Та якщо поглянути на ситуацію під кутом раціональним, кутом, як вважала дівчина, тупим, то вдягнута вона була не за погодою: на ній — лише біла футболка. А на голові — червона шапка, з-під якої вибивалися густі пасма чорного волосся. Головний убір став причиною, чому дівчину в колі колег називали саме Червоною Шапочкою. Взута вона була вчорні капці на босу ногу. Ішла неквапно і ліниво, не зважала на позирки пішоходів, які не знали, чому дивачка ходить у такому вбранні, тобто — майже без вбрання. Їй було все одно. Вона частувалася пломбіром. Для неї, на відміну від пішоходів у курточках, не березень, гіллястий і вітряний, і не морози, скляні і ворсисті, та й хто вона така, аби не жити за своїм календарем, не тішитися сонцю, його олійному промінню, яке залітає під невагому футболку, під шапочку, в капці, плутається, мов колючки, у волоссі, стрічкою огортає голі коліна й лине далі, аж до річкового берега. Туди Червона і прямувала, аби розставити із ранковим повітрям крапки над о. На гострому, як лист алое, кутику її вуст помістилась цятка від морозива.
І як вдало, напевно, помітив милу деталь перехожий хлопчина…
— У тебе морозиво на губі, — промовив він, зупинився перед Червоною і додав: — І тобі не холодно... в такому вигляді?
— Думаєш, від такої маленької плямки морозива можна змерзнути?
Хлопець хутко перетворив спантеличення в усмішку:
— Тоді, якщо ти її зітреш, тобі стане тепло.
— Знаєш, добродію, від чого справді може стати холодно?
Хлопець кивнув запитальним поглядом, а Червона піднесла морозиво до щоки, направила на себе, наче ліхтаря, і легким рухом тицьнула по шкірі. Залишилася біла плямка. На цьому Червона не зупинилася. Морозивний грим, не відводячи очей від хлопця, вона нанесла на губи, на підборіддя і на ліву щоку, яка, звісно, стала ще білішою.
— Ось тепер стало холодно, — Червона пронизувала хлопця поглядом. Кліпнула. А потім швидко кліпнула іще кілька разів.
— Ти задоволена своїми діями?
— Цілком, — м'яко і твердо підсумувала Червона.
Хлопець не відводив зору від її великих очей і довгих чорних вій.
— Болотні з очеретом? — він нахилився трохи нижче, аби заглянути в них.
— Болотні із кларнетом, — уточнила співрозмовниця.
— Болотні з мінаретом, — сказав хлопчина, впевнений у своїй правоті.
— Болотні із бенкетом, — постановила Червона.
— Болотні із браслетом, — окреслив юнак. Сонце, що визирало з-за будинку, сліпило, тому він мружився.
— Болотні з водометом, — Червона, звісно, знала, що сказати.
— Болотні з вогнеметом, — хлопець теж мав відповідь на чергову заяву.
— Болотні із поетом, — раптом видала Червона.
— Я, до речі, поет.
— Воно й видно, — промовила Червона. — Підібрати стільки рим до слова «стіл» –це барвисто.
— Слово «розтруб», як і слово «стіл», мають багато спільних рим, ти маєш рацію.
І замурзане морозивом личко вперше показало задоволену усмішку, після чого Червона сказала слова, які нечасто комусь адресує:
— Приємно було поспілкуватись. — І додала: — Я маю йти.
— Тобі туди? — хлопець вказав пальцем напрямок через дорогу.
— З чого ти взяв, добродію?
— Там річка. Гадаю, тобі треба вмитися.
... Ось так вони й опинилися на березі річки під назвою Бистриця. Праворуч від них, над лагідними і блискучими брижами, пролягав міст на Пасічну. На дрібному камінні, яким устелений берег, босоніж стояла Червона. Вона простягала руки догори.
— Можеш трішки скуштувати, поки я не змила, — вона обернулася до хлопця. Обличчя в морозиві мало серйозний вигляд.
— Я би скуштував, але не їм морозива, — сказав і збагнув, що, попри все, морозива на обличчі такої цікавої незнайомки забагато не буває. Одначе слово вилетіло, а слово, як відомо, не горобець, та й ніщо, зрештою, не горобець, окрім самого горобця. Хлопчина це давно засвоїв. Тому все, що йому залишалось, — це спостерігати, як Червона вмивається. Вона опустилася на коліна над водою, набрала в долоні озерце води і опустила в нього носика, губи й щоки.
— М-м, а вода нормальна. Я хочу купатися! — Червона різко встала. — Відвертайся.
— Ей, ти що? Вода ж холодна.
— Добродію, інколи те, що нам здатний подарувати холод, здатне подарувати й тепло. — Червона трималася за нижній край футболки. Очікувально кліпала на хлопця.
— Не треба, — він присів і спробував на дотик річку. — Вода ж льодяна!
— А льодяна про це знає? — скептично поглянула на нього Червона.
— Я певен, що здогадується, але все ж.
— Як готовий осліпнути, то можеш не обертатись, — і Червона потягнула краї футболки вгору. А хлопець став до дівчини спиною. За лічені секунди він почув дзвінкеплескання.
— Можеш обертатися! — долинуло з боку води.
На камінному осонні лежали футболка, шапка, капці. Червона поважно, немов королева, плила на спині. Вона спостерігала, як слабко просвічуються зорі, коли небо денне і блакитне. Її волосся зливалося з темінню глибини. Червона ставала з водою одним цілим. І гармонія була би довершеною. Якби не.
Коли вона крикнула: «Можеш обертатися!», там, на березі, ніхто не обернувся. Адже, розуміла Червона, не було кому обертатись. Адже ніхто там не стояв. І знову ніхто не відмовляв її плавати. А так хотілося, аби хтось відмовив.
Та й вода на початку березня справді холодна.
І як вдало, напевно, помітив милу деталь перехожий хлопчина…
— У тебе морозиво на губі, — промовив він, зупинився перед Червоною і додав: — І тобі не холодно... в такому вигляді?
— Думаєш, від такої маленької плямки морозива можна змерзнути?
Хлопець хутко перетворив спантеличення в усмішку:
— Тоді, якщо ти її зітреш, тобі стане тепло.
— Знаєш, добродію, від чого справді може стати холодно?
Хлопець кивнув запитальним поглядом, а Червона піднесла морозиво до щоки, направила на себе, наче ліхтаря, і легким рухом тицьнула по шкірі. Залишилася біла плямка. На цьому Червона не зупинилася. Морозивний грим, не відводячи очей від хлопця, вона нанесла на губи, на підборіддя і на ліву щоку, яка, звісно, стала ще білішою.
— Ось тепер стало холодно, — Червона пронизувала хлопця поглядом. Кліпнула. А потім швидко кліпнула іще кілька разів.
— Ти задоволена своїми діями?
— Цілком, — м'яко і твердо підсумувала Червона.
Хлопець не відводив зору від її великих очей і довгих чорних вій.
— Болотні з очеретом? — він нахилився трохи нижче, аби заглянути в них.
— Болотні із кларнетом, — уточнила співрозмовниця.
— Болотні з мінаретом, — сказав хлопчина, впевнений у своїй правоті.
— Болотні із бенкетом, — постановила Червона.
— Болотні із браслетом, — окреслив юнак. Сонце, що визирало з-за будинку, сліпило, тому він мружився.
— Болотні з водометом, — Червона, звісно, знала, що сказати.
— Болотні з вогнеметом, — хлопець теж мав відповідь на чергову заяву.
— Болотні із поетом, — раптом видала Червона.
— Я, до речі, поет.
— Воно й видно, — промовила Червона. — Підібрати стільки рим до слова «стіл» –це барвисто.
— Слово «розтруб», як і слово «стіл», мають багато спільних рим, ти маєш рацію.
І замурзане морозивом личко вперше показало задоволену усмішку, після чого Червона сказала слова, які нечасто комусь адресує:
— Приємно було поспілкуватись. — І додала: — Я маю йти.
— Тобі туди? — хлопець вказав пальцем напрямок через дорогу.
— З чого ти взяв, добродію?
— Там річка. Гадаю, тобі треба вмитися.
... Ось так вони й опинилися на березі річки під назвою Бистриця. Праворуч від них, над лагідними і блискучими брижами, пролягав міст на Пасічну. На дрібному камінні, яким устелений берег, босоніж стояла Червона. Вона простягала руки догори.
— Можеш трішки скуштувати, поки я не змила, — вона обернулася до хлопця. Обличчя в морозиві мало серйозний вигляд.
— Я би скуштував, але не їм морозива, — сказав і збагнув, що, попри все, морозива на обличчі такої цікавої незнайомки забагато не буває. Одначе слово вилетіло, а слово, як відомо, не горобець, та й ніщо, зрештою, не горобець, окрім самого горобця. Хлопчина це давно засвоїв. Тому все, що йому залишалось, — це спостерігати, як Червона вмивається. Вона опустилася на коліна над водою, набрала в долоні озерце води і опустила в нього носика, губи й щоки.
— М-м, а вода нормальна. Я хочу купатися! — Червона різко встала. — Відвертайся.
— Ей, ти що? Вода ж холодна.
— Добродію, інколи те, що нам здатний подарувати холод, здатне подарувати й тепло. — Червона трималася за нижній край футболки. Очікувально кліпала на хлопця.
— Не треба, — він присів і спробував на дотик річку. — Вода ж льодяна!
— А льодяна про це знає? — скептично поглянула на нього Червона.
— Я певен, що здогадується, але все ж.
— Як готовий осліпнути, то можеш не обертатись, — і Червона потягнула краї футболки вгору. А хлопець став до дівчини спиною. За лічені секунди він почув дзвінкеплескання.
— Можеш обертатися! — долинуло з боку води.
На камінному осонні лежали футболка, шапка, капці. Червона поважно, немов королева, плила на спині. Вона спостерігала, як слабко просвічуються зорі, коли небо денне і блакитне. Її волосся зливалося з темінню глибини. Червона ставала з водою одним цілим. І гармонія була би довершеною. Якби не.
Коли вона крикнула: «Можеш обертатися!», там, на березі, ніхто не обернувся. Адже, розуміла Червона, не було кому обертатись. Адже ніхто там не стояв. І знову ніхто не відмовляв її плавати. А так хотілося, аби хтось відмовив.
Та й вода на початку березня справді холодна.
