Айстри для полум'я
Я помітив її здалеку. Ніжно-блакитна хустка приховувала сиве волосся. Незмінний білий светр чи, якщо казати по-сучасному, кардиган. Протягнута рука стискала букет —здалеку квіти здавалися великою барвистою плямою.
— Добридень, синку, — бабуся усміхнулася, побачивши мене. — Давненько не бачились.
Вона й далі тримала букет квітів на витягнутій руці, хоча й знала: я прийшов саме за ними.
— Як здоров'я, пані Ніно?
— Не питай про те, чого нема, — жінка махнула вільною рукою.
Перехожі, здавалося, зовсім не звертали увагу на одиноку постать бабусі, яка згорбилася над трьома відрами квітів. У містян було на що подивитися й так: калюжі від вчорашнього дощу, опале листя, що смішно шурхотіло під ногами, дірки в асфальті врешті-решт. Усі проходили повз невелику оазу яскравих квітів так швидко, немов, якби вони поглянули у цю сторону, Ніна силоміць змусила би їх купити букет.
— Як продажі? — запитав я, дістаючи з рюкзака гаманець.
— З кожним днем усе гірше і гірше. Холоднішає…
— Восени квіти купляють менше? — здивувався я, хоча нічного ні про флористику, ні про тематичний бізнес не знав.
— Гірше, звичайно, — Ніна насупила білі брови, від чого її зморшкувате обличчя моментально стало серйозним. — Влітку люди бігають на побачення, на гулянки, веселяться… А зараз усі сховали очі у шарфи та поводяться так, ніби восени життя зупинилося.
На мить я завмер, але швидко прийшов до тями. Простягнув гроші («Без решти») та взяв вологий букет барвистих айстр, з яких капала вода («Внизу пакетик, знімеш його потім…»).
— До зустрічі, пані Ніно.
— Почекай, — бабуся нахилилася, пірнувши у велику клітчасту сумку біля ніг, — тримай осьо. Ти ж до неї йдеш?
Інстинктивно я схопив яскраво-червону стрічку, яку вона простягала. Обережно й ретельно, наскільки міг, зав’язав нею букет.
— Краса, — задоволено сказала Ніна, дивлячись на зелені стеблі у червоному поясі, — їй обов’язково сподобається.
***
Червоний — її улюблений колір. Вона намагалася додати його скрізь: в одежу, сережки, чохол для смартфона, навіть у волосся. Мабуть, на нього я звернув увагу першочергово. Яскраво-руді, майже червоні пасма, розстібнуте пальто кривавого відтінку, що контрастувало з темними джинсами… Посеред похмурої вулиці, яка тонула у жовтневому дощі, вона нагадувала маленьке полум’я.
— Чорт! — гримнула жінка, сплеснувши руками. — Ну і якого дідька?!
Незнайомка стояла біля банкомата, я — за нею.
— Щось сталося? — запитав, хоча крізь шум зливи мене, ймовірно, не почули.
Жінка вилаялась та обернулася, повертаючи карточку у гаманець.
— У банкоматі закінчилися гроші, — сказала вона таким тоном, ніби комусь винесла смертний вирок.
Натовп, тобто дідусь та пара підлітків, які ховалися під дахом, байдуже знизали плечима. Я хотів було йти, але раптом жінка зупинила на мені погляд. Мабуть, треба було бігти якомога далі від того банкомата, від її зелених очей, від білої шкіри та вогняного волосся. Але тоді я лише підняв брови, мовляв, щось цікавить?
— У вас є готівка? — запитала незнайомка, струшуючи каплі дощу, які діставали її кашемірове пальто навіть під дахом.
— Якби вона у мене була, я б не стояв біля банкомата.
Жінка хмикнула, роздивляючись мої спортивні штани та худі з капюшоном. Я жив недалеко, тож замерзнути не боявся.
— Мені потрібні сто гривень, — сказала вона так впевнено, наче говорила з банкоматом. — Просто зараз.
Здійнявся вітер, підганяючи опале листя під ноги. Частина сухих бешкетників впали у брудну калюжу. Я здригнувся.
— Ви — наркоманка? — уточнив я. — Навіщо вам…
— На вигляд вам не більше 30 років, але поводите себе, як старий дід, — перервала незнайомка. — Торгівля наркотиками зараз діджиталізована — усе можна купити онлайн.
Я кинув на неї скептичний погляд.
— На протилежній вулиці сидить бабуся, — пояснила жінка, тицяючи рукою мені за спину. — Вона ось-ось піде, бо змокла. Ніхто не купляє її квіти!
Я повернувся, намагаючись крізь завісу дощу побачити продавчиню. Блакитна хустка, білий, хоч і мокрий, кардиган та яскраві айстри. Бабуся ховалася під дахом кав’ярні, але вода лилася у відра з квітами.
— Тримайте, — неочікувано для себе сказав я, дістаючи гаманець, — у мене мало щось бути.
— Ви не підете зі мною? — здивувалася жінка, забираючи гроші.
— Там дощ.
— І що?
— Я весь промокну. Та змерзну.
— Я куплю вам каву.
— Я не люблю каву.
— Як восени можна не любити каву?
— Я не люблю осінь.
— Зі мною ви полюбите, — загадково усміхнулася вона, беручи мене під руку.
— Що саме? — уточнив, хоча відповідь уже була неважлива.
— Зі мною ви полюбите все.
— Прямо таки все?
— Усе своє життя.
***
Я полюбив її. І каву, і жінку з вогняним, немов осіннє листя, волоссям. Це сталося ще в перший рік нашого знайомства.
— Є капучино, лате, американо, американо з молоком… — перераховувала вона щоразу, коли ми заходили до кав’ярень.
Щоразу я замовляв чорний чай, щоразу Руслана читала мені весь список меню. Знову й знову.
— Кава — шкідлива, — казав я.
— Жити теж шкідливо, від цього помирають.
— Я не хочу, аби у мене була залежність… Кавова залежність.
Руслана сміялася.
— Я не примушую тебе пити її щодня, я просто хочу, аби ти щось спро-бу-вав. Я ж не героїн тобі пропоную!
Отак одного разу я здався і замовив капучино. Мені сподобалося.
***
Вона постійно щось фотографувала. Брунатний листок серед жовтого дерева? Калюжа у формі серця? Яскраве сонце («На фото ж вийде просто пляма!» — пхикав я)? Галерея її телефона завжди була переповнена. Руслана дратувалася, коли не могла зробити кадр через сповіщення «Замало місця».
— Тобі конче необхідно це робити? — спитав я. — Пити хочеться.
Рудоволоса поправила незмінний навіть у приміщенні шарф, присіла за столик із двома келихами червоного вина. Поряд стояла товста свічка у формі жіночого тіла (замість голови був вогонь) та кілька пожовклих листків, принесених Русланою з вулиці.
— Чого ти смітиш? — я озирнувся. — Офіціанти сваритимуться.
— Ти дурний, — безапеляційним тоном відповідала Руслана. — Яке це сміття? Це листя, якого скоро ми не побачимо аж до… аж до весни.
— Мені не бракуватиме листя, — скептично посміхнувся я, підіймаючи келих. — Однаково за кілька місяців його побачу знову. Навряд чи воно зміниться, хіба що через ядерний вибух рослинність нашої місцевості мутуватиме…
Я усміхнувся власному жарту. Руслані він не сподобався. Вона зробила ковток вина, від чого її червона помада розмазалася на кутиках губ.
— А якщо не побачиш? — запитала вона, зіщулившись. — Якщо завтра ти втратиш зір? Або взагалі помреш? Невже не жалкуватимеш про те, що не надивився, не надихався цим життям?
Я помовчав, розмірковуючи над її словами.
— Ти через це все фотографуєш? Боїшся… осліпнути?
Руслана пхикнула й засміялася. Я дивився на її білі, ідеально рівні зуби, промінці зморшок біля очей, частину шиї, яка визирала з-під шалика.
— Серед людей багато сліпих, — сказала Руслана, насміявшись. — Навіть зі стовідсотковим зором. Ти розумієш, про що я? Я боюся не пізнати це життя! Мені мало просто існувати: ходити на роботу, їсти пельмені та дивитися смішні відео перед сном. Я хочу відчувати цей світ!
***
З цією задачею Руслана справлялася ідеально. Вона не була гедоністкою, для якої насолода — головна мета життя. Вона просто дозволяла собі відчувати. Дивилася в очі бабусі, яка у дощ та спеку тримала букет айстр у витягнутій руці. Збирала, ніби дитина, блискучі каштани, залишаючи їх то в кишенях пальто, то в рюкзаку. Восени любила їсти шарлотку, хоч на сніданок, хоч на вечерю: думки про зайві кілограми її не турбували.
— Краще згоріти, аніж повільно тліти! — кричала Руслана, тягнучи мене танцювати посеред вулиці, наповненої заклопотаними незрячими людьми з відмінним зором.
Під ногами, які трошки незграбно переступали з місця на місце, листя шепотіло нам невигадливий мотив пісні. Я заплющував очі, вдихав аромат її парфуму, що нагадував суміш ванілі та кориці. Чув, як навколо нас тупцюють роздратовані перехожі, адже ми танцювали ледь не заходячи на стежку для велосипедистів. Тримав її холодну руку у своїй, притискався обличчям до м’якої тканини шалика та відчував гаряче дихання на шиї.
Здавалося, вона щось знає. Відчуває, що життя буде яскравим та коротким. Коли я казав, що цей світ безжальний, Руслана погоджувалася, але завжди додавала: «Наші душі вибрали цей світ попри те, що він неідеальний. Треба поважати вибір нашої душі!»
***
Холод жовтневого вечора пронизував тіло. Я застібнув пальто на останній ґудзик, притискаючи до себе букет яскраво-синіх айстр. Листя тріпотіло: на кладовищі чомусь завжди було вітряно.
— Привіт, — прошепотів я, сідаючи біля сірого могильного каменю. — Я знову з подарунком від пані Ніни…
Обережно забрав попередні засохлі квіти, замінивши їх свіжими. Дістав серветку, протер від пилюги напис: «Пожежа забрала у тебе життя, але вона ніколи не забере тебе від нас. Пам’ятаємо».
Заплющив очі, пригадуючи її яскраво-червоне волосся та грайливу усмішку. Згадав той день, коли зустрів Руслану. Згадав день, коли втратив її у безглуздій пожежі, яку вчинив п’яний сусід. У той день світ дивився на нас особливо безжально: уперше вжитті Руслана випила снодійне й не змогла прокинутися, коли ще можна було врятуватися.
Згадав пекельний біль. Згадав присмак її губ. Згадав безпробудний тиждень пияцтва після похорон. Згадав вогонь в її очах. Тихе шарудіння осіннього листя під ногами, коли її руки обережно торкалися моїх плечей.
Зітхнув, витер мокру щоку. Видихнув. Заплющив очі буквально на мить, аби через секунду їх відкрити.
Крізь біль піднявся.
Попереду — дорога додому, у порожню квартиру з залишеними Русланою каштанами, гербарієм та рецептом шарлотки.
Попереду — черговий холодний вечір з двома чашками капучино.
Попереду ще половина життя, яку треба від-чу-ва-ти.
Я помітив її здалеку. Ніжно-блакитна хустка приховувала сиве волосся. Незмінний білий светр чи, якщо казати по-сучасному, кардиган. Протягнута рука стискала букет —здалеку квіти здавалися великою барвистою плямою.
— Добридень, синку, — бабуся усміхнулася, побачивши мене. — Давненько не бачились.
Вона й далі тримала букет квітів на витягнутій руці, хоча й знала: я прийшов саме за ними.
— Як здоров'я, пані Ніно?
— Не питай про те, чого нема, — жінка махнула вільною рукою.
Перехожі, здавалося, зовсім не звертали увагу на одиноку постать бабусі, яка згорбилася над трьома відрами квітів. У містян було на що подивитися й так: калюжі від вчорашнього дощу, опале листя, що смішно шурхотіло під ногами, дірки в асфальті врешті-решт. Усі проходили повз невелику оазу яскравих квітів так швидко, немов, якби вони поглянули у цю сторону, Ніна силоміць змусила би їх купити букет.
— Як продажі? — запитав я, дістаючи з рюкзака гаманець.
— З кожним днем усе гірше і гірше. Холоднішає…
— Восени квіти купляють менше? — здивувався я, хоча нічного ні про флористику, ні про тематичний бізнес не знав.
— Гірше, звичайно, — Ніна насупила білі брови, від чого її зморшкувате обличчя моментально стало серйозним. — Влітку люди бігають на побачення, на гулянки, веселяться… А зараз усі сховали очі у шарфи та поводяться так, ніби восени життя зупинилося.
На мить я завмер, але швидко прийшов до тями. Простягнув гроші («Без решти») та взяв вологий букет барвистих айстр, з яких капала вода («Внизу пакетик, знімеш його потім…»).
— До зустрічі, пані Ніно.
— Почекай, — бабуся нахилилася, пірнувши у велику клітчасту сумку біля ніг, — тримай осьо. Ти ж до неї йдеш?
Інстинктивно я схопив яскраво-червону стрічку, яку вона простягала. Обережно й ретельно, наскільки міг, зав’язав нею букет.
— Краса, — задоволено сказала Ніна, дивлячись на зелені стеблі у червоному поясі, — їй обов’язково сподобається.
***
Червоний — її улюблений колір. Вона намагалася додати його скрізь: в одежу, сережки, чохол для смартфона, навіть у волосся. Мабуть, на нього я звернув увагу першочергово. Яскраво-руді, майже червоні пасма, розстібнуте пальто кривавого відтінку, що контрастувало з темними джинсами… Посеред похмурої вулиці, яка тонула у жовтневому дощі, вона нагадувала маленьке полум’я.
— Чорт! — гримнула жінка, сплеснувши руками. — Ну і якого дідька?!
Незнайомка стояла біля банкомата, я — за нею.
— Щось сталося? — запитав, хоча крізь шум зливи мене, ймовірно, не почули.
Жінка вилаялась та обернулася, повертаючи карточку у гаманець.
— У банкоматі закінчилися гроші, — сказала вона таким тоном, ніби комусь винесла смертний вирок.
Натовп, тобто дідусь та пара підлітків, які ховалися під дахом, байдуже знизали плечима. Я хотів було йти, але раптом жінка зупинила на мені погляд. Мабуть, треба було бігти якомога далі від того банкомата, від її зелених очей, від білої шкіри та вогняного волосся. Але тоді я лише підняв брови, мовляв, щось цікавить?
— У вас є готівка? — запитала незнайомка, струшуючи каплі дощу, які діставали її кашемірове пальто навіть під дахом.
— Якби вона у мене була, я б не стояв біля банкомата.
Жінка хмикнула, роздивляючись мої спортивні штани та худі з капюшоном. Я жив недалеко, тож замерзнути не боявся.
— Мені потрібні сто гривень, — сказала вона так впевнено, наче говорила з банкоматом. — Просто зараз.
Здійнявся вітер, підганяючи опале листя під ноги. Частина сухих бешкетників впали у брудну калюжу. Я здригнувся.
— Ви — наркоманка? — уточнив я. — Навіщо вам…
— На вигляд вам не більше 30 років, але поводите себе, як старий дід, — перервала незнайомка. — Торгівля наркотиками зараз діджиталізована — усе можна купити онлайн.
Я кинув на неї скептичний погляд.
— На протилежній вулиці сидить бабуся, — пояснила жінка, тицяючи рукою мені за спину. — Вона ось-ось піде, бо змокла. Ніхто не купляє її квіти!
Я повернувся, намагаючись крізь завісу дощу побачити продавчиню. Блакитна хустка, білий, хоч і мокрий, кардиган та яскраві айстри. Бабуся ховалася під дахом кав’ярні, але вода лилася у відра з квітами.
— Тримайте, — неочікувано для себе сказав я, дістаючи гаманець, — у мене мало щось бути.
— Ви не підете зі мною? — здивувалася жінка, забираючи гроші.
— Там дощ.
— І що?
— Я весь промокну. Та змерзну.
— Я куплю вам каву.
— Я не люблю каву.
— Як восени можна не любити каву?
— Я не люблю осінь.
— Зі мною ви полюбите, — загадково усміхнулася вона, беручи мене під руку.
— Що саме? — уточнив, хоча відповідь уже була неважлива.
— Зі мною ви полюбите все.
— Прямо таки все?
— Усе своє життя.
***
Я полюбив її. І каву, і жінку з вогняним, немов осіннє листя, волоссям. Це сталося ще в перший рік нашого знайомства.
— Є капучино, лате, американо, американо з молоком… — перераховувала вона щоразу, коли ми заходили до кав’ярень.
Щоразу я замовляв чорний чай, щоразу Руслана читала мені весь список меню. Знову й знову.
— Кава — шкідлива, — казав я.
— Жити теж шкідливо, від цього помирають.
— Я не хочу, аби у мене була залежність… Кавова залежність.
Руслана сміялася.
— Я не примушую тебе пити її щодня, я просто хочу, аби ти щось спро-бу-вав. Я ж не героїн тобі пропоную!
Отак одного разу я здався і замовив капучино. Мені сподобалося.
***
Вона постійно щось фотографувала. Брунатний листок серед жовтого дерева? Калюжа у формі серця? Яскраве сонце («На фото ж вийде просто пляма!» — пхикав я)? Галерея її телефона завжди була переповнена. Руслана дратувалася, коли не могла зробити кадр через сповіщення «Замало місця».
— Тобі конче необхідно це робити? — спитав я. — Пити хочеться.
Рудоволоса поправила незмінний навіть у приміщенні шарф, присіла за столик із двома келихами червоного вина. Поряд стояла товста свічка у формі жіночого тіла (замість голови був вогонь) та кілька пожовклих листків, принесених Русланою з вулиці.
— Чого ти смітиш? — я озирнувся. — Офіціанти сваритимуться.
— Ти дурний, — безапеляційним тоном відповідала Руслана. — Яке це сміття? Це листя, якого скоро ми не побачимо аж до… аж до весни.
— Мені не бракуватиме листя, — скептично посміхнувся я, підіймаючи келих. — Однаково за кілька місяців його побачу знову. Навряд чи воно зміниться, хіба що через ядерний вибух рослинність нашої місцевості мутуватиме…
Я усміхнувся власному жарту. Руслані він не сподобався. Вона зробила ковток вина, від чого її червона помада розмазалася на кутиках губ.
— А якщо не побачиш? — запитала вона, зіщулившись. — Якщо завтра ти втратиш зір? Або взагалі помреш? Невже не жалкуватимеш про те, що не надивився, не надихався цим життям?
Я помовчав, розмірковуючи над її словами.
— Ти через це все фотографуєш? Боїшся… осліпнути?
Руслана пхикнула й засміялася. Я дивився на її білі, ідеально рівні зуби, промінці зморшок біля очей, частину шиї, яка визирала з-під шалика.
— Серед людей багато сліпих, — сказала Руслана, насміявшись. — Навіть зі стовідсотковим зором. Ти розумієш, про що я? Я боюся не пізнати це життя! Мені мало просто існувати: ходити на роботу, їсти пельмені та дивитися смішні відео перед сном. Я хочу відчувати цей світ!
***
З цією задачею Руслана справлялася ідеально. Вона не була гедоністкою, для якої насолода — головна мета життя. Вона просто дозволяла собі відчувати. Дивилася в очі бабусі, яка у дощ та спеку тримала букет айстр у витягнутій руці. Збирала, ніби дитина, блискучі каштани, залишаючи їх то в кишенях пальто, то в рюкзаку. Восени любила їсти шарлотку, хоч на сніданок, хоч на вечерю: думки про зайві кілограми її не турбували.
— Краще згоріти, аніж повільно тліти! — кричала Руслана, тягнучи мене танцювати посеред вулиці, наповненої заклопотаними незрячими людьми з відмінним зором.
Під ногами, які трошки незграбно переступали з місця на місце, листя шепотіло нам невигадливий мотив пісні. Я заплющував очі, вдихав аромат її парфуму, що нагадував суміш ванілі та кориці. Чув, як навколо нас тупцюють роздратовані перехожі, адже ми танцювали ледь не заходячи на стежку для велосипедистів. Тримав її холодну руку у своїй, притискався обличчям до м’якої тканини шалика та відчував гаряче дихання на шиї.
Здавалося, вона щось знає. Відчуває, що життя буде яскравим та коротким. Коли я казав, що цей світ безжальний, Руслана погоджувалася, але завжди додавала: «Наші душі вибрали цей світ попри те, що він неідеальний. Треба поважати вибір нашої душі!»
***
Холод жовтневого вечора пронизував тіло. Я застібнув пальто на останній ґудзик, притискаючи до себе букет яскраво-синіх айстр. Листя тріпотіло: на кладовищі чомусь завжди було вітряно.
— Привіт, — прошепотів я, сідаючи біля сірого могильного каменю. — Я знову з подарунком від пані Ніни…
Обережно забрав попередні засохлі квіти, замінивши їх свіжими. Дістав серветку, протер від пилюги напис: «Пожежа забрала у тебе життя, але вона ніколи не забере тебе від нас. Пам’ятаємо».
Заплющив очі, пригадуючи її яскраво-червоне волосся та грайливу усмішку. Згадав той день, коли зустрів Руслану. Згадав день, коли втратив її у безглуздій пожежі, яку вчинив п’яний сусід. У той день світ дивився на нас особливо безжально: уперше вжитті Руслана випила снодійне й не змогла прокинутися, коли ще можна було врятуватися.
Згадав пекельний біль. Згадав присмак її губ. Згадав безпробудний тиждень пияцтва після похорон. Згадав вогонь в її очах. Тихе шарудіння осіннього листя під ногами, коли її руки обережно торкалися моїх плечей.
Зітхнув, витер мокру щоку. Видихнув. Заплющив очі буквально на мить, аби через секунду їх відкрити.
Крізь біль піднявся.
Попереду — дорога додому, у порожню квартиру з залишеними Русланою каштанами, гербарієм та рецептом шарлотки.
Попереду — черговий холодний вечір з двома чашками капучино.
Попереду ще половина життя, яку треба від-чу-ва-ти.