ДРУГИЙ НОМЕР

ІНСТРУКЦІЯ ПО БОРОТЬБІ ЗІ ШКІДНИКАМИ

«Інструкція по боротьбі зі шкідниками»

Ми з мамою вже третій раз за весняно-літній посівний період засівали моркву. Проклятущі слимаки, охрещені моєю молодшою сестрою «в-у-бе, яка гидота», старалися з усіх сил, щоб залишити нас зимувати без стратегічних запасів найцінніших овочевих культур. Все, що для українця мало в тому чи іншому розумінні гастрономічно-сакральне значення, ці «в-у-бе, яка гидота» мали намір знищити ще у формі, як тепер заведено казати, мікрогріну.

Гарбузи, кабачки, буряки — то ще можна було, хоч і з тяжкою бідою, але якось терпіти, та коли вони дібралися до огірочків, моїх коханих, виплеканих та спокутуваних не одним відром натягненої з криниці води, огірочків… «Ох і начувайтесь», — сказав я слимакам і прописав сестрі в месенджері докладну інструкцію, складену із використанням інформації із «стовідсотківробочийметод» ютуб-роликів, історій багаторічної незламної боротьби сусіда дядька Петра та геолокацій із вказівками: де, чого, скільки і в якої цьоці спитати/купити.

Вже наступного дня, попри фиркання та погрози щодо невиконання плану від малої вреднюги, я був у всеозброєнні. І ось, надвечір, коли вже не пече сонце, але ще не кусають комарі, ми стали з мамою до праці. Рядочок за рядочком лягали в сирий ґрунт насінини. Посівна кампанія тривала, і цього разу я був як ніколи впевнений в її успішності. Затоплення, посухи, кроти, ведмедки і ще бозна-який нефарт і яка нечисть — ніщо вже не могло зарадити планам по забезпеченню стратегічними запасами на зиму, поки в моїй кишені шаруділи пересипаючись тисячі чудотворних зелено-синіх міні-гранул. Що найголовніше — огірки тепер в безпеці.

— Синку, ти б поїхав куди, відпочив, а то все працюєш і працюєш, — раптом заговорила мама.

— Ма, та скільки тої роботи, тільки й лишилося того городу, що біля хати. Навіть далеко йти не треба. То для мене не робота — то відпочинок, що найсправжнісінький. Ось так би кожне літо проводити — ото справді щастя. А ще… що як назад вертати скажуть, а я не на місці…

Зненацька заревла татова мотокоса, підірвавши цю, не зовсім приємну, чи, навіть,краще сказати, небажану для мене розмову. Тато як ніколи вчасно взявся до косовиці. Хоча, якщо подумати, то вже не така рідкість останнім часом була. Як зайшов йому смак до тої роботи, так він і ходив що один-два тижні зі своєю новою колежанкою, полюючи на грубих порушників фен-шую рівнесенького газону.

Тато любив такі речі, вже як візьметься за щось, то так і буде длубати. Я був трохи іншої вдачі, тому я не часто зависав з татом у гаражі, хоча, бувало, тягнув з майстерні якісь інструменти для втілення своїх експериментальних садівничих чи сільськогосподарських планів. А ще тато дуже мало говорив, що інколи, скажу чесно, було в деякому сенсі зовсім непогано після дня, проведеного під щебетливо-невсипущий мамин голосок. Тому-то наші з ним робочі відносини обмежувалися послідовністю «принеси-подай-ступися», і тому-то,напевно, в нього зараз існувала така ідилія з його новою подругою, яка своїм ревом обмежувала будь-які інші голосові контакти зі світом.

Поки ми і далі продовжували виконувати план посівної кампанії, неждано-негадано на стежці, що лягла попри наш город, виглипнула Стара Лойчиха — найбільш небажаний подорожній з усіх, кого можна зустріти в нашій окрузі.

— Дай Боже щастя! — гукнула вона пискливим голосом. — Здоров був, Іване, як ся маєш? Може б ти і мені прийшов би і обкосив подвіря, і круг подвіря, і за стайнею, раз ти так полюбляєш те діло?

Тато, забачивши неладне, заглушив свою колежанку, але так нічого і не відповів. В той момент я дуже пожалів, що тим зелено-синім гранулам не по зубах такий слимак, як ця Стара.

Стара Лойчиха — майже типова, лишень у кілька разів ядучіша представниця верстви пліткарок. Кожен другий сусід у неї був ледарем-злодієм-пияком-хльондрою-відьмою-чарівником, і цим кожним другим щоразу ставав хтось новий так, щоб нікого не минула ця участь. Ніхто не заводився з нею, бо не знав, ким на наступний день можеш прокинутися. Майстерність ганебного пліткотворення по знеславленню оточуючих не минула і нашої скромної оселі. Якось погідного літнього дня Лойчиха з ефектом нестримних крокодилячих ридань посунула під нашу браму і, забачивши нашу стареньку бабцю, як та поралась на подвір’ї, злісно заголосила: «Бабо, що ви робите, бабо? Та побійтеся Бога! Що ви робите?» Моя бабця, як людина проста, з не настільки великими нахилами до драматизації ситуації та без найменших знань у пороблянській справі, чесно їй відповіла: «Пса годую». Доволі однозначна відповідь на якийсь час спантеличила Лойчиху і вселила їй сумнів щодо правильності розподілу ролей серед дійових осіб округи на новий літньо-осінній сезон. Та вже за кілька місяці, як нашої бабці не стало, вона з таким захватом розповідала, смакуючи кожну деталь похорону, який навіть і не відвідала. Наша бабця переверталася в труні: то з неї вискакувала, то висувала руку, то ногу, то язик. Вже дійшло до того, що ми з батьком на ходу вгинали цвяхи по стрибаючому віку, щоб утихомирити стареньку, поки її тягли на цвинтар. Історія щораз обростала новими і новими деталями, і вже важко було зрозуміти, чи мета її показати нашу бабцю, як щось напрочуд унікально-паранормальне, чи нас, як найгірших в історії округи садюг, які не дали старенькій втекти з власного похорону, щоб востаннє намазати в саду Старої Лойчихи пеньок маслом або підкинути варене яйце під браму.

Швидко зметикувавши, що розмова не клеїться, Стара перевела погляд на мене. Бінго! Безпрограшний варіант.

— А ти як, Костику? Коли назад вертаєшся?

— Хтозна, коли скажуть, тоді й повернуся.

— А хіба тебе ще там хто потребує?

— А чом би й ні?

— Ач, який зухвалий! Що ти ще собі малюєш? — Лойчиха махнула рукою і мало не пирснула зі сміху.

— Як хочу, так собі й малюю, а ви б ішли своєю дорогою і не псували дарма людям крові.

Сподіваючись, що розмова на сьогодні себе вичерпала, я далі заходився поратися на городі. Стара повернулась і у пів голоса, так, ніби й не до мене, але так, щоб я чув, промовила:

— Бракований, — і хихикнула собі під ніс.

Я деякий час відчував на собі розгублений погляд мами, а тоді несподівано для всіх і для себе перервав її переможне хихикання і змусив розвернутися на половині стежки.

— Це ще хто про бракованих заговорив? — зневажливо кинув я. — Головний бракороб? Як там ваші Ігорко і Андрійко, ще довго будуть довідками дупи від військомату прикривати? Глядіть, а то ваші браковані на папері ще й у житті такими стануть, ще дійсно кому гуля в носі вискочить, а кому пір’я в роті наросте, і таки діагнози будуть відповідати дійсності!

Внутрішній голос підказував, що настав час показати, хто є хто у світі непотребу, і зараз я вже і не думав спинятись.

— А Олежик як там? Ще не надумав за півтора роки додому з-за кордону вертатись, за матусею не скучив, за її широкою спідницею?!

Пика Старої почала повільно перекошуватись, одночасно набуваючи загрозливо-бурякового відтінку. З усього видно було, що такого вона аж ніяк не очікувала. Якщо б ступор мав оболонку людини, то саме так він виглядав би.

— Сорока на хвості принесла, що ваша Олена Зеника покинула, як почула, що його під Бахмут відправили, а він ще навіть з нею не розписався, бач, якби що з ним трапилось, то їй би навіть нічого не перепало! Ой, як жаль, як жаль, що він тепер в її бік і не глядить, знайшов собі хорошу дівчину і вже оженився, і з Бахмуту цілий повернувся! — не вгавав я, відчувши приплив небаченого для дня, що добігає кінця, натхнення.

І ось тут, на словах про її дорогу «нещасну доцю», Стара Лойчиха, прийшовши до тями, вибухнула прокльонами і гнилими передбаченнями, але тепер вже не тихенько і позаочі, а прямо і без перебору:

— …на себе подивись! Та ти…ти — ніхто! Каліка! Безноге опудало! За що віддав свої ноги? Кому ти тепер потрібен? Всім на тебе плювати! Герой неотесаний! Живи так, любуйся собою! Каліка! Бракований! Ніяка дівчина тепер на такого страхопуда безногого і не гляне! Та ніхто про тебе і не згадає через рік чи два, для дітей посміховиськом станеш, дражнитися хіба будуть мати із кого! А знаєш що? Їдь! Їдь назад! Ти там і так не потрібен, бо що може каліка без ніг на фронті? — її крик почав переходити в регіт. — Може там тебе і доб’ють! Зробиш послугу всім нам і не будеш більше очі мозолити своєю незграбною фігурою,повислою на протезах! І батьки обузи позбудуться!..

І тут, коли здавалося, що рахунок противника почав переважати, на рингу з’явився новий гравець. Прогримів батьків голос. Потік і різноманіття слів, що зграєю бойових голубів виривався з його рота, зашкалював на всіх моїх внутрішніх словометрах. Як на людину, від якої я за життя чув не більше п’ятдесяти слів, які час від часу мінялися місцями в реченнях і словосполученнях, то зараз він скидався на Цицерона, котрий все життя прожив на львівській Левандівці.

В той час Лойчиху захопив другий ступор за день, хоча більше було схоже, ніби в неї стався приступ, а може то він і був. Батько не вгавав, здавалося, той потік гордості за сина і зневаги до істоти в людській подобі, що стояла навпроти, був нескінченний. Не зчувся я, як люди почали підходити звідусіль. Першим в мою групу підтримки підключився сусід дядько Петро, який вже деякий час спостерігав за дійством з-за свого паркану. За ним — цьотка Катерина і ще кілька сусідів. Моє силове поле зростало і товщало. Незвичні для цієї місцевості коливання децибел навіть спромоглися вирвати з полону смартфону і пригнати на город — нетипове для неї місце — мою сестру.

Враз серед цього гамору і крику мене огорнув дивний спокій та впевненість: ця мить, цей день, це літо — найкращі з усіх. Але це тільки поки, поки не настане наступне, яке, щось мені підказує, буде ще кращим, а те, що прийде за ним, ще кращим, і так ще багато-багато літ, що змагатимуться за першість в найкращості. Спитаєте, звідки я це знаю? Не знаю, звідки, серце мені так підказує.

А люди все надходили і надходили і дедалі щільніше обступали Стару Лойчиху. Вони,нарешті, без жодної тіні страху почали гасити той вогонь, який так довго обпалював їх серця і душі. Гасити до кінця.
Проза