Спека
Мені жарко. Дуже жарко. У просторі серед зірок – пустинь спекотна, охоплює маленькими сірими лапками відчаю. На горизонті ні транспорту, ні льоту, ні якогось каменю, котрий я міг би штовхнути в сторону чи камінь мене.
Борсаюсь посередні чи збоку отвору якогось галактичного провулку й намагаюсь покричати кудись. Марно кричати. Ні одна хвиля зв’язку не працює.
Починати себе жаліти: знайдуть моє обгоріле тіло через століть-сто, а документів нема, відбитки не спрацюють, вираз обличчя не для ідентифікації. Та й кому вже буде потрібна та ідентифікація…
Ідентифікація…— чіпляюсь за слово. Взагалі сам не розумію, звідки й хто я, чому тут звиваюсь перед і поряд з космічним краєвидом. Може то сон, от зараз прокинусь… Де?
Я — космонавт? Я — дослідник? Де скафандр чи щось на нього схоже?
Раптом волоссячко на моїх кінцівках стало удавати військове угрупування у стійці «смирно». Мурахи під шкірою активізувались та розбіглись усіма ділянками епідермісу. Я відчув, що хтось знаходиться поряд. Не бачив, не чув. Але воно було.
Воно полює, вичікує, хоче вбити, — думка промайнула й заховалась з переляку кудись під колінку.
Хтось мацав мене, шкрябав по ребрах, тицяв щось у носа, перебирав пасми на голові.
— Відрікаєшся, — почулося з середини нутрощів.
— Пане, ви до кого звертаєтесь?
— Відрікаєшся від свого нікчемного життя?
— Що? З глузду з’їхали! Боротися до останнього подиху буду!
— У тебе не існує подиху!
— Ну привіт, приїхали. Я думаю, тож я існую.
— Існувати та жити — різні поняття.
От дістав філософ. У мене зараз бажання конкретне, а не «мислію по дрєву розтєкоша». Мені пече з усюди: з навколишнього простору, з середини, та ще й цей допікає своїми замудрими висловами. Може я помер та знаходжусь у пеклі чи в чистилищі. Тоді ті, хто приймає, записує, дає перепустку, чомусь не маячать на обрії й не ворушаться з документами. І хто це до мене стукає з дивними фразами?
Спека посилилась. Язик обмотався за верхні зуби, у горлянці став сипатися пісок, очі почали закатуватись у район потилиці.
Все, мені капець, — й попрощатись нема з ким, навіть не пам’ятаю рідних.
— Відрікаєшся?
Знов завило дивне голосіння.
— Якщо що, то що?
Голос пожвавішав:
—Дам шанс випробовування для життя.
— Де я? Хто я? Чому тут? За що?
— Вбивця, кат, чужинець, котрий вбиває дітей, матерів, старих.
— Не може такого бути! Я не пам’ятаю!
Але пам'ять поверталась. Чим більше ставала спека, тим більше напливали картинки з минулого. Воронка від бомби, я з автомата стріляю по машині. Очі переляканої дівчинки, величезна рана на животі у хлопця, дідусь без кінцівок.
—У тебе мати є? — жінка в сірому пошепки кричить. Її слова обриваються пострілом у скроню.
Ми з хлопцями поливаємо купу трупів бензином й підпалюємо. Спека, жарить, ми регочемо, кидаємо в цю купу ще тіла, стрибаємо.
Ми не чули посвисту, не бачили звідки. Тільки хлопців розірвало, а мене кинуло прямо на велике вогнище з мерців.
— Відрікаєшся? Дати шанс жити?
— Хочу жити! Я виправлю все!
Спека посилилась. Свідомість зникла в темряві серед зірок.
***
— Кусай мене, — кричала мамка цуценяти. Малий плакав і відмовлявся.
Сльози капали.
— Кусай її, — гарчав татко.
Песеня в відчаї показало зубки і вчепилося в передню ліву.
— Мамо, — промовляв він, терпляче подаючи свою лапку господарю, котрий заливав йодом величезну рвану рану маленького.
Мені жарко. Дуже жарко. У просторі серед зірок – пустинь спекотна, охоплює маленькими сірими лапками відчаю. На горизонті ні транспорту, ні льоту, ні якогось каменю, котрий я міг би штовхнути в сторону чи камінь мене.
Борсаюсь посередні чи збоку отвору якогось галактичного провулку й намагаюсь покричати кудись. Марно кричати. Ні одна хвиля зв’язку не працює.
Починати себе жаліти: знайдуть моє обгоріле тіло через століть-сто, а документів нема, відбитки не спрацюють, вираз обличчя не для ідентифікації. Та й кому вже буде потрібна та ідентифікація…
Ідентифікація…— чіпляюсь за слово. Взагалі сам не розумію, звідки й хто я, чому тут звиваюсь перед і поряд з космічним краєвидом. Може то сон, от зараз прокинусь… Де?
Я — космонавт? Я — дослідник? Де скафандр чи щось на нього схоже?
Раптом волоссячко на моїх кінцівках стало удавати військове угрупування у стійці «смирно». Мурахи під шкірою активізувались та розбіглись усіма ділянками епідермісу. Я відчув, що хтось знаходиться поряд. Не бачив, не чув. Але воно було.
Воно полює, вичікує, хоче вбити, — думка промайнула й заховалась з переляку кудись під колінку.
Хтось мацав мене, шкрябав по ребрах, тицяв щось у носа, перебирав пасми на голові.
— Відрікаєшся, — почулося з середини нутрощів.
— Пане, ви до кого звертаєтесь?
— Відрікаєшся від свого нікчемного життя?
— Що? З глузду з’їхали! Боротися до останнього подиху буду!
— У тебе не існує подиху!
— Ну привіт, приїхали. Я думаю, тож я існую.
— Існувати та жити — різні поняття.
От дістав філософ. У мене зараз бажання конкретне, а не «мислію по дрєву розтєкоша». Мені пече з усюди: з навколишнього простору, з середини, та ще й цей допікає своїми замудрими висловами. Може я помер та знаходжусь у пеклі чи в чистилищі. Тоді ті, хто приймає, записує, дає перепустку, чомусь не маячать на обрії й не ворушаться з документами. І хто це до мене стукає з дивними фразами?
Спека посилилась. Язик обмотався за верхні зуби, у горлянці став сипатися пісок, очі почали закатуватись у район потилиці.
Все, мені капець, — й попрощатись нема з ким, навіть не пам’ятаю рідних.
— Відрікаєшся?
Знов завило дивне голосіння.
— Якщо що, то що?
Голос пожвавішав:
—Дам шанс випробовування для життя.
— Де я? Хто я? Чому тут? За що?
— Вбивця, кат, чужинець, котрий вбиває дітей, матерів, старих.
— Не може такого бути! Я не пам’ятаю!
Але пам'ять поверталась. Чим більше ставала спека, тим більше напливали картинки з минулого. Воронка від бомби, я з автомата стріляю по машині. Очі переляканої дівчинки, величезна рана на животі у хлопця, дідусь без кінцівок.
—У тебе мати є? — жінка в сірому пошепки кричить. Її слова обриваються пострілом у скроню.
Ми з хлопцями поливаємо купу трупів бензином й підпалюємо. Спека, жарить, ми регочемо, кидаємо в цю купу ще тіла, стрибаємо.
Ми не чули посвисту, не бачили звідки. Тільки хлопців розірвало, а мене кинуло прямо на велике вогнище з мерців.
— Відрікаєшся? Дати шанс жити?
— Хочу жити! Я виправлю все!
Спека посилилась. Свідомість зникла в темряві серед зірок.
***
— Кусай мене, — кричала мамка цуценяти. Малий плакав і відмовлявся.
Сльози капали.
— Кусай її, — гарчав татко.
Песеня в відчаї показало зубки і вчепилося в передню ліву.
— Мамо, — промовляв він, терпляче подаючи свою лапку господарю, котрий заливав йодом величезну рвану рану маленького.