Чужинець на вулиці Гавела
Спекотно вдома. На вулиці так взагалі все вимерло: люди, птахи та звірі сховалися. Ніхто не хоче такого сонця.
Він сидить на кухні в шкарпетках, трусах і капелюсі. Чистить картоплю та закипає від люті, хоч на вулиці й без того на сонці можна смажити яєчню чи то заварювати чай. Справжнє пекло. Аж мухи дзижчать.
— Це просто неприйнятне споживання, — думає він. – Було б у мене ірландське коріння, то я б, може, і вбив когось за картоплю. Але…
Але подумки він вже далеко від цієї кухні та від цієї задухи. В обличчя йому дмесолоний морський вітер. Послужливі хмари затулили сонце, тож люди, птахи, звірі гомоніли. Дві гори, здавалося, покутно обійнялися і щось інтимно шепотіли одна одній, періодично споглядаючи у бік широченної затоки. Затока не зважала ні на що і просто відпочивала.
— Вам повторити?
У своєму спогляданні він не тільки втратив лік часу, але й не помітив, як до нього підійшов офіціант: стрункий, підтягнутий, у бездоганно білій сорочці та не менш бездоганних чорних штанях.
— Захар, — він одночасно зрозумів та згадав, що це його ім’я, — з подивом мусив визнати, що він сидить за столиком на більш-менш комфортному стільці десь на березі моря в шкарпетках, трусах і капелюсі. Поряд з ним стоїть майже порожній бокал; залишки льоду скандують йому: «Aperol Spritz», тому він вирішив, що це не найгірший день, щоб прислухатися до тих, хто дійсно щось розуміє.
— Заморожена вода каже мені… — почав він, але офіціант перебив його.
— Звісно, сер. Ще один «Я пив за кермом».
І пішов до ресторану, що розташований за якихось кілька метрів від столика.
Останні слова офіціанта неприємно вразили Захара, який одночасно не міг пригадати свого прізвища та причини, через яку йому довелося тікати від спеки у цей спокусливий та скороминущий рай.
— Синенька, поморанчевеньке, – сказав він так, ніби щось зрозумів.
На диво саме ці слова жбурнули його назад. На кухню. До картоплі та мух.
— Я не пив за кермом! — вигукнув він самохіть.
Але з якою експресією це було сказано! Які грона таланту побачив він у собі, коли ці слова злетіли з його вуст! Подайте мені Шекспіра!
Відчуваючи легке зневоднення, він став однією ногою у сміттєве відро, а іншою – у каструлю з водою та картоплею. Йому хотілося стрибати, літати, купатися та «AperolSpritz».
Все змінилося в одну мить. Захар ще знав, що він — центр всесвіту. Він був в цьому впевнений так само, як в тому, що лівою ногою він стоїть у чомусь липкому і, мабуть, солодкому. Але щось змінилося.
Цей світ, ще секунду назад такий привітний та безтурботний, раптово вимагав свою жертву. Щось насувалося.
Від спеки боліла голова, а капелюх впивався в неї так, ніби намагався висмоктати мозок.
— Я мушля, — подумав він. — Або голуб. Завжди є кілька версій. Спробуйте довести.
Його тріумф був порізаний на шматки дзвінком у двері.
— У вас немає доказів! — заволав він з кухні, так і продовжуючи стояти у сміттєвому відрі однією ногою та у каструлі з водою та картоплею — іншою.
Він бачив і відчував море. Жінки кохали його гаряче та нестримно. Він знайшов своє місце сили, і все інше вже не мало значення. Він — пес, який грає сам із собою. Він — людина, яка зараз пройде крізь стіну, і її ніхто більше ніколи не побачить.
Кажуть, він таки пройшов крізь стіну й таки зник. Якби в нього були послідовники, то вони б казали, що він згорів зсередини. Хто зна. З іншого боку — хто б в таку спеку не згорів?
Спекотно вдома. На вулиці так взагалі все вимерло: люди, птахи та звірі сховалися. Ніхто не хоче такого сонця.
Він сидить на кухні в шкарпетках, трусах і капелюсі. Чистить картоплю та закипає від люті, хоч на вулиці й без того на сонці можна смажити яєчню чи то заварювати чай. Справжнє пекло. Аж мухи дзижчать.
— Це просто неприйнятне споживання, — думає він. – Було б у мене ірландське коріння, то я б, може, і вбив когось за картоплю. Але…
Але подумки він вже далеко від цієї кухні та від цієї задухи. В обличчя йому дмесолоний морський вітер. Послужливі хмари затулили сонце, тож люди, птахи, звірі гомоніли. Дві гори, здавалося, покутно обійнялися і щось інтимно шепотіли одна одній, періодично споглядаючи у бік широченної затоки. Затока не зважала ні на що і просто відпочивала.
— Вам повторити?
У своєму спогляданні він не тільки втратив лік часу, але й не помітив, як до нього підійшов офіціант: стрункий, підтягнутий, у бездоганно білій сорочці та не менш бездоганних чорних штанях.
— Захар, — він одночасно зрозумів та згадав, що це його ім’я, — з подивом мусив визнати, що він сидить за столиком на більш-менш комфортному стільці десь на березі моря в шкарпетках, трусах і капелюсі. Поряд з ним стоїть майже порожній бокал; залишки льоду скандують йому: «Aperol Spritz», тому він вирішив, що це не найгірший день, щоб прислухатися до тих, хто дійсно щось розуміє.
— Заморожена вода каже мені… — почав він, але офіціант перебив його.
— Звісно, сер. Ще один «Я пив за кермом».
І пішов до ресторану, що розташований за якихось кілька метрів від столика.
Останні слова офіціанта неприємно вразили Захара, який одночасно не міг пригадати свого прізвища та причини, через яку йому довелося тікати від спеки у цей спокусливий та скороминущий рай.
— Синенька, поморанчевеньке, – сказав він так, ніби щось зрозумів.
На диво саме ці слова жбурнули його назад. На кухню. До картоплі та мух.
— Я не пив за кермом! — вигукнув він самохіть.
Але з якою експресією це було сказано! Які грона таланту побачив він у собі, коли ці слова злетіли з його вуст! Подайте мені Шекспіра!
Відчуваючи легке зневоднення, він став однією ногою у сміттєве відро, а іншою – у каструлю з водою та картоплею. Йому хотілося стрибати, літати, купатися та «AperolSpritz».
Все змінилося в одну мить. Захар ще знав, що він — центр всесвіту. Він був в цьому впевнений так само, як в тому, що лівою ногою він стоїть у чомусь липкому і, мабуть, солодкому. Але щось змінилося.
Цей світ, ще секунду назад такий привітний та безтурботний, раптово вимагав свою жертву. Щось насувалося.
Від спеки боліла голова, а капелюх впивався в неї так, ніби намагався висмоктати мозок.
— Я мушля, — подумав він. — Або голуб. Завжди є кілька версій. Спробуйте довести.
Його тріумф був порізаний на шматки дзвінком у двері.
— У вас немає доказів! — заволав він з кухні, так і продовжуючи стояти у сміттєвому відрі однією ногою та у каструлі з водою та картоплею — іншою.
Він бачив і відчував море. Жінки кохали його гаряче та нестримно. Він знайшов своє місце сили, і все інше вже не мало значення. Він — пес, який грає сам із собою. Він — людина, яка зараз пройде крізь стіну, і її ніхто більше ніколи не побачить.
Кажуть, він таки пройшов крізь стіну й таки зник. Якби в нього були послідовники, то вони б казали, що він згорів зсередини. Хто зна. З іншого боку — хто б в таку спеку не згорів?