А що, якщо…
13-та
(З реальності. Імена змінені)
Благаю я, не йди!
Туди, де не пройти,
Де не знайти
Твоєї тіні,
Де не почути
Голос твій...
Стій!
Олександр Литовка
У скло дзеркала знов стукали.
Моє дзеркало — шлях до різних кордонів реальності.
Воно взялось нізвідки. Здається, завжди стояло в цьому кутку, повз проходили люди та епохи, ніхто не звертав уваги на відображення в старовинному свічаді.
Протирали пил, мили скло, чистили до блиску металевий обідок. Воно стояло й чекало… на мене.
***
Густі коси того вечора ніяк не хотіли вкладатися в зачіску, вибивались прядками, електризувались. Я нервувала, бо на мене чекало вирішальне побачення. Віддзеркалення кривлялось, показувало сплющене обличчя, зовсім прибирало колір з яскравого одягу.
Здалося, що на склі з'явилася тріщина чи якась пляма. Я захотіла витерти, й долоня притиснулась до двійнички з того боку. Ми зустрілись поглядами. ЇЇ губи ворухнулись.
— Не чую, не розумію, — жах скував язика, все тіло здригалось від невідомого почуття.
На склі з'явився напис: «Не йди».
— Куди? Чому? Як? — мовчки благали мої очі.
Раптом прояснішало, я опинилась поряд із нею, задзеркальною Алісою.
— Не буде обміну нас з тобою, я не можу жити в твоєму світі, ти не можеш жити в моєму. У нас сьогодні тільки безпечних дев’ять хвилин.
— Як це?
— Дивись. Це мій світ, відбиття твого, але трохи вперед.
Я стояла в такій самій кімнаті, але на вигляд старша років на десять. Таке ж дзеркало, в котрому видно віддзеркалення. З сусідньої кімнати чувся чоловічий голос, який муркотів улюблену:
«Чи вина заходу сонця, холоду вночі,
Чи вина того, що вітер нам несе дощі?
Не вини все те, що було у мені колись.
Добрий ангел не іди, залишись...»
Голос наближався. Високий чоловік зайшов до кімнати й міцно притиснув мене до грудей.
— Я скучив дуже.
Я не розуміла. Для мене він був чужою людиною. Але відчувала тяжіння до нього. Здавалося, знайома з ним багато років. Від його обіймів ставало тепло й затишно.
— Давай зіграємо у гру «Я зроблю вигляд, що ми не знаємо один одного!»Починаємо знайомитись.
Чоловік засміявся:
— Знов? Мені подобається.
— Ти перший.
— Я зустрів тебе на поетичному вечері. Ти читала поезії, потім пила зелений чай. Я продекламував свій вірш й підійшов до тебе, щоб дізнатися твою думку. Ти пошуткувала, що мій текст про дівчину з зеленими очима дуже пророчий. Потім гуляли вулицями, промокли під дощем, забігли погрітись у нічну кафешку. Проводив тебе додому. Обмінялись телефонами, а потім всю ніч проговорили про поезію, географію та історію. Ми одружились, хоча всі були проти.
— Ти так кохав мене? Чому проти?
— Кохаю. Бо тебе, виявляється, кохав мій брат Андрій. Ти зустрічалась із ним деякий час.
Мені стало трохи моторошно. Так звали хлопця, з яким у мене побачення.
— І що Андрій? Здався?
— Загинув.
— Де? Чому?
— Війна. Доброволець. Сказав, що у нього нема дружини, дітей. А я щоб жив щасливо та беріг тебе. Тепер твоя черга.
Я відкрила рота, щоб говорити, й раптом відчула падіння й опинилась поза дзеркалом. Аліса звідти кричала, що дев’ять хвилин закінчились.
***
Волосся нарешті вклалось. Надягнула плаща й вийшла до Андрія.
— Ну ти й красивезна. А чого в платтячці? Як на мотоцикла сядеш? З каблуками?
— Без проблем.
Ми летіли через усе місто до річки. Їли картоплю, спечену на вогнищі, танцювали на піску, жартували й кормили птахів та собачок.
— У тебе коли виступ?
— Який?
— Поезій.
Мої ноги відмовились підкорятись, я плюхнулась на ковдру. Зовсім забула про вечір.
— Ти будеш?..
— На жаль, ні. Але відправлю свого братана. Він теж щось там намагається творити. Дасиш йому кілька порад. Але не сумуй: буде відео, я все потім побачу.
***
Кімната замикається в просторі, все здається уявним та примарним. Штори рухаються без вітру, шепочуться, тіні пересуваються від ліжка до стін.
Сиджу перед дзеркалом. Я побувала в дванадцяти реальностях. Бачила себе у чужій країні, розбиті дома, вбитих людей.
Я реву, бо в одному світі дізналась, що мій коханий після нашого весілля не розмінував дорогу, підірвав міст із собою, й вороги не пройшли. От тільки не знала, що за міст, а вороги розмовляли моєю першою рідною мовою. А далі був мир. Я читала вірші, слухала, народні пісні, їздила за кордон.
Завтра буде вечір поезій, завтра не буде Андрія, буде Остап. Моє «якщо»плутається думками, б'ється криком від повітря змін.
Міст, вороги, море, сирени — де моя реальність?
Дванадцять різних Аліс спозирають на мене з напівтемної поверхні. Я буду тринадцятою.
Якщо…
світ досконалості
впевнено падає
зміст
розірвано крилами
ми звикаємо мешкати
під шахедами, градами
ми читаємо
Кафку
співаєм
під сводами
неба
треба вміти
любити і жити
13-та
(З реальності. Імена змінені)
Благаю я, не йди!
Туди, де не пройти,
Де не знайти
Твоєї тіні,
Де не почути
Голос твій...
Стій!
Олександр Литовка
У скло дзеркала знов стукали.
Моє дзеркало — шлях до різних кордонів реальності.
Воно взялось нізвідки. Здається, завжди стояло в цьому кутку, повз проходили люди та епохи, ніхто не звертав уваги на відображення в старовинному свічаді.
Протирали пил, мили скло, чистили до блиску металевий обідок. Воно стояло й чекало… на мене.
***
Густі коси того вечора ніяк не хотіли вкладатися в зачіску, вибивались прядками, електризувались. Я нервувала, бо на мене чекало вирішальне побачення. Віддзеркалення кривлялось, показувало сплющене обличчя, зовсім прибирало колір з яскравого одягу.
Здалося, що на склі з'явилася тріщина чи якась пляма. Я захотіла витерти, й долоня притиснулась до двійнички з того боку. Ми зустрілись поглядами. ЇЇ губи ворухнулись.
— Не чую, не розумію, — жах скував язика, все тіло здригалось від невідомого почуття.
На склі з'явився напис: «Не йди».
— Куди? Чому? Як? — мовчки благали мої очі.
Раптом прояснішало, я опинилась поряд із нею, задзеркальною Алісою.
— Не буде обміну нас з тобою, я не можу жити в твоєму світі, ти не можеш жити в моєму. У нас сьогодні тільки безпечних дев’ять хвилин.
— Як це?
— Дивись. Це мій світ, відбиття твого, але трохи вперед.
Я стояла в такій самій кімнаті, але на вигляд старша років на десять. Таке ж дзеркало, в котрому видно віддзеркалення. З сусідньої кімнати чувся чоловічий голос, який муркотів улюблену:
«Чи вина заходу сонця, холоду вночі,
Чи вина того, що вітер нам несе дощі?
Не вини все те, що було у мені колись.
Добрий ангел не іди, залишись...»
Голос наближався. Високий чоловік зайшов до кімнати й міцно притиснув мене до грудей.
— Я скучив дуже.
Я не розуміла. Для мене він був чужою людиною. Але відчувала тяжіння до нього. Здавалося, знайома з ним багато років. Від його обіймів ставало тепло й затишно.
— Давай зіграємо у гру «Я зроблю вигляд, що ми не знаємо один одного!»Починаємо знайомитись.
Чоловік засміявся:
— Знов? Мені подобається.
— Ти перший.
— Я зустрів тебе на поетичному вечері. Ти читала поезії, потім пила зелений чай. Я продекламував свій вірш й підійшов до тебе, щоб дізнатися твою думку. Ти пошуткувала, що мій текст про дівчину з зеленими очима дуже пророчий. Потім гуляли вулицями, промокли під дощем, забігли погрітись у нічну кафешку. Проводив тебе додому. Обмінялись телефонами, а потім всю ніч проговорили про поезію, географію та історію. Ми одружились, хоча всі були проти.
— Ти так кохав мене? Чому проти?
— Кохаю. Бо тебе, виявляється, кохав мій брат Андрій. Ти зустрічалась із ним деякий час.
Мені стало трохи моторошно. Так звали хлопця, з яким у мене побачення.
— І що Андрій? Здався?
— Загинув.
— Де? Чому?
— Війна. Доброволець. Сказав, що у нього нема дружини, дітей. А я щоб жив щасливо та беріг тебе. Тепер твоя черга.
Я відкрила рота, щоб говорити, й раптом відчула падіння й опинилась поза дзеркалом. Аліса звідти кричала, що дев’ять хвилин закінчились.
***
Волосся нарешті вклалось. Надягнула плаща й вийшла до Андрія.
— Ну ти й красивезна. А чого в платтячці? Як на мотоцикла сядеш? З каблуками?
— Без проблем.
Ми летіли через усе місто до річки. Їли картоплю, спечену на вогнищі, танцювали на піску, жартували й кормили птахів та собачок.
— У тебе коли виступ?
— Який?
— Поезій.
Мої ноги відмовились підкорятись, я плюхнулась на ковдру. Зовсім забула про вечір.
— Ти будеш?..
— На жаль, ні. Але відправлю свого братана. Він теж щось там намагається творити. Дасиш йому кілька порад. Але не сумуй: буде відео, я все потім побачу.
***
Кімната замикається в просторі, все здається уявним та примарним. Штори рухаються без вітру, шепочуться, тіні пересуваються від ліжка до стін.
Сиджу перед дзеркалом. Я побувала в дванадцяти реальностях. Бачила себе у чужій країні, розбиті дома, вбитих людей.
Я реву, бо в одному світі дізналась, що мій коханий після нашого весілля не розмінував дорогу, підірвав міст із собою, й вороги не пройшли. От тільки не знала, що за міст, а вороги розмовляли моєю першою рідною мовою. А далі був мир. Я читала вірші, слухала, народні пісні, їздила за кордон.
Завтра буде вечір поезій, завтра не буде Андрія, буде Остап. Моє «якщо»плутається думками, б'ється криком від повітря змін.
Міст, вороги, море, сирени — де моя реальність?
Дванадцять різних Аліс спозирають на мене з напівтемної поверхні. Я буду тринадцятою.
Якщо…
світ досконалості
впевнено падає
зміст
розірвано крилами
ми звикаємо мешкати
під шахедами, градами
ми читаємо
Кафку
співаєм
під сводами
неба
треба вміти
любити і жити