Лєра приїхала до мене о другій дня, коли стовпчик термометра надворі показував плюс тридцять вісім. І це в тіні.
Їхала через пів Києва громадським транспортом, тож коли дісталась до моєї квартири, то одразу попросила склянку води з величезною кількістю льоду. Невдовзі також заявила, що не покине це приміщення до вечора коли температура хоч трохи спаде. Я ж навпаки не хотіла стирчати вдома. Ми не бачилися цілу вічність, і не відомо було коли зможемо побачитися знову.
— Цей день має пройти неординарно! — торочила я їй.
Якийсь час ми сперечались, але все ж мені вдалось її переконати піти до озера, аргументуючи, що біля води завжди прохолодніше.
Те, що спіткало нас далі, змусило мене не раз жалкувати про свою впертість.
Правду кажучи, жалкувати я почала відразу, коли ми вийшли з під'їзду. Сонце спалювало нас живцем. Гарячим повітрям було важко дихати. Розпечений асфальт, здавалося, зараз розплавиться і приклеїть нас тут навіки. І наче можна було б швидко повернутись назад до прохолодного прихистку з кондиціонером, але моя впертість того дня межувала з тупістю.
Я не відмовилась від ідеї з пляжем. Бережок, водичка, ліс навколо — що може бути краще в таку спеку? До того ж рієлторка, коли я пару днів тому підписувала договір про оренду, запевнила мене, що озеро знаходиться за п’ять хвилин від дому. Виявилося, що воно знаходиться чорт знає де. Цілу вічність ми пленталися по розпеченій вулиці в напрямку лісосмуги. Коли ж нам на шляху трапилася кав’ярня ми просто не змогли встояти.
— Пропоную тут і залишились, — твердо заявила подруга, насолоджуючись прохолодою всередині приміщення.
Цього разу я навіть була схильна з нею згодитися.
Але невдовзі в районі вимкнули світло. Ми завмерли від жаху. Сонце палило у вікна і чітко показувало, що в лічені хвилини цей прохолодний палац перетвориться на розпеченупіч. В той момент я не змогла не згадати, що у моїй чудесній квартирі з вікнами на схід зараз затінок. І ніби все ще можна було б повернутися, але лишалася одна невеличка перешкода — двадцять п’ятий поверх в будинку, де чомусь саме сходи прогрівалися найбільше. Підійматися на цей Еверест зараз було б наче йти крізь вогонь.
Напевно на чистому ентузіазмі ми таки дійшли до озера, не звалившись по дорозі від теплового удару. Але навіть при помутнілій від спеки свідомості, одразу впадало в очі, що щось тут було не так. Не було людей. Чи ніхто не знав про це озеро взагалі, чи не був настільки ж шалений, щоб покидати дім в таку спеку. Що ж, все озеро наше! Єдиним моментом, який трохи нас непокоїв, був моторний човен, недбало прив’язаний до одного із стовпців на маленькій дерев’яній пристані. Лєра тоді підмітила, що це точно такий як у її батьків на дачі. Вона не раз сама на такому гасала річкою, але, боронь боже, ніколи б не лишила таку річ без нагляду на громадському пляжі.
Аж раптом ми почули злісний собачий гавкіт. Здоровенний вівчарок вибіг із найближчого двору та мчав прямо на нас. Далі все відбулося майже одночасно: ми з Лєрою кинулись до того човна; пес наближався; ми панікували; за псом вибігли кілька розлючених дядьків і щось в їх криках свідчило, що явно не пес був причиною їхньої люті.
— Розв’язуй мотузку! — крикнула мені Лєра і, коли човен опинився на свободі, запустила мотор.
Тільки через декілька секунд я зрозуміла що сталося — якимось чином ми зайшли на приватну територію, а потім вчинили крадіжку! Але зупинитися зараз і повернутися назад ми вже також не могли: та юрба роздерла б нас на шматки.
Ми продовжували мчати в синю даль, поки берег із потенційним власником човна, не зник з очей. Потім врешті пришвартувались до якогось дикого берега на краю лісу, тремтячи від нещодавно пережитого шоку. У нас лишалася проблема як повернути човна, але хоча б зараз нам не загрожувало лінчування.
Наші білі футболки та шорти до колін були частково мокрі, та страшенно брудні. Тож оскільки ми завбачливо вдягли під одяг купальники, то просто скинули брудні речі та спакували до наплічників. Слідом пішли і картузи, адже дерева створювали густу тінь, рятуючи нас від сонця. Якусь мить я була навіть рада, що ми опинилися в такому затишному мальовничому місці.
Аж раптом до нас під’їхала поліційна машина. Це кінець! — промайнуло у мене в голові. — Зараз нас арештують і посадять до буцигарні, де ми проведемо решту життя. Майбутнє втрачено назавжди. Я ледь стримувалась, щоб не заплакати. Поглянула на подругу, і побачила як до її очей також підступають сльози. Немов у сповільненій зйомці я спостерігала, як люди у формі виходять з автівки та підходять до нас, щось говорячи. Тремтячи, я вже була готова підняти руки догори, аж раптом до мене дійшло, що вони питають:
— Де хлопці, які поцупили цього човна?
І тут я зрозуміла що сталося. Вільні футболки. Довгі шорти. Картузи, під які ми ховали волосся, аби захиститись від спеки... Боже, благослови сучасну моду! Лєра зорієнтувалася швидше за мене. Махнувши рукою, як мені здалось, в першому ліпшому напрямку, вона вигукнула:
— Он туди вони помчали!
На щастя, поліціянти більше нічого не питали. Один із них поклацав в телефоні, потім комусь подзвонив і сказав, що човен знайшовся і координати власнику він відправив, але крадіїв ще шукають. Після цього правоохоронці побажали нам гарного дня і від’їхали у вказаному Лєрою напрямку.
Ми втекли як тільки машина зникла з очей.
Того дня ми більше не шукали пригод — одразу відправились додому. Доля змилувалась над нами і повернення відбулось спокійно. Ми вже навіть не так сильно відчували спеку. А може просто не звертали на неї такої уваги? На наще щастя навіть світло повернулось, і ліфти працювали. Та все одно ноги у нас відвалювалися. Переступивши через поріг квартири, ми щасливі одразу плюхнулися на прохолодну підлогу. Таку рідну, таку безпечну! І якого біса я вирішила, що ми мусили провести цей день поза домом?
— Що ж, твоє бажання таки збулось, – промовила Лєра з легкою насмішкою. — Цей день дійсно пройшов неординарно!