Мета виправдовує засоби
Кілька хвилин Фелікс бездумно обводив кінчиками пальців квіткові узори на пухких боках металевої скриньки, вичікуючи на інтуїтивний поштовх.
«Нумо!» — наказав внутрішній голос.
Фелікс слухняно дістав маленький ключ і відімкнув замок, схований за однією з пелюсток бокової квітки. Відкинувши віко, обережно взяв із синього оксамитового ложа зачароване люстерко. Безплатний дарунок відьми — це єдине, що отримано просто так. За все інше довелося віддати половину статку. І дещо інше. Про останнє волів не згадувати, аби думками про скоєний злочин не накликати біду. Наче мало йому того, що єдину жінку на планеті, яку доля призначила в пару, виявилося так складно завоювати.
Фелікс зазирнув у дзеркало. Його оніксова поверхня була чорна, мов найтемніша ніч року. Але варто прикласти вказівний палець — і темрява розсіялася, лишивши мереживну крайку по периметру. Дзеркало показало Мелісу. Фелікс вдивлявся в обличчя коханої. Як же вона змарніла за ці три роки поневірянь. Бліда, з запалими щоками та неживими очима. Колись яскраво-зелені, вони зблякли під тиском беземоційності. І це його вина.
Та чи можна винити за бажання щастя, прагнення мати поруч когось, хто зрозуміє без слів, — зрозуміє навіть до того, як ефемерні прагнення складуться в усвідомлене «хочу»?
Особливо, коли альтернативою є самотність.
Ні, природа подарувала надто довге життя, аби змарнувати його, дозволити голосу совісті картати за порушення закону та моралі. З усіх сил Фелікс стишував цей голос, сподіваючись, що коли Меліса справді належатиме йому, совість першою згорить у вогні, й більше ніколи не відродиться.
Дівчина у дзеркалі нерішуче закусила губу.
Фелікс знав, що Меліса стоїть з іншого боку дверей його готельного номера. Таймер електронного годинника відраховував останні секунди: три, два, один…
У двері постукали. Як і обіцяла відьма.
— Відчинено! — гукнув Фелікс. Його голос тремтів. Чи зі страху, що нічого не вийде, чи з бажання якнайшвидше побачити реакцію Меліси на їхню першу зустріч. Або і те, і інше.
Клямка стиснула фігурним плечем, і двері відчинилися.
Нарешті!
Пружина нетерпіння виштовхнула з крісла — Фелікс рвучко підвівся. Скринька з лунким зойком гепнулася на підлогу. Пальці інстинктивно стиснули ручку дзеркальця.
Меліса переступила поріг. Все, тепер для неї зворотної дороги немає. Правду кажучи, зворотна дорога давно втрачена. Є лише один шлях — в обійми підступного залицяльника або у фінальні обійми смерті. Й тільки час покаже, які з них мають більшу силу.
— Привіт! — тихо промовила Меліса.
Вона ще щось казала. Її голос гучнішав. Потік слів пришвидшувався. Однак Фелікс нічого не чув. Луна від сердечного гупання котилася венами, спиняючись у барабанних перетинках. Фелікс пильно вдивлявся у гостю, дивуючись, як йому вдалося стільки років стримувати жагу до цієї дівчини. Далі стримуватися він не збирався.
Дзеркало полетіло у крісло.
Зробивши кілька широких кроків, Фелікс зупинився за дюйм до Меліси. Зазирнув у її здивовані очі: темінь зіниць майже повністю поглинула збляклу зелень райдужки. Але не надовго, вже до ранку її очі знову засяють яскравіше найдорожчих ізумрудів.
Фелікс обережно — лиш кінчиками пальців — доторкнувся до тонкої, майже прозорої, шкіри на блідих щоках. Лід байдужості. Однак він розтопить його власним вогнем.
На щастя, нічого не сталося. Принаймні нічого з того, що так страхало, бо ж відьма могла і збрехати. Чи банально помилитися у розрахунках. Але Меліса не відсахнулася з переляканим зойком. Її шкіра не почервоніла від опіків.
Як же давно він не торкався людини без думки, що може ненароком убити.
Обхопивши обличчя дівчини ніби це дорогоцінна чаша, Фелікс легенько, мов пір'їнкою, провів губами по її губах.
Коли він востаннє когось цілував? Вже й не згадати…
Але зараз можна забути про обережність.
Фелікс спрагло припав до вуст Меліси. Ліва рука пірнула у шовк волосся, права — лозою оповила талію. Губи до губ, тіло до тіла. Але цього мало. Надто мало, аби загасити спрагу багаторічного утримання. Він хотів залишити на ній свій слід, проникнути їй під шкіру, стати одним цілим… щоб вона ніколи навіть і не подумала, аби покинути його.
Фелікс боявся, що Меліса відмовить, — хоч він знав її більше ніж три роки, для неї це перша зустріч — тому цілував її спрагло, жадливо, невідривно. Однак Меліса відповідала — власними губами, руками, жаром вона казала йому «ТАК».
Якби тільки можна було просто клацнути пальцями, щоб одяг зник сам собою, але Фелікс не був відьмаком, тому доводилося діяти як звичайним людям. Ґудзик за ґудзиком. Гачок за гачком. Блискавка за блискавкою. Один клаптик одягу за іншим. Кожен відкритий дюйм оголеної шкіри Фелікс вітав губами, язиком або кінчиками пальців — бо не міг не торкатися. Змушений був торкатися, аби повірити, що все це не сон. Що поруч є жінка, яка не відсахнеться з криком болю від його смертельного доторку. Меліса не кричала. Лиш задоволено — з краплею здивування — зітхала. Воно й не дивно, її тіло втратило будь-яку чутливість. І все через відьомське зілля, зготоване на замовлення Фелікса.
Він мотнув головою, проганяючи нав’язливі думки. Зараз це все неважливо. Головне, Меліса належить йому. Фелікс обвів поглядом свою пару. Пряме каштанове волосся. Одна прядка спускається на груди, немов намагається сором’язливо прикрити. Але збуджена пипка визирає назовні, благаючи про поцілунок.
І Фелікс майже піддався на її вмовляння, аж раптом зустрів нашорошений погляд Меліси. Щоб не дати час на вагання, він підхопив дівчину на руки та поніс у спальню.
— Я…
— Мовчи, Мелісо! Будь ласка, нічого не говори, — виправив себе Фелікс, бо не варто починати знайомство з наказів.
— Але я...
Може, вона й хотіла щось сказати, але розгубила всі слова.
Фелікс читав її як відкриту книгу. Вона ошелешена швидкістю подій. Їй ніяково. І страшно. Меліса прийшла, бо відьма наобіцяла, що лиш він зможе анулювати побічну дію помилково вжитого зілля. Саме таку історію вони вигадали разом із відьмою.
Фелікс опустив Мелісу на хутряний килимок, який власноруч розстелив біля ліжка. І змусив себе відступити на крок. Дівчина, прикриваючись, схрестила руки на грудях, але Фелікс і так не відводив погляду від її обличчя. Гіпнотизуючи, спостерігаючи, намагаючись вловити найменші відтінки зміни настрою.
— Не думай ні про що, — попросив Фелікс, — лише відчувай. Ти ж відчуваєш?
Меліса прикусила нижню губу, роздумуючи над питанням, прислухаючись до власних відчуттів. Нарешті, ствердно кивнула.
— Я знаю. Я все знаю, — Фелікс вирішив відкрити завісу правди, тієї, яку було безпечно явити Мелісі. — Вір мені. Добре?
Цього разу вона думала довше, і Фелікс трохи злякався. Аж ось Меліса знову кивнула, і Фелікс зі свистом видихнув. Виявляється, він затамував подих, очікуючи відповіді. Полегшення. Радість. Надія.
Фелікс щасливо посміхнувся і, взявшись за верхнього ґудзика на сорочці, грайливо поцікавився:
— Допоможеш?
Меліса нерішуче потяглася до ґудзиків, дозволивши милуватися своїми грудями. Невеликими, округлими, з пипками, що почервоніли від потреби у пестощах. Кінчики пальців свербіли від бажання приголубити їх, помилувати, попестити. Меліса стріпонулася від першого доторку. Закрила очі. З губ злетів щасливий подих.
Фелікс її розумів — як ніхто у світі.
Коли на голій землі зростають квіти. Коли в пустелі з чистого неба починає дощити. Коли серед зими по-літньому пригріє сонце. Це справжнє диво.
Відчуття, що народжувалися в їхніх тіла від поцілунків і доторків — це теж диво. Хоч і створене підступними руками.
Фелікс хитнув головою, аби витрусити дзижчання совісті. Він все виправить. Зробить Мелісу щасливою. Вона ніколи не пожалкує, що доля звела їх у пару. Треба довести все до логічно фіналу та подарувати Мелісі нове життя.
«Якщо вона виживе», — нагадала настирна совість.
— Виживе! — пробурмотів Фелікс.
— Що? — перепитала Меліса.
Вона перестала розстібати пояс та підвела очі на Фелікса.
— Нічого.
Нічого поганого більше ніколи не станеться.
Підхопивши Мелісу на руки, Фелікс обережно поклав її на заздалегідь розстелене ліжко та, швидко позбавившись залишків одягу, вмостився поруч. Шовкова постільна білизна приємно холодила гарячу шкіру. Розкидані ліжком пелюстки вогняної троянди дражнили п’янкими ароматами. Але найбільшим афродизіаком був запах Меліси.
— Ти така гарна! — захоплено промовив Фелікс.
Його пальці обвели припухлі від поцілунків губи, спустилися шиєю, прокладаючи шлях все нижче і нижче, аж поки не занурилися у вологі кучерики між ніг. І далі — у жар її бажання. Не такий палючий, як той вогонь, що скоро спалить їх дотла, однак відчутний і збудливий.
— Будь ласка, — прошепотіла Меліса, вигинаючись на зустріч.
Їхній перший раз буде швидким. Дідько! Ну і нехай. Надто довго вони чекали свого першого разу.
Фелікс опустився на Мелісу. Його член повільно увійшов до її лона. Роки її утримання не порівняти з десятиліттями його, але зрештою внутрішні м’язи піддалися.
— Так, — ледь чутно видихнула вона, обіймаючи коханця, притискаючи до себе якомога щільніше.
— Мелісо, — покликав Фелікс.
Він зазирнув у зелені очі, затуманені пристрастю. «Виживи! Будь ласка, виживи!» — подумки благав він у такт рухам. Вогняні сполохи народжувалися у його крові, пробивалися крізь шкіру огненними ростками, щоб обійняти обох коханців у момент, коли пристрасть досягла піка, та спалити їх вщент.
Кілька годин потому, коли Фелікс вперше пробудився після переродження, він відчув тепло жіночого тіла поруч. Меліса! Вона вижила! І тепер у них все складеться якнайкраще.
Головне, аби Меліса ніколи не дізналася, що заради їхнього спільного майбутнього він колись відвадив від неї коханого, а її саму привів на край прірви, змусивши пережити три жахливих роки без чуттів та емоцій.
Але це все було заради їхнього спільного щастя. Мета виправдовує засоби, чи ж не так?
«Саме так», — запевнив себе Фелікс і, міцніше притиснувши до себе свою майбутню дружину, дозволив розуму полинути у лікувальний сон.
Кілька хвилин Фелікс бездумно обводив кінчиками пальців квіткові узори на пухких боках металевої скриньки, вичікуючи на інтуїтивний поштовх.
«Нумо!» — наказав внутрішній голос.
Фелікс слухняно дістав маленький ключ і відімкнув замок, схований за однією з пелюсток бокової квітки. Відкинувши віко, обережно взяв із синього оксамитового ложа зачароване люстерко. Безплатний дарунок відьми — це єдине, що отримано просто так. За все інше довелося віддати половину статку. І дещо інше. Про останнє волів не згадувати, аби думками про скоєний злочин не накликати біду. Наче мало йому того, що єдину жінку на планеті, яку доля призначила в пару, виявилося так складно завоювати.
Фелікс зазирнув у дзеркало. Його оніксова поверхня була чорна, мов найтемніша ніч року. Але варто прикласти вказівний палець — і темрява розсіялася, лишивши мереживну крайку по периметру. Дзеркало показало Мелісу. Фелікс вдивлявся в обличчя коханої. Як же вона змарніла за ці три роки поневірянь. Бліда, з запалими щоками та неживими очима. Колись яскраво-зелені, вони зблякли під тиском беземоційності. І це його вина.
Та чи можна винити за бажання щастя, прагнення мати поруч когось, хто зрозуміє без слів, — зрозуміє навіть до того, як ефемерні прагнення складуться в усвідомлене «хочу»?
Особливо, коли альтернативою є самотність.
Ні, природа подарувала надто довге життя, аби змарнувати його, дозволити голосу совісті картати за порушення закону та моралі. З усіх сил Фелікс стишував цей голос, сподіваючись, що коли Меліса справді належатиме йому, совість першою згорить у вогні, й більше ніколи не відродиться.
Дівчина у дзеркалі нерішуче закусила губу.
Фелікс знав, що Меліса стоїть з іншого боку дверей його готельного номера. Таймер електронного годинника відраховував останні секунди: три, два, один…
У двері постукали. Як і обіцяла відьма.
— Відчинено! — гукнув Фелікс. Його голос тремтів. Чи зі страху, що нічого не вийде, чи з бажання якнайшвидше побачити реакцію Меліси на їхню першу зустріч. Або і те, і інше.
Клямка стиснула фігурним плечем, і двері відчинилися.
Нарешті!
Пружина нетерпіння виштовхнула з крісла — Фелікс рвучко підвівся. Скринька з лунким зойком гепнулася на підлогу. Пальці інстинктивно стиснули ручку дзеркальця.
Меліса переступила поріг. Все, тепер для неї зворотної дороги немає. Правду кажучи, зворотна дорога давно втрачена. Є лише один шлях — в обійми підступного залицяльника або у фінальні обійми смерті. Й тільки час покаже, які з них мають більшу силу.
— Привіт! — тихо промовила Меліса.
Вона ще щось казала. Її голос гучнішав. Потік слів пришвидшувався. Однак Фелікс нічого не чув. Луна від сердечного гупання котилася венами, спиняючись у барабанних перетинках. Фелікс пильно вдивлявся у гостю, дивуючись, як йому вдалося стільки років стримувати жагу до цієї дівчини. Далі стримуватися він не збирався.
Дзеркало полетіло у крісло.
Зробивши кілька широких кроків, Фелікс зупинився за дюйм до Меліси. Зазирнув у її здивовані очі: темінь зіниць майже повністю поглинула збляклу зелень райдужки. Але не надовго, вже до ранку її очі знову засяють яскравіше найдорожчих ізумрудів.
Фелікс обережно — лиш кінчиками пальців — доторкнувся до тонкої, майже прозорої, шкіри на блідих щоках. Лід байдужості. Однак він розтопить його власним вогнем.
На щастя, нічого не сталося. Принаймні нічого з того, що так страхало, бо ж відьма могла і збрехати. Чи банально помилитися у розрахунках. Але Меліса не відсахнулася з переляканим зойком. Її шкіра не почервоніла від опіків.
Як же давно він не торкався людини без думки, що може ненароком убити.
Обхопивши обличчя дівчини ніби це дорогоцінна чаша, Фелікс легенько, мов пір'їнкою, провів губами по її губах.
Коли він востаннє когось цілував? Вже й не згадати…
Але зараз можна забути про обережність.
Фелікс спрагло припав до вуст Меліси. Ліва рука пірнула у шовк волосся, права — лозою оповила талію. Губи до губ, тіло до тіла. Але цього мало. Надто мало, аби загасити спрагу багаторічного утримання. Він хотів залишити на ній свій слід, проникнути їй під шкіру, стати одним цілим… щоб вона ніколи навіть і не подумала, аби покинути його.
Фелікс боявся, що Меліса відмовить, — хоч він знав її більше ніж три роки, для неї це перша зустріч — тому цілував її спрагло, жадливо, невідривно. Однак Меліса відповідала — власними губами, руками, жаром вона казала йому «ТАК».
Якби тільки можна було просто клацнути пальцями, щоб одяг зник сам собою, але Фелікс не був відьмаком, тому доводилося діяти як звичайним людям. Ґудзик за ґудзиком. Гачок за гачком. Блискавка за блискавкою. Один клаптик одягу за іншим. Кожен відкритий дюйм оголеної шкіри Фелікс вітав губами, язиком або кінчиками пальців — бо не міг не торкатися. Змушений був торкатися, аби повірити, що все це не сон. Що поруч є жінка, яка не відсахнеться з криком болю від його смертельного доторку. Меліса не кричала. Лиш задоволено — з краплею здивування — зітхала. Воно й не дивно, її тіло втратило будь-яку чутливість. І все через відьомське зілля, зготоване на замовлення Фелікса.
Він мотнув головою, проганяючи нав’язливі думки. Зараз це все неважливо. Головне, Меліса належить йому. Фелікс обвів поглядом свою пару. Пряме каштанове волосся. Одна прядка спускається на груди, немов намагається сором’язливо прикрити. Але збуджена пипка визирає назовні, благаючи про поцілунок.
І Фелікс майже піддався на її вмовляння, аж раптом зустрів нашорошений погляд Меліси. Щоб не дати час на вагання, він підхопив дівчину на руки та поніс у спальню.
— Я…
— Мовчи, Мелісо! Будь ласка, нічого не говори, — виправив себе Фелікс, бо не варто починати знайомство з наказів.
— Але я...
Може, вона й хотіла щось сказати, але розгубила всі слова.
Фелікс читав її як відкриту книгу. Вона ошелешена швидкістю подій. Їй ніяково. І страшно. Меліса прийшла, бо відьма наобіцяла, що лиш він зможе анулювати побічну дію помилково вжитого зілля. Саме таку історію вони вигадали разом із відьмою.
Фелікс опустив Мелісу на хутряний килимок, який власноруч розстелив біля ліжка. І змусив себе відступити на крок. Дівчина, прикриваючись, схрестила руки на грудях, але Фелікс і так не відводив погляду від її обличчя. Гіпнотизуючи, спостерігаючи, намагаючись вловити найменші відтінки зміни настрою.
— Не думай ні про що, — попросив Фелікс, — лише відчувай. Ти ж відчуваєш?
Меліса прикусила нижню губу, роздумуючи над питанням, прислухаючись до власних відчуттів. Нарешті, ствердно кивнула.
— Я знаю. Я все знаю, — Фелікс вирішив відкрити завісу правди, тієї, яку було безпечно явити Мелісі. — Вір мені. Добре?
Цього разу вона думала довше, і Фелікс трохи злякався. Аж ось Меліса знову кивнула, і Фелікс зі свистом видихнув. Виявляється, він затамував подих, очікуючи відповіді. Полегшення. Радість. Надія.
Фелікс щасливо посміхнувся і, взявшись за верхнього ґудзика на сорочці, грайливо поцікавився:
— Допоможеш?
Меліса нерішуче потяглася до ґудзиків, дозволивши милуватися своїми грудями. Невеликими, округлими, з пипками, що почервоніли від потреби у пестощах. Кінчики пальців свербіли від бажання приголубити їх, помилувати, попестити. Меліса стріпонулася від першого доторку. Закрила очі. З губ злетів щасливий подих.
Фелікс її розумів — як ніхто у світі.
Коли на голій землі зростають квіти. Коли в пустелі з чистого неба починає дощити. Коли серед зими по-літньому пригріє сонце. Це справжнє диво.
Відчуття, що народжувалися в їхніх тіла від поцілунків і доторків — це теж диво. Хоч і створене підступними руками.
Фелікс хитнув головою, аби витрусити дзижчання совісті. Він все виправить. Зробить Мелісу щасливою. Вона ніколи не пожалкує, що доля звела їх у пару. Треба довести все до логічно фіналу та подарувати Мелісі нове життя.
«Якщо вона виживе», — нагадала настирна совість.
— Виживе! — пробурмотів Фелікс.
— Що? — перепитала Меліса.
Вона перестала розстібати пояс та підвела очі на Фелікса.
— Нічого.
Нічого поганого більше ніколи не станеться.
Підхопивши Мелісу на руки, Фелікс обережно поклав її на заздалегідь розстелене ліжко та, швидко позбавившись залишків одягу, вмостився поруч. Шовкова постільна білизна приємно холодила гарячу шкіру. Розкидані ліжком пелюстки вогняної троянди дражнили п’янкими ароматами. Але найбільшим афродизіаком був запах Меліси.
— Ти така гарна! — захоплено промовив Фелікс.
Його пальці обвели припухлі від поцілунків губи, спустилися шиєю, прокладаючи шлях все нижче і нижче, аж поки не занурилися у вологі кучерики між ніг. І далі — у жар її бажання. Не такий палючий, як той вогонь, що скоро спалить їх дотла, однак відчутний і збудливий.
— Будь ласка, — прошепотіла Меліса, вигинаючись на зустріч.
Їхній перший раз буде швидким. Дідько! Ну і нехай. Надто довго вони чекали свого першого разу.
Фелікс опустився на Мелісу. Його член повільно увійшов до її лона. Роки її утримання не порівняти з десятиліттями його, але зрештою внутрішні м’язи піддалися.
— Так, — ледь чутно видихнула вона, обіймаючи коханця, притискаючи до себе якомога щільніше.
— Мелісо, — покликав Фелікс.
Він зазирнув у зелені очі, затуманені пристрастю. «Виживи! Будь ласка, виживи!» — подумки благав він у такт рухам. Вогняні сполохи народжувалися у його крові, пробивалися крізь шкіру огненними ростками, щоб обійняти обох коханців у момент, коли пристрасть досягла піка, та спалити їх вщент.
Кілька годин потому, коли Фелікс вперше пробудився після переродження, він відчув тепло жіночого тіла поруч. Меліса! Вона вижила! І тепер у них все складеться якнайкраще.
Головне, аби Меліса ніколи не дізналася, що заради їхнього спільного майбутнього він колись відвадив від неї коханого, а її саму привів на край прірви, змусивши пережити три жахливих роки без чуттів та емоцій.
Але це все було заради їхнього спільного щастя. Мета виправдовує засоби, чи ж не так?
«Саме так», — запевнив себе Фелікс і, міцніше притиснувши до себе свою майбутню дружину, дозволив розуму полинути у лікувальний сон.