягаються в костюми.
— Облиш, ми знаємо, що єдина причина, чому ти цього не робиш — ти завжди у своєму костюмі відьми.
— А ти взагалі знаєш, що білі лілії символізують смерть? — втрутилася їхня знайома.
— Так, і це її улюблені квіти.
Катрина пирхнула.
— То ти дістав її з того ж смітника, з якого вона дістала тебе?
— Саме так, — підтвердив Гнат з гордістю. — Це наш сімейний смітник.
«Самайн — це ніч, коли світ живих зустрічається зі світом мертвих. Жодних правил щодо мандрування між ними в Самайн бути не може, отже, не має й роботи», — так пояснила йому Камілла ще п’ять років тому.
— Добре бачити вас знову, пані Міла, — посміхнулася їй сусідка, коли Гнат (в костюмі щасливого чоловіка) з ціпком і Камілла (в костюмі нетутешньої неістоти, звісно) з букетом лілій вийшли з квартири. — Справді, вам варто частіше приїжджати.
— Повірте, буде легше, якщо я переїду до неї, — розсміявся Гнат.
— Повірте, — повторила вона за ним, — буде краще, якщо все залишатиметься так, як є, настільки довго, наскільки можливо. Нам нікуди поспішати, після переїзду в нас буде ціла вічність.
І вже на метушливій вечірній вулиці, між людьми, які прикидалися дивними істотами, і дивними істотами, які прикидалися людьми, Гнат, обіймаючи Каміллу, посміхнувся знову:
— Ціла вічність.
Одного дня в них буде ціла вічність, там, де сплітаються, але не змішуються існування з неіснуванням та життя зі смертю.
Точно не сьогодні. Одного дня, невідомого ані їй, ані йому.
А поки Гнату, який вже одного разу помирав, і не важливо, що не до кінця, можна було й пожити.
Хоча б трошки.