Зіпсувати щось гарне
— Т… — видихнула вона. — Т-трясця…
Нічний вітерець холодив її плечі, прикриті тоненькими бретельками сукні, ментеляв пасма волосся, які частково прилипли до шиї.
Один, два…
Стовп ліхтаря холодив обвиту навколо нього руку й щоку. Брудний, певно.
Три, чотири…
Коло жовтого світла розфарбовувало гротескну сцену: темні краплі й випотрошені з торбинки речі.
П’ять…
А за його межами було настільки темно, що існування простору здавалося нереальним.
Шість. Рівно шість ножових отворів у її тілі.
Три в боку, три в лівій руці, бо вчепилася в цю кляту торбинку, наче там був її еліксир безсмертя.
Гірше. Там була флешка з її рефератом про зменшення кількості насильницьких злочинів в їх місті. Он вона зараз блищала у самої межі з темрявою.
«Ладо, хто носить із собою на вечірку домашку?» — прорізало вату в голові голосом її приятельки.
«Я. Я ношу».
«Для чого?»
«А якщо знадобиться?»
Лада любила цю торбинку. На жаль, прямо зараз вона лежала десь метрах у п’яти, де її викинув той вишкребок, коли знайшов бажане. Гаманець з кредиткою (гордий нуль на рахунку), колекцією візиток і купоном «1+1=3 на будь-які помади в темних відтінках». Вартує того, щоби перебити цілий автобус в час пік, що вже казати про одну Ладу.
— Іди… — прошепотіло звідкись.
Ладі хотілося. Напевно. Вона саме вимірювала рівень власної жаги до життя. От наче все добре, але в машинах вона не пристібалася: може, пощастить, і не доведеться складати іспити.
І, засинаючи, витягала ногу з-під ковдри, мовляв, хапайте, кому треба. Та помирати все одно не хотілося.
Але ноги не тримали, кров струменіла пальцями й стегном огидно, тому вона впала,забила коліна, вцілілу руку й обличчя теж.
— Повзи…
І Лада підкорилася: шмякнула правицею об землю й відштовхнулася ногами. Ще раз. І ще раз. Завмерла знесилена в якійсь миті від межі світлового кола.
— Ще трохи…
В очах темніло з кінцями. Але Лада зробила ще рух.
І хтось схопив її.
Вчепився руками-лапами й потягнув по асфальту геть.
— К-х-х-х, — видала Лада протест.
— Це тобі не відмова дивитися по сторонах, коли переходиш дорогу на зелений.
— Ти…
— У твоїх венах недостатньо крові для цього.
— Чого?
— Всього цього.
Щойно Ладу огорнула темрява, цей хтось зупинився й не надто лагідно приземлив її. А після перевернув на спину…
Лада не встигла зрозуміти, коли в рану на боці занурилися м’які пальці.
— Тобі не можна помирати. Найгірше місце для тіней – морг.
Це був і не голос, якщо прислухатися. Так, шурхіт.
— А ти хто? — Рана оніміла й хтось перейшов до наступної. — Моя т…тінь?
— Т-ц, — цокнув він. — Я маю багато спільного з нею, так.
Лада перебирала поглядом темряву, але так і не могла вхопити жодної риси.
— Ти щасливиця. Між зорями, органами, бетонними плитами… Якщо хочеш мене побачити…
Він закінчив з третьою, Лада торкнулася боку і крізь прорізи в сукні відчула лише рівну поверхню шкіри.
— …закрий очі.
Спочатку не було нічого. Темне полотно, яке вона завжди бачила перед сном. А потім в ньому, з-поміж темно-коричневих і чорних цяток, з’явилися дві світлі. Іржаві. Зосередилась, зачепилася за них, витягнула з маси — і вони розширилися до двох очей, живих, справжніх очей, великих, круглих, з щільним колом рудої райдужки й крихітними крапками зіниць. За очима виринув овал обличчя, вузькі ніздрі, рот, довгі пасма волосся, але все здавалося таким мікроскопічним порівняно з велетенськими очима і таким незнайомим, хибним, тваринячим... Який жах. Лада такого страху не відчувала, навіть коли її били ножем.
— Жах, — заворушився у посмішці рот, — це коли твоє життя витрачають і навіть не отримують нічого за це.
Зуби в істоти були дрібні, по всій поверхні ясен.
— А страх, — продовжило щось, — це коли тобі немає й двадцяти, а жити вже не хочеться.
— То в тридцять вже можна? — ледве заворушила вона вустами.
— Тридцять – то вже багацько для таких, як ви.
— Для таких, як ми, тобто, людей? Чи для таких, як я?
— Зовсім нещодавно ви мерли швидше за мух.
— Часи змінилися.
— Що ти знаєш про часи, Ладо? Ти їх не застала.
Вона, не вірячи сама собі, підняла кутики рота в посмішці.
— Певно, більше за тебе. Я відчуваю, як вони рухаються.
Хтось підняв руки, маленькими долонями з перетинками до Лади, приклав до її щік.
— То ти встанеш? Чи віддаси перевагу залишитися й згнити?
Вона спробувала ворухнути лівою рукою — вона легко піддалася. Розплющила очі — й істота очікувано зникла.
— Речі збери.
— Чхати, — вона піднялася.
— Флешку хоча б. Тиждень корпіла.
— Чхати мені на флешку, — Лада цокнула язиком. Хотілося пробігти маратон з цигаркою в зубах. Хотілося закінчити всі свої покинуті дитячі проєкти. Хотілося зруйнувати щось знайоме. Хотілося показати середній палець чомусь рутинному. — Відрахуюся.
— І чим зароблятимеш? Житимеш під мостом, може?
— Здам тебе в лабораторію.
Вона пройшла під ліхтарем і в крихітній, майже декоративній кишені сукні якимось чином брязнула флешка.
Здається, й спалити паспорт цей хтось Ладі не дасть.
Ну й байдуже.
Зате зараз Ладі було на все начхати.
— Т… — видихнула вона. — Т-трясця…
Нічний вітерець холодив її плечі, прикриті тоненькими бретельками сукні, ментеляв пасма волосся, які частково прилипли до шиї.
Один, два…
Стовп ліхтаря холодив обвиту навколо нього руку й щоку. Брудний, певно.
Три, чотири…
Коло жовтого світла розфарбовувало гротескну сцену: темні краплі й випотрошені з торбинки речі.
П’ять…
А за його межами було настільки темно, що існування простору здавалося нереальним.
Шість. Рівно шість ножових отворів у її тілі.
Три в боку, три в лівій руці, бо вчепилася в цю кляту торбинку, наче там був її еліксир безсмертя.
Гірше. Там була флешка з її рефератом про зменшення кількості насильницьких злочинів в їх місті. Он вона зараз блищала у самої межі з темрявою.
«Ладо, хто носить із собою на вечірку домашку?» — прорізало вату в голові голосом її приятельки.
«Я. Я ношу».
«Для чого?»
«А якщо знадобиться?»
Лада любила цю торбинку. На жаль, прямо зараз вона лежала десь метрах у п’яти, де її викинув той вишкребок, коли знайшов бажане. Гаманець з кредиткою (гордий нуль на рахунку), колекцією візиток і купоном «1+1=3 на будь-які помади в темних відтінках». Вартує того, щоби перебити цілий автобус в час пік, що вже казати про одну Ладу.
— Іди… — прошепотіло звідкись.
Ладі хотілося. Напевно. Вона саме вимірювала рівень власної жаги до життя. От наче все добре, але в машинах вона не пристібалася: може, пощастить, і не доведеться складати іспити.
І, засинаючи, витягала ногу з-під ковдри, мовляв, хапайте, кому треба. Та помирати все одно не хотілося.
Але ноги не тримали, кров струменіла пальцями й стегном огидно, тому вона впала,забила коліна, вцілілу руку й обличчя теж.
— Повзи…
І Лада підкорилася: шмякнула правицею об землю й відштовхнулася ногами. Ще раз. І ще раз. Завмерла знесилена в якійсь миті від межі світлового кола.
— Ще трохи…
В очах темніло з кінцями. Але Лада зробила ще рух.
І хтось схопив її.
Вчепився руками-лапами й потягнув по асфальту геть.
— К-х-х-х, — видала Лада протест.
— Це тобі не відмова дивитися по сторонах, коли переходиш дорогу на зелений.
— Ти…
— У твоїх венах недостатньо крові для цього.
— Чого?
— Всього цього.
Щойно Ладу огорнула темрява, цей хтось зупинився й не надто лагідно приземлив її. А після перевернув на спину…
Лада не встигла зрозуміти, коли в рану на боці занурилися м’які пальці.
— Тобі не можна помирати. Найгірше місце для тіней – морг.
Це був і не голос, якщо прислухатися. Так, шурхіт.
— А ти хто? — Рана оніміла й хтось перейшов до наступної. — Моя т…тінь?
— Т-ц, — цокнув він. — Я маю багато спільного з нею, так.
Лада перебирала поглядом темряву, але так і не могла вхопити жодної риси.
— Ти щасливиця. Між зорями, органами, бетонними плитами… Якщо хочеш мене побачити…
Він закінчив з третьою, Лада торкнулася боку і крізь прорізи в сукні відчула лише рівну поверхню шкіри.
— …закрий очі.
Спочатку не було нічого. Темне полотно, яке вона завжди бачила перед сном. А потім в ньому, з-поміж темно-коричневих і чорних цяток, з’явилися дві світлі. Іржаві. Зосередилась, зачепилася за них, витягнула з маси — і вони розширилися до двох очей, живих, справжніх очей, великих, круглих, з щільним колом рудої райдужки й крихітними крапками зіниць. За очима виринув овал обличчя, вузькі ніздрі, рот, довгі пасма волосся, але все здавалося таким мікроскопічним порівняно з велетенськими очима і таким незнайомим, хибним, тваринячим... Який жах. Лада такого страху не відчувала, навіть коли її били ножем.
— Жах, — заворушився у посмішці рот, — це коли твоє життя витрачають і навіть не отримують нічого за це.
Зуби в істоти були дрібні, по всій поверхні ясен.
— А страх, — продовжило щось, — це коли тобі немає й двадцяти, а жити вже не хочеться.
— То в тридцять вже можна? — ледве заворушила вона вустами.
— Тридцять – то вже багацько для таких, як ви.
— Для таких, як ми, тобто, людей? Чи для таких, як я?
— Зовсім нещодавно ви мерли швидше за мух.
— Часи змінилися.
— Що ти знаєш про часи, Ладо? Ти їх не застала.
Вона, не вірячи сама собі, підняла кутики рота в посмішці.
— Певно, більше за тебе. Я відчуваю, як вони рухаються.
Хтось підняв руки, маленькими долонями з перетинками до Лади, приклав до її щік.
— То ти встанеш? Чи віддаси перевагу залишитися й згнити?
Вона спробувала ворухнути лівою рукою — вона легко піддалася. Розплющила очі — й істота очікувано зникла.
— Речі збери.
— Чхати, — вона піднялася.
— Флешку хоча б. Тиждень корпіла.
— Чхати мені на флешку, — Лада цокнула язиком. Хотілося пробігти маратон з цигаркою в зубах. Хотілося закінчити всі свої покинуті дитячі проєкти. Хотілося зруйнувати щось знайоме. Хотілося показати середній палець чомусь рутинному. — Відрахуюся.
— І чим зароблятимеш? Житимеш під мостом, може?
— Здам тебе в лабораторію.
Вона пройшла під ліхтарем і в крихітній, майже декоративній кишені сукні якимось чином брязнула флешка.
Здається, й спалити паспорт цей хтось Ладі не дасть.
Ну й байдуже.
Зате зараз Ладі було на все начхати.