Інка заходить до номера люблінського готелю, озирається. Кімнатка крихітна: тут лише двоспальне ліжко, невеличкий стіл («biurko» — згадує назву польською) та хиткий стілець, на який Інка ставить сумочку. Знімає та вішає на вішак благеньку куртку, яку волонтери подарували ще в жовтні, щойно приїхала з Сонькою до Польщі. Треба було б теплішу купити, але не страшно: сяк-так перебігала в ній зиму, ось уже й весна незабаром. Водить очима, шукаючи куди б сісти. Стілець не викликає довіри: саме під сумочку, не більше, бо геть розхитаний. Куди ж їй примоститися?
Сюди її запросив Влад. Це її постійний покупець, відколи Інка стала працювати в крамничці на околиці Любліна. Хлопець лежить посеред ліжка і навіть не посувається, щоб Інці теж було там місце. На ньому шкарпетки з логотипом «Nike» (хоча навряд чи це оригінал). Ворушить пальцями на ногах — там, де великий палець, ледь помітна невеличка дірочка. Інка намагається на неї не дивитися, сідає скраєчку.
— Де так довго була?!
— Вибач, вмовляла малу побути з сусідкою. Розумієш, Соня боїться залишатися з іншими людьми після…
Влад перебиває:
— А так званий муж воює?
— Воює. Напевне, — Інка пробує згадати, коли востаннє отримувала повідомлення чи дзвінок від чоловіка.
— Ім’я яке у нього ржачне — Юхим! Юху-у-у! Він не міг закосити від повістки? Лошарик.
Інка винувато посміхається. Якби ото перевести розмову на щось інше, бо не хочетьсядалі говорити про Юхима? Даремно розпатякала Владу, що її шлюб фіктивний: колишній однокласник запропонував розписатися, щоб раптом що вона отримала виплати. Влад тоді так само відреагував: «Лошарик». Треба було сказати, що самотня. Бо, зрештою, це так і є. Хіба ж вона з Юхимом подружжя? Лише на папері.
— Як тебе випустили за кордон?
Влад помітно смутнішає. Вочевидь, тепер вже йому тема неприємна. Проте пробує напустити на себе байдужий вигляд.
— Як опікуна бабки. Це дідова сестра. Думав її десь залишити, та мені сказали, що будуна неї єврики отримувати. Планував у Німеччину, а баба вперлася і далі Польщі нікуди не хоче їхати. Прикинь, а? Ну я її марфеткою, ржач, моркву так називають: марфетка, («Marchewkа», — подумки виправляє Інка) та картоплею годую. Так приходжу і кажу: прошу, пані, дайте марфетку і картоплю («Ziemniakі, не картопля»). І вони дають, прикинь?
— Так то в них консультант є. А може просто вивчили кілька слів, щоб розуміти наших. Або самі продавці з України, як я.
— А щось не так кажу, нє? Ну то їхні трабли. В супермаркеті ще простіше: накидав у кошик і мовчки заплатив.
— Ти працюєш? Маєш же якийсь фах?
«Kim jesteś z zawodu?» — спливає в голові засвоєна на курсах фраза.
— А навіщо? Мені поки що вистачає. Ще й родаки з України кидають на картку. Вони довольні, що я зміг виїхати. — Влад скинув футболку. — Подивися, які м’язи.
— Ого.
— Я залізо тягав. Слухай, ми так і будемо язиком плескати?
Влад притягує Інку до себе і лізе їй під светр. Вона здригається від холодної долоні на грудях. А потім скрикує від болю.
— Шо ти така нєжна?
Перекидає на ліжко. Інка вже без светра та і взагалі без нічого. Покірно заплющує очі. Влад же зняв номер. Це дорого, напевне. І свій, українець. З ким же ще й кохатися, як не зі своїм? Чоловік же в неї що є, що нема. Знову мимоволі скрикує, бо Влад боляче вчепився уплече. Тхне перегаром, але вона терпить. І тут накочують спогади.
…Правий берег Запоріжжя довго вважали відносно безпечним: з двадцять четвертого лютого і аж до осені його майже не обстрілювали. Потім прийшла біда і до них. У вересніснаряд влучив у триповерхівку в п’яти кілометрах від Інчиного будинку на Зестафонській. Наступного дня після того обстрілу Інка і зустріла Юхима. Це саме він її так називав ще в школі: Інка, а ще жартома — «ацтечка», проводячи аналогію між її іменем та народами Америки. Інці приємно було послухати Юхимові компліменти. Відколи Сонин батько поїхав за кордон, відписавши Інці квартиру своєї тітки («А на більше не розраховуй, подякуй, що взагалі визнав себе батьком і хоч щось дав»), чоловічої уваги бракувало. Колись Юхим за нею упадав, а зараз обмінялися телефонами і побіг собі. «Колись і кури неслись. Самотня жінка з дитиною, не надто молода — той ще об’єкт мрій. То Юхим мене так… за інерцією вихваляє», — осмикнула себе. Всім не до того: заклопотані, знервовані.
В ніч з восьмого на дев’яте жовтня Інчина донька Соня прокинулася від виття сирени, розбудила матір і попросилася до туалету. Інка буркотіла, що, мовляв, у шість років могла б і сама сходити, але встала, провела. У бомбосховище вони не ходили: Інка вирішила, що як буде, так і буде. Згадала про висохлу білизну, вийшла на балкон, щоб її зняти. І тут раптом у фундамент між третім і четвертим під’їздами влучила ракета. Ударною хвилею знесло балкон —і Інку викинуло надвір з першого поверху майже неушкоджену. Вона зіп’ялася на ноги і з жахом побачила, що тепер у її панельці діра: в четвертому під’їзді від першого до сьомого поверху провалилися вниз квартири разом з мешканцями, а восьмий і дев’ятий зависли над прірвою, утворивши «арку». Деякі квартири в інших під’їздах та приватні будинки поруч теж перетворилися на руїни. Інка спробувала потрапити до свого помешкання, але там усе було завалене уламками бетону, назустріч у паніці бігли сусіди, збиваючи її з ніг. Інка ридала, знову і знову кликала Соню, благала людей врятувати дитину. А потім почалася пожежа. Люди, які змогли самостійно вибратися надвір, дивилися, як вогонь знищує все те, що вціліло після удару ракети. В дворах багатоповерхівок горіли й вибухали машини.
Інка стояла посеред двору в одному капці та халаті, захрипла, припорошена бетонним пилом і з доріжками від сліз на брудному обличчі. Вже не плакала, а лише скиміла. Юхим підійшов до неї, шарпнув за плече:
— Інко, ти? Я поруч живу. Точніше, батьки мої, якраз у них був.
Вона дивилася на нього божевільними очима. А тоді всоте простогнала своє: «Сонька!» і впала в його обійми. Юхим дзвонив мамі. Його батьки, сусіди несли пледи, пальта, куртки, взуття, термоси з чаєм — усе, що могло знадобитися врятованим людям, розбирали вручну завали. Вили сирени швидких та рятувальників. Соньку знайшли на ранок: під час вибуху перекриття провалилося, але дитина майже не постраждала, бо впала на підлогу і опинилася в кишеньці між унітазом та стіною. Доньку забрала швидка, Інка сиділа в передпокої лікарні і молилася. Юхим приходив знову ж таки з термосами, переконував її поїсти. Куртка його мами була завелика — Інка потопала в ній, запахнувши поли. Коли лікар вийшов і сказав, що з Сонькою все буде гаразд, Інка заплакала сльозами полегшення. Саме тоді Юхим і розказав, що йому скоро доведеться вирушати на фронт, і запропонував їй одружитися. Вона погодилась. Одразу після розпису Юхим поїхав на Схід, а за кілька днів, після одужання доньки, поїхала і Інка — до Польщі.
Думки повертаються до номера люблінського готелю. Інка знову живе тут і зараз, а не біля будинку з дірою чи в лікарні. Влад про щось питає, відсапуючись. Дзвонить мобілка. Цього разу скрикує Влад, бо Інка боляче зачепила його, смикнувшись на дзвінок.
— Ти дурепа!
Б’є її. Гола Інка летить на підлогу, та не зважає на це. Встигнути б підняти слухавку, адже це має бути щось термінове, бо одинадцята година вечора.
— Юхиме, ти? Чому на мобільний? Роумінг же. Так, я вимкнула інтернет. Не подумала. Я не вдома. Тут немає вай-фая.
Інка чує, як гепають двері. Зараз вона вдягнеться, піде з номера і віддасть ключ нарецепції. І одразу ж до Соні: мала без матері, напевне, не спатиме, дратуватиме сусідку плачами.
— Кажи. Я нормально. Соня? Теж. В школу ходить. У тебе все гаразд? Точно? Юхиме, ти не обманюєш? Як це так мені не треба це знати? Хто то говорить? Жінка? Та ні, не ревную. Ти жзнаєш. Просто не думала, що там у вас є жінки. Про який укол вона каже? Юхиме, що ти приховуєш? Як в Дніпрі? Як так поранений? Я приїду, мені можна до тридцяти днів виїздити. Малу не залишу, з собою візьму. Я ж усе-таки дружина. А, ну так, домовлялися, що це не насправді. Чи таки насправді? От приїду і вирішимо? Чуєш, ти пісню знаєш? «Хай буде весна!»?
Інка співає крізь сльози.
— Ні, я не плачу, то тобі почулося. Підспівуй! Порушення режиму? А ти тихенько. Ну!
«Хай буде весна, поки ми стоїмо до кінця,
І нас не зламає війна,
Наша віра єднає серця,
Україна навіки жива.
Україна — це наша земля…»
Сюди її запросив Влад. Це її постійний покупець, відколи Інка стала працювати в крамничці на околиці Любліна. Хлопець лежить посеред ліжка і навіть не посувається, щоб Інці теж було там місце. На ньому шкарпетки з логотипом «Nike» (хоча навряд чи це оригінал). Ворушить пальцями на ногах — там, де великий палець, ледь помітна невеличка дірочка. Інка намагається на неї не дивитися, сідає скраєчку.
— Де так довго була?!
— Вибач, вмовляла малу побути з сусідкою. Розумієш, Соня боїться залишатися з іншими людьми після…
Влад перебиває:
— А так званий муж воює?
— Воює. Напевне, — Інка пробує згадати, коли востаннє отримувала повідомлення чи дзвінок від чоловіка.
— Ім’я яке у нього ржачне — Юхим! Юху-у-у! Він не міг закосити від повістки? Лошарик.
Інка винувато посміхається. Якби ото перевести розмову на щось інше, бо не хочетьсядалі говорити про Юхима? Даремно розпатякала Владу, що її шлюб фіктивний: колишній однокласник запропонував розписатися, щоб раптом що вона отримала виплати. Влад тоді так само відреагував: «Лошарик». Треба було сказати, що самотня. Бо, зрештою, це так і є. Хіба ж вона з Юхимом подружжя? Лише на папері.
— Як тебе випустили за кордон?
Влад помітно смутнішає. Вочевидь, тепер вже йому тема неприємна. Проте пробує напустити на себе байдужий вигляд.
— Як опікуна бабки. Це дідова сестра. Думав її десь залишити, та мені сказали, що будуна неї єврики отримувати. Планував у Німеччину, а баба вперлася і далі Польщі нікуди не хоче їхати. Прикинь, а? Ну я її марфеткою, ржач, моркву так називають: марфетка, («Marchewkа», — подумки виправляє Інка) та картоплею годую. Так приходжу і кажу: прошу, пані, дайте марфетку і картоплю («Ziemniakі, не картопля»). І вони дають, прикинь?
— Так то в них консультант є. А може просто вивчили кілька слів, щоб розуміти наших. Або самі продавці з України, як я.
— А щось не так кажу, нє? Ну то їхні трабли. В супермаркеті ще простіше: накидав у кошик і мовчки заплатив.
— Ти працюєш? Маєш же якийсь фах?
«Kim jesteś z zawodu?» — спливає в голові засвоєна на курсах фраза.
— А навіщо? Мені поки що вистачає. Ще й родаки з України кидають на картку. Вони довольні, що я зміг виїхати. — Влад скинув футболку. — Подивися, які м’язи.
— Ого.
— Я залізо тягав. Слухай, ми так і будемо язиком плескати?
Влад притягує Інку до себе і лізе їй під светр. Вона здригається від холодної долоні на грудях. А потім скрикує від болю.
— Шо ти така нєжна?
Перекидає на ліжко. Інка вже без светра та і взагалі без нічого. Покірно заплющує очі. Влад же зняв номер. Це дорого, напевне. І свій, українець. З ким же ще й кохатися, як не зі своїм? Чоловік же в неї що є, що нема. Знову мимоволі скрикує, бо Влад боляче вчепився уплече. Тхне перегаром, але вона терпить. І тут накочують спогади.
…Правий берег Запоріжжя довго вважали відносно безпечним: з двадцять четвертого лютого і аж до осені його майже не обстрілювали. Потім прийшла біда і до них. У вересніснаряд влучив у триповерхівку в п’яти кілометрах від Інчиного будинку на Зестафонській. Наступного дня після того обстрілу Інка і зустріла Юхима. Це саме він її так називав ще в школі: Інка, а ще жартома — «ацтечка», проводячи аналогію між її іменем та народами Америки. Інці приємно було послухати Юхимові компліменти. Відколи Сонин батько поїхав за кордон, відписавши Інці квартиру своєї тітки («А на більше не розраховуй, подякуй, що взагалі визнав себе батьком і хоч щось дав»), чоловічої уваги бракувало. Колись Юхим за нею упадав, а зараз обмінялися телефонами і побіг собі. «Колись і кури неслись. Самотня жінка з дитиною, не надто молода — той ще об’єкт мрій. То Юхим мене так… за інерцією вихваляє», — осмикнула себе. Всім не до того: заклопотані, знервовані.
В ніч з восьмого на дев’яте жовтня Інчина донька Соня прокинулася від виття сирени, розбудила матір і попросилася до туалету. Інка буркотіла, що, мовляв, у шість років могла б і сама сходити, але встала, провела. У бомбосховище вони не ходили: Інка вирішила, що як буде, так і буде. Згадала про висохлу білизну, вийшла на балкон, щоб її зняти. І тут раптом у фундамент між третім і четвертим під’їздами влучила ракета. Ударною хвилею знесло балкон —і Інку викинуло надвір з першого поверху майже неушкоджену. Вона зіп’ялася на ноги і з жахом побачила, що тепер у її панельці діра: в четвертому під’їзді від першого до сьомого поверху провалилися вниз квартири разом з мешканцями, а восьмий і дев’ятий зависли над прірвою, утворивши «арку». Деякі квартири в інших під’їздах та приватні будинки поруч теж перетворилися на руїни. Інка спробувала потрапити до свого помешкання, але там усе було завалене уламками бетону, назустріч у паніці бігли сусіди, збиваючи її з ніг. Інка ридала, знову і знову кликала Соню, благала людей врятувати дитину. А потім почалася пожежа. Люди, які змогли самостійно вибратися надвір, дивилися, як вогонь знищує все те, що вціліло після удару ракети. В дворах багатоповерхівок горіли й вибухали машини.
Інка стояла посеред двору в одному капці та халаті, захрипла, припорошена бетонним пилом і з доріжками від сліз на брудному обличчі. Вже не плакала, а лише скиміла. Юхим підійшов до неї, шарпнув за плече:
— Інко, ти? Я поруч живу. Точніше, батьки мої, якраз у них був.
Вона дивилася на нього божевільними очима. А тоді всоте простогнала своє: «Сонька!» і впала в його обійми. Юхим дзвонив мамі. Його батьки, сусіди несли пледи, пальта, куртки, взуття, термоси з чаєм — усе, що могло знадобитися врятованим людям, розбирали вручну завали. Вили сирени швидких та рятувальників. Соньку знайшли на ранок: під час вибуху перекриття провалилося, але дитина майже не постраждала, бо впала на підлогу і опинилася в кишеньці між унітазом та стіною. Доньку забрала швидка, Інка сиділа в передпокої лікарні і молилася. Юхим приходив знову ж таки з термосами, переконував її поїсти. Куртка його мами була завелика — Інка потопала в ній, запахнувши поли. Коли лікар вийшов і сказав, що з Сонькою все буде гаразд, Інка заплакала сльозами полегшення. Саме тоді Юхим і розказав, що йому скоро доведеться вирушати на фронт, і запропонував їй одружитися. Вона погодилась. Одразу після розпису Юхим поїхав на Схід, а за кілька днів, після одужання доньки, поїхала і Інка — до Польщі.
Думки повертаються до номера люблінського готелю. Інка знову живе тут і зараз, а не біля будинку з дірою чи в лікарні. Влад про щось питає, відсапуючись. Дзвонить мобілка. Цього разу скрикує Влад, бо Інка боляче зачепила його, смикнувшись на дзвінок.
— Ти дурепа!
Б’є її. Гола Інка летить на підлогу, та не зважає на це. Встигнути б підняти слухавку, адже це має бути щось термінове, бо одинадцята година вечора.
— Юхиме, ти? Чому на мобільний? Роумінг же. Так, я вимкнула інтернет. Не подумала. Я не вдома. Тут немає вай-фая.
Інка чує, як гепають двері. Зараз вона вдягнеться, піде з номера і віддасть ключ нарецепції. І одразу ж до Соні: мала без матері, напевне, не спатиме, дратуватиме сусідку плачами.
— Кажи. Я нормально. Соня? Теж. В школу ходить. У тебе все гаразд? Точно? Юхиме, ти не обманюєш? Як це так мені не треба це знати? Хто то говорить? Жінка? Та ні, не ревную. Ти жзнаєш. Просто не думала, що там у вас є жінки. Про який укол вона каже? Юхиме, що ти приховуєш? Як в Дніпрі? Як так поранений? Я приїду, мені можна до тридцяти днів виїздити. Малу не залишу, з собою візьму. Я ж усе-таки дружина. А, ну так, домовлялися, що це не насправді. Чи таки насправді? От приїду і вирішимо? Чуєш, ти пісню знаєш? «Хай буде весна!»?
Інка співає крізь сльози.
— Ні, я не плачу, то тобі почулося. Підспівуй! Порушення режиму? А ти тихенько. Ну!
«Хай буде весна, поки ми стоїмо до кінця,
І нас не зламає війна,
Наша віра єднає серця,
Україна навіки жива.
Україна — це наша земля…»
