Він її ніколи не намалює
Вже не зупинити сніжну заметіль. Швидкоруч вона перефарбовує чорне, сіре та брудне в недоторкане білосніжне полотно. На холодному, вкритому памороззю вікні, гарячим пальцем Тихін малює та витирає серце. Крізь нерівне прозоре коло дивиться на сутінковий, невиразний світ, якому не судилось зануритись у заспокійливу темряву ночі. Зненацька з каламуті вечора вистрибують різноколірні вогники гірлянд. Наче дитячий олівець малює райдугу.
Зиму не зупинити. Нехай ця святкова дрижа триває до літа. Ні! Вічність! Нехай світ знепритомніє від нескінченної лихоманки. Лишень би вона не передумала. Поверх скляного інею Тихін написав Міла. Й не витер.
***
Щасливого літа, ще не знайомі, до студентського кафе вони йшли як пара. Тихон надав їй свою праву руку, а вона, як синичка за скоринку сала, вхопилася за нього лівою. П'ять хвилин дороги Тихін відчував свою та її руки. Шкіра до шкіри. Внутрішній погляд зосередився на дотиках і дуже близькому й чужому запаху. Художник Тихін накидував на біле полотно пам'яті всі відчуття. Закарбовував, як її холодні й трохи липкі долоні втиснулися в його передпліччя. Чотири пальчики з коротенькими, але чіпкими нігтиками завдають солодкого болю, від того гаряче в грудях, по животу ковзають леза, а по хребту повзає крижана змія. У рук є пам'ять. Вони зберігають спогади, враження від дотиків, тепла, невагомості й переносять усе на полотно.
— Я Міла, — синичка вщипнула. Тихон проґавив картину, що майже домалював у свідомості. Судомно видихнув.
— Мило.
— Так, стоп! — Міла відпустила руку. Двома пальчиками взяла Тихона за підборіддя, — Я — Міла.
— А я тупий! Тихін.
— Це правда. Прийшли. Тут класно. Не задкуй!
Вони швидким кроком підійшли до студентського кафе. Вона попереду, він — плентається позаду. Підхопився, коли зрозумів що із жадібністю оглядає тонке тіло під напівпрозоро тканиною. Переляканий Тихін усвідомив, що нестерпно її хоче. Назавжди.
***
Новорічний ранок настав різко й болісно. Тихін натягнув ковдру на голову та сховався в темряві. Якщо я не бачу нічого, то й ніщо не бачить мене. Це працювало в дитинстві. А зараз на нього маминими дубовими антресолями навалилися запахи, звуки, спогади минулої ночі. Він перевернувся на бік і погладив борозни зім'ятих, ще вологих простирадл. Обігнув пальцями липку пляму застиглої сперми. Кілька годин тому він так само, навпомацки досліджував борозни її тіла. Широкі, сухі, прохолодні між тугих грудочок грудей і вузенькі, гарячі, мокрі між ніг.
— Тобі добре?
— Не зупиняйся!
— А так?
— Сильніше!
— Так?
— Бляха, ти можеш заткнутися? О-о! Господи-и-и.
Міла занадто швидко зістрибнула з його ще твердого члена. Тихін здивовано скрикнув. Вона потягнулася за сигаретами. Він залишився наодинці з болем. Вона закурила. Червона, жариста крапка малює в темряві кути й зигзаги.
Подумки Тихін малює портрет Міли. Хотілося бути ніжним, як Модільяні. Написати довгу гнучку шию, на якій міститься п'ятдесят його, Тихонових поцілунків, та очі невідомого кольору. Вони сяють і колір природи меркне під чарівним світлом очей Міли.
Хочеться вихлюпувати на полотно захоплення, що мчить паротягом, і показати боязку, але палючу закоханість. Тихону захотілось співати, малювати, бачити тільки серцем і тільки її прекрасну душу. Описати химерний характер Міли, такий, що палає вогнем, а не банальну зовнішність, юне гнучке тіло й шевелюру неслухняного волосся. Та різкий, раптовий біль всередині Тихона, наніс на полотно мрій рвані чорні риски та змішав вугілля з густими краплями краплаку.
— Залишилось що поїсти? — одним рухом пальців, Міла знищила червону крапку.
— Мені шкода, — Тихін накрив простирадлом задерев'янілий, щемлячий, готовий вибухнути член. Ще б трохи вона залишилася зверху. Усього ще кілька рухів усередині неї.
— Ти що? Шкода? — наблизила очі невідомого кольору до його засклянілих очей, — Твоя дівчина кінчила раніше, значить ти молодець, — вона схопилася з ліжка й ляскаючи голими п'ятами пройшла на кухню. Вдалині коридору запалилося світло й рипнули шухляди.
— Моя дівчина, моя дівчина, моя, дів… — Тихон сунув руку під простирадло та стиснув член. Біль став солодко тягучим. Опустив кулак униз і підняв нагору. Пальцями обвив голівку й легенько погладив слизьку, гарячу, ідеально гладеньку поверхню. Тіло здригнулося. Підхопивши хвилю збудження, як на гойдалці, він смикнув щільне кільце з пальців донизу. Від задоволення зникло світло.
— Ти дрочиш! — Міла стоїть, упершись тугим задком в одвірок. Довгим червоним язичком злизує з долоні краплі олії, що градом падають зі шпротин. Вона наколола рибок на виделку, і притримує над крихітною окрайкою батона, — Продовжуй, якщо хочеш. Жерти хочеться страшно, — відправила в рот рибок і пішла. — О, там ще олів'є залишився, — глухо вилетіло із холодильника.
Тихін завмер із членом у кулаці. Дивиться на силует у дверях як на картину в рамі й дрібно тремтить. З нього, як із відкритого тюбика, на який хтось раптово наступив, поштовхами витікає густа сперма. Кожен поштовх супроводжувався дивовижної краси насолодою і тут же змішується із в'язким соромом.
Вона швидко доїла шпроти, салат. Вимазала окрайкою залишки олії в банці й знову зникла на кухні. Тихон витер руку об простирадло, хотів утекти до ванної, зачинитися в душі й довго митися, але залишився в ліжку.
Міла швидко натягнула напівпрозору святкову сукню на напівпрозору від місячного світла шкіру. Знизу вгору, як штани. Блиск паєток осліпив закляклого в ліжку Тихона.
— Усе в мене з ніг на голову, — облизала пальці, — А ти нічого. Наступного разу готуйся до свята ретельніше. Попередь, що їжі мало. Я після оргазму можу слона зжерти.
— Ми завтра побачимося?
— Ти телефон загубив?
— Нє.
— То ж наберу тебе завтра або есемесну. Тільки заглядай в той клятий телефон. Знаю я таких, як ти: романтик на всю голову. Холодильник порожній, зате голова фантазіями забита.
— Дякую за подарунок.
— Нема за що, твій те ж нічого так.
— Що ти любиш?
— Куні, звичайно.
— Я серйозно. Завтра приготую щось на вечерю. Приходь.
— Я теж серйозно. Краще у новий бар сходимо. Покажу тобі де справжня туса, а не студентська забігайлівка. Ну, чао-какао!
Приречено гупнули двері старим іржавим замком. По кімнаті пронісся густий маслянистий, підкопчений протяг та швидко осів на бліду, суху шкіру Тихона. Він впав на зім’яте простирадло. Міцно замружив повіки. По щоці зазміїлась мокра борозна. Схожа на борозни зім'ятих, ще вологих простирадл. В очах свербить від болю. Рятівна темрява не рятує. В ній нічого не видно, тільки її обличчя з очима невідомого йому, художнику, кольору.
***
Очі відкрив знехотя. Обдерті стіни обвішані дохлими афішами з концертів на яких він не був. Його картини холодно мерехтять вікнами на той світ. До вікна на вулицю десять кроків. До короткого кам’яного горизонту стелиться новонароджене біле світло. До землі летіти три секунди. Тихін міцно притулив лоба до розмазаних теплом літер Міла. Витер.
Вже не зупинити сніжну заметіль. Швидкоруч вона перефарбовує чорне, сіре та брудне в недоторкане білосніжне полотно. На холодному, вкритому памороззю вікні, гарячим пальцем Тихін малює та витирає серце. Крізь нерівне прозоре коло дивиться на сутінковий, невиразний світ, якому не судилось зануритись у заспокійливу темряву ночі. Зненацька з каламуті вечора вистрибують різноколірні вогники гірлянд. Наче дитячий олівець малює райдугу.
Зиму не зупинити. Нехай ця святкова дрижа триває до літа. Ні! Вічність! Нехай світ знепритомніє від нескінченної лихоманки. Лишень би вона не передумала. Поверх скляного інею Тихін написав Міла. Й не витер.
***
Щасливого літа, ще не знайомі, до студентського кафе вони йшли як пара. Тихон надав їй свою праву руку, а вона, як синичка за скоринку сала, вхопилася за нього лівою. П'ять хвилин дороги Тихін відчував свою та її руки. Шкіра до шкіри. Внутрішній погляд зосередився на дотиках і дуже близькому й чужому запаху. Художник Тихін накидував на біле полотно пам'яті всі відчуття. Закарбовував, як її холодні й трохи липкі долоні втиснулися в його передпліччя. Чотири пальчики з коротенькими, але чіпкими нігтиками завдають солодкого болю, від того гаряче в грудях, по животу ковзають леза, а по хребту повзає крижана змія. У рук є пам'ять. Вони зберігають спогади, враження від дотиків, тепла, невагомості й переносять усе на полотно.
— Я Міла, — синичка вщипнула. Тихон проґавив картину, що майже домалював у свідомості. Судомно видихнув.
— Мило.
— Так, стоп! — Міла відпустила руку. Двома пальчиками взяла Тихона за підборіддя, — Я — Міла.
— А я тупий! Тихін.
— Це правда. Прийшли. Тут класно. Не задкуй!
Вони швидким кроком підійшли до студентського кафе. Вона попереду, він — плентається позаду. Підхопився, коли зрозумів що із жадібністю оглядає тонке тіло під напівпрозоро тканиною. Переляканий Тихін усвідомив, що нестерпно її хоче. Назавжди.
***
Новорічний ранок настав різко й болісно. Тихін натягнув ковдру на голову та сховався в темряві. Якщо я не бачу нічого, то й ніщо не бачить мене. Це працювало в дитинстві. А зараз на нього маминими дубовими антресолями навалилися запахи, звуки, спогади минулої ночі. Він перевернувся на бік і погладив борозни зім'ятих, ще вологих простирадл. Обігнув пальцями липку пляму застиглої сперми. Кілька годин тому він так само, навпомацки досліджував борозни її тіла. Широкі, сухі, прохолодні між тугих грудочок грудей і вузенькі, гарячі, мокрі між ніг.
— Тобі добре?
— Не зупиняйся!
— А так?
— Сильніше!
— Так?
— Бляха, ти можеш заткнутися? О-о! Господи-и-и.
Міла занадто швидко зістрибнула з його ще твердого члена. Тихін здивовано скрикнув. Вона потягнулася за сигаретами. Він залишився наодинці з болем. Вона закурила. Червона, жариста крапка малює в темряві кути й зигзаги.
Подумки Тихін малює портрет Міли. Хотілося бути ніжним, як Модільяні. Написати довгу гнучку шию, на якій міститься п'ятдесят його, Тихонових поцілунків, та очі невідомого кольору. Вони сяють і колір природи меркне під чарівним світлом очей Міли.
Хочеться вихлюпувати на полотно захоплення, що мчить паротягом, і показати боязку, але палючу закоханість. Тихону захотілось співати, малювати, бачити тільки серцем і тільки її прекрасну душу. Описати химерний характер Міли, такий, що палає вогнем, а не банальну зовнішність, юне гнучке тіло й шевелюру неслухняного волосся. Та різкий, раптовий біль всередині Тихона, наніс на полотно мрій рвані чорні риски та змішав вугілля з густими краплями краплаку.
— Залишилось що поїсти? — одним рухом пальців, Міла знищила червону крапку.
— Мені шкода, — Тихін накрив простирадлом задерев'янілий, щемлячий, готовий вибухнути член. Ще б трохи вона залишилася зверху. Усього ще кілька рухів усередині неї.
— Ти що? Шкода? — наблизила очі невідомого кольору до його засклянілих очей, — Твоя дівчина кінчила раніше, значить ти молодець, — вона схопилася з ліжка й ляскаючи голими п'ятами пройшла на кухню. Вдалині коридору запалилося світло й рипнули шухляди.
— Моя дівчина, моя дівчина, моя, дів… — Тихон сунув руку під простирадло та стиснув член. Біль став солодко тягучим. Опустив кулак униз і підняв нагору. Пальцями обвив голівку й легенько погладив слизьку, гарячу, ідеально гладеньку поверхню. Тіло здригнулося. Підхопивши хвилю збудження, як на гойдалці, він смикнув щільне кільце з пальців донизу. Від задоволення зникло світло.
— Ти дрочиш! — Міла стоїть, упершись тугим задком в одвірок. Довгим червоним язичком злизує з долоні краплі олії, що градом падають зі шпротин. Вона наколола рибок на виделку, і притримує над крихітною окрайкою батона, — Продовжуй, якщо хочеш. Жерти хочеться страшно, — відправила в рот рибок і пішла. — О, там ще олів'є залишився, — глухо вилетіло із холодильника.
Тихін завмер із членом у кулаці. Дивиться на силует у дверях як на картину в рамі й дрібно тремтить. З нього, як із відкритого тюбика, на який хтось раптово наступив, поштовхами витікає густа сперма. Кожен поштовх супроводжувався дивовижної краси насолодою і тут же змішується із в'язким соромом.
Вона швидко доїла шпроти, салат. Вимазала окрайкою залишки олії в банці й знову зникла на кухні. Тихон витер руку об простирадло, хотів утекти до ванної, зачинитися в душі й довго митися, але залишився в ліжку.
Міла швидко натягнула напівпрозору святкову сукню на напівпрозору від місячного світла шкіру. Знизу вгору, як штани. Блиск паєток осліпив закляклого в ліжку Тихона.
— Усе в мене з ніг на голову, — облизала пальці, — А ти нічого. Наступного разу готуйся до свята ретельніше. Попередь, що їжі мало. Я після оргазму можу слона зжерти.
— Ми завтра побачимося?
— Ти телефон загубив?
— Нє.
— То ж наберу тебе завтра або есемесну. Тільки заглядай в той клятий телефон. Знаю я таких, як ти: романтик на всю голову. Холодильник порожній, зате голова фантазіями забита.
— Дякую за подарунок.
— Нема за що, твій те ж нічого так.
— Що ти любиш?
— Куні, звичайно.
— Я серйозно. Завтра приготую щось на вечерю. Приходь.
— Я теж серйозно. Краще у новий бар сходимо. Покажу тобі де справжня туса, а не студентська забігайлівка. Ну, чао-какао!
Приречено гупнули двері старим іржавим замком. По кімнаті пронісся густий маслянистий, підкопчений протяг та швидко осів на бліду, суху шкіру Тихона. Він впав на зім’яте простирадло. Міцно замружив повіки. По щоці зазміїлась мокра борозна. Схожа на борозни зім'ятих, ще вологих простирадл. В очах свербить від болю. Рятівна темрява не рятує. В ній нічого не видно, тільки її обличчя з очима невідомого йому, художнику, кольору.
***
Очі відкрив знехотя. Обдерті стіни обвішані дохлими афішами з концертів на яких він не був. Його картини холодно мерехтять вікнами на той світ. До вікна на вулицю десять кроків. До короткого кам’яного горизонту стелиться новонароджене біле світло. До землі летіти три секунди. Тихін міцно притулив лоба до розмазаних теплом літер Міла. Витер.