Маргарет дивилася на неї годинами — при світлі танцюючих свічок карий пушок на її гоструватій маківці відливав західним сонцем, її крихітні очі були налякані, сполошені — її мати не піднімала її на руки. І пальцем не торкнулася з тих самих пір, як її відняли від грудей. Вона плакала, плакала й плакала, а Маргарет ховалась у темному кутку виділеної їй кімнатки й затикала вуха.
Вона теж плакала.
Підходила до колиски, відсувала шовкові фіранки, тяглася до неї, зібравшись нарешті з силами. Коли вона розплющувала очі, коли знаходила Маргарет, вона відскакувала назад, обпалювалася об її нужденний погляд, і знову тиснулася до холодної, майже крижаної стіни. Сльози стояли у горлі та проковтнути їх можна було лиш разом з уламком власного серця. Годівниця заходила кілька разів на день, і Маргарет доводилося підійматися з ліжка й спостерігати за чужою жінкою, що з ласкою в погляді торкалась її дитини, та чекати, поки вона залишить її зі своїм горем одну.
Вона народила дівчинку.
З такими ж очима, як у її покійної сестри Найли, що загинула, не доживши до чотирьох років зроду, з таким же носом, як у її покійного брата Роберта, який поліг під час варварського нападу на її село. То була дівчинка. Крихка, як пелюстки білосніжної троянди, що ще не розпустилася, та гучна, як жорстокий горн, що загримів у ту ніч, коли вона залишилася у світі сама-самісінька. Її сестричка Теаріс на останніх днях закричала, коли варвари увірвалися до їхньої хати, коли почали розтягувати по кутах речі, вивертати шафи і скриньки в пошуках коштовностей, а Маргарет, так само як зараз, забилася в кут, трясучись від страху, адже прикраси це щонайменше, що вони могли зараз забрати.
Олександру, палко коханому нею чоловікові, її страху було не зрозуміти. Він ніколи не був жінкою, яка живе у світі, підконтрольному чоловікам. Він був спадкоємцем будинку Гастінгсів, носив благородне ім'я, ніби це була його друга шкіра, а його сестри роз'їхалися країною до обраних батьками чоловіків, безголосі, продані за безцінь — і їхня доля була вирішена наперед.
«Одного разу вона стане такою ж красунею як ти, Маргарет», — прошепотів він на вухо й посміхнувся. В очах його заблищав вогник свічки, що горіла біля її ліжка.
«Так вирости її. Вирости красунею!» — хотіла прокричати йому Маргарет, але не стала. Він належав почесному будинку і з дня на день готувався його очолити. Це вона тут — безіменна чужинка, колись високопоставлена дворянка, яка обернулася в покірну служницю. Покоївки приїжджих жінок захоплювалися нею, тільки не розуміли, що різниця була між ними лише в тому, що офіційна її посада це «дружина». Шепотілися про її шлях, очі їхні горіли від надії, що подібна історія — її історія — може стати їхньою, а Матінка з гордістю розповідала, яка Маргарет була слухняна та велична, і ніколи ні у які неприємності не потрапляла. Ніби це було того варте, ніби її змокші вії та покремсана спина були лиш натяком, що вона стане прекрасною дружиною.
Їй снився світловолосий зеленоокий хлопчик, жвавий і допитливий. Олександр брав його з собою на полювання й з дитинства навчав ведення бою та стратегії. Він, хлопчик із її снів, ненароджений нею син, — сміявся найголосніше, проголошував промови настільки солодкі, що з пирогом їх не з'їсти, і не боявся дослідити світ. Всі дороги перед ним були відкриті. Він ніколи не знав того страху, що відчувала Маргарет, коли по будинку бігали варвари, а вона з сестрою були самі. Його ніколи не знайшла думка, що товаром міг би стати він, а не золото в його кишенях. Його світлих очей ніколи б не зачепило смирення, така покірність, яка торкнулася маргаритових очей, коли її взяли в служниці й нарекли це честю.
Якби тільки Олександрова Матінка знала, що трапилося тоді з нею в тому будинку, ніколи б навіть не подивилась у її бік, коли обирала кандидаток за дружину для сина. Якби вона тільки знала.
Але розповісти було нікому. Сестричка загинула разом із ненародженою дитиною, її спина стирчала у вікні, з якого вона виштовхнула Маргарет. Сестрині крики переслідували Маргарет допоки не стали її власними.
В особняку Гастингсів вона жила в крихітній кімнатці, розділеній на вісьмох служниць. Вони тіснилися, билися, готові були один одному горлянки вирвати, щоб спадкоємець їх помітив. Маргарет їх ніколи в їхніх витівках не звинувачувала — навіть коли вони начинили її матрац осколками розбитого дзеркала і посипали ними підлогу біля її ліжка. Хіба вони винні, що доля їхня — мовчати та слухатись? Хіба винні, що наївно вірили, наче ставши невісткою будинку Гастингсів отримали б силу, знайшли б власний голос та честь?
Вона була з благородного роду — красуня, з вогняним шовковистим волоссям, гострими вилицями та тонкими зап'ястями, в незручних туфлях пурхала по бальній залі, як майстерна танцівниця, корсет ніколи не збивав її дихання, а посмішка ніколи не сходила з тонких губ. Руки її були чистими, ніжними, незайманими до важкої роботи, а говорила вона тихо й мелодійно, наспівуючи, простягала слова й витончено плескала віями. Вона була служницею, покірною та безшумною, невидимою. Вони всі були. І всі вони ненавиділи її за те, що колись вона такою не була. Колись вона була багатою, спала на перині і носила найкращі сукні. Їй готували гарячі молочні ванни та обтирали олією вишневого цвіту, привезеного з найвіддаленіших імперій.
Проте була вона така ж безголоса й така ж безіменна. Чоловіка їй вибирали з того часу, як їй виповнилося пів року.
А тепер вона принесла у світ ще одне життя — таке прекрасне, таке безневинне, чисте — і її доля вирішена наперед. Вона навчатиметься мовам та мистецтву письма, зуміє станцювати будь-який танець і заспівати будь-яку пісню. Вона буде розумною — але не надто, — зуміє підтримати розмову — але щоб ніхто не порахував її балакучою — і буде красунею, але, якщо буде вважати себе такою — значить, пихата. Їй доведеться розмовляти з усіма, але ні з ким не дружити, бути худою, але не кістлявою, і блідою, але не хворобливо. Рум'янцю на її щоках дозволено буде з'являтися тільки від сором'язливості, але не від бігу, а весь світ — величезний, безмежний світ, — обмежиться тільки чотирма стінами.
Тому вона плакала, плакала разом зі своєю прекрасною дочкою, яку вона ніколи не зможе пізнати по-справжньому. Що, якщо вона покохає море? Закохається в лінію горизонту і все життя буде нещасливою, серце її розбите від невдалої любові до бурхливого вітру і м'яких, пір'яних хмар?
Що, якщо вона буде вольовою та сильною, балакучою та незграбною?
Що, якщо зламати її і зліпити наново доведеться Маргарет? Уберегти від приниження, розтоптаної гідності — адже нічого розтоптувати, якщо очікувань немає, чи не так?
Через дві ночі Маргарет нарешті взяла її на руки. Усміхнулася, сльози градом котилися з її очей, а дочка затихла, варто було маминим тремтячим губам торкнутися її гарячого оксамитового чола.
«О, моя дівчинко, — прошепотіла Маргарет, — пробач за всі страждання, яких я тобі завдам, але якщо ти будеш вихована в любові, любов стане всім, чого ти шукатимеш. А любов — лише прикриття, вигадане чоловіками, щоб отримувати те, що їм хочеться».
Малятко зарюмсало, і вогненні волоски на її голові сколихнулися від материнського рваного дихання. У тиші ночі, поки вітер бився у вікно, а місяць ховався за хмарами, Маргарет тримала дитину, яку тільки на кілька миттєвостей могла назвати своєю власною і нічиєю більше.
«Моя Теаріс, — шепнула вона, знову притулившись губами до її чола, — ти завжди будеш найпрекраснішим, що я змогла створити».
До наступного дня Маргарет потай наказала служниці принести трави, необхідні для відвару безпліддя.
Вона не хотіла прирікати ще одну дочку на такі страждання, не хотіла передавати жіноче прокляття далі.
А Теаріс з вогняним волоссям та румʼяними щоками виросла закоханою в лінію горизонту й мріями про безмежне море.