Гулять – гуляй
Іванка любила літо понад усе. Холодна й темна зимова буденність завжди повисала на ній сіткою з камінням і не давала дихати. Тож коли тепло нарешті вривалось у світ, це дозволяло дівчині переродитись та насититись отим світлом, яке немов і не зникало ніколи. Вона нетерпляче чекала цієї пори кожен рік, іноді асоціюючи її з канікулами, хоча давно вже стала дорослою, самодостатньою жінкою. Та все ж, у такі часи дівчина й досі почувалась трохи малечею.
Але найбільше Іванка полюбляла саме серпень...
Повітря злегка вогкувате та спадає на шкіру несподіваною прохолодою. Небо синє, наче хто в нім фарбу розлив, а сонце вже сяє зовсім інакше. Його промені стають схожими на світло затишної старої лампи, яке, прориваючись крізь листя, падає тобі на голову та пестить волосся. Реальність заповнюється ароматами першого дзвоника, нових підручників та зошитів і таких само нових чобітків, які щороку неодмінно купувались дітям до свята.
Разом зі спогадами про новеньке взуття, на дівчину абсолютно несподівано впало відчуття дискомфорту.
— Це не чобітки. Це — знаряддя тортур якесь, — зашипіла вона сама до себе.
На відміну від тих самих нових дитячих, дорослі підбори Іванка терпіти не могла. Але що поробиш... Заради такої нагоди та з чорта лисого шубу одягнеш.
Дівчина обережно крокувала ледь помітною стежкою, пестячи пальчиками пофарбований метал невисоких ґрат, потім пройшла у відчинену хвіртку й зі стогоном полегшення всілась на облуплену дерев’яну лавку. Відкинулась на ті самі невисокі ґрати та закрила очі, з насолодою вдихаючи на повні груди те саме серпневе повітря.
За спиною зашелестіло, а за мить над вухом пролунав його оксамитовий голос. Такий самий, як і її улюблений сезон.
— І що така гарна дівчина забула в цьому непідходящому місці? — пролунали штамповані слова.
Повних вуст Іванки торкнулась ледь помітна усмішка.
— Та чого ж? — відповіла та. — Навіть дуже... підходяще.
Дівчина відкрила очі та не без задоволення зазначила, що її обранець саме зайшов у ту саму хвіртку та вже ставав перед нею на коліна.
— Ти вмієш дивувати, — промовив чоловік, плавно розсуваючи їй ноги та влаштовуючись між них зручніше, — сексу на кладовищі в мене ще не було.
Іванка посміхнулась ширше та поклала свої тонкі аристократичні руки йому на плечі. Потім злегка обняла за шию, заплуталась пальцями у темному волоссі на його потилиці та, схопившись за чималий його жмут, з силою смикнула. Голова чоловіка відкинулась назад і на неї глянули пронизливі блакитні очі.
— Подобається? — тихо спитала вона.
Чоловік задоволено посміхнувся та ледь чутно застогнав. Красивий. Навіть занадто. Наче зі сторінок журналу зіскочив і просто до них в офіс. Іванка ніколи не страждала комплексом меншовартості. Дівчина ціну собі знала та власну красу також усвідомлювала, але з ним на мить забулась. Втратила себе та усвідомлення, хто вона і що вона.
— Не боїшся? — знову спитала в нього.
— І чого маю остерігатись? — посміхнувся у відповідь, виборсався з її чіпкої хватки й потягнувся вперед.
На тендітну шию комфортно вляглись його вуста і почали виціловувати, пестити. За мить чоловік так захопився, що трохи навіть вкусив. Міцна рука вляглась на налиті груди й Іванка задоволено зітхнула.
— А якщо хто побачить? – тихо спитала вона знову і чоловік загарчав.
Ці питання…
— Не відволікайся, — почувся його невдоволений голос. — хто нас тут застукає. Кладовище старе, як автівка мого покійного діда. Довкола надгробки з крайньою датою, перші цифри в якої 19. Тут уже сто років живих не було.
— Ну добре, — тихо прошепотіла Іванка коханцю на вухо та посміхнулась. — Повірю на слово.
Спідниця піднялась і чоловіче тіло притисло її до тих самих ґрат. Такий нетерплячий, зголоднілий до вражень і нових відчуттів… Іванка жадібно вп’ялась в його вуста поцілунком і його язик проковзнув їй у рота. Тепла, злегка шершава, долоня вляглась дівчині на спину, спустилась нижче, ще трохи помандрувала піддатливим тілом і залізла в трусики.
— Дідько… — простогнала дівчина і чоловік усміхнувся, повністю собою задоволений.
Іванка відкрила очі й знову поглянула на красивого коханця. Його руки вправно доводили її до розрядки та він знав, що робить все правильно. Відчував, як нагрілась вона під його пальцями. Це була така стратегія: спочатку дарує задоволення їй, а потім вже бере своє сповна.
Дівчина притислась до гарячого чоловічого тіла міцніше, відчуваючи, як нарешті почала завертатись в ній спіраль майбутнього задоволення. Його пальці працювали так вправно, що вже за мить над кладовищем пролетів її дзвінкий стогін. Ноги ледь судомою не звело, а внизу нарешті відчулась жадана пульсація. Серце на мить зупинилось, а потім знову відновило свій хід, хоча й у трохи пришвидшеному темпі.
Іванка важко дихала та не поспішала відсторонятись хоча й знала, як нетерпляче він чекає своєї черги. Вона знову заплуталась пальцями у його волоссі та відтягнула його голову назад, заглядаючи в очі, сповнені нетерплячки.
— Валєрчику, я ж тобі казала: зі мною так не можна, — тихо промовила дівчина.
Він на якусь мить оторопів, а потім очі здивовано розширились і коханчик відчув поштовх у груди, а за ним — різке падіння. Незграбно змахнувши руками, чоловік впав на спину й в буквальному сенсі провалився крізь землю. В повітрі завис його здивований скрик, та вже за мить той розвіявся з легким вітерцем, який не знати як сюди залетів.
І тільки Іванка чула відчайдушне голосіння з глибини двох з половиною метрів. Дівчина сіла зручніше, поправила спідницю і густе біляве волосся, що розкидалось по плечах, а потім повільно видихнула, звільняючись від туману насолоди в голові.
Знизу заридали.
— А тепер, любий, в тебе є час, аби пригадати мої слова, — впевнено промовила дівчина, дістаючи з сумочки портсигар.
На металевій поверхні хижо зблиснула викарбувана Медуза Горгона. Електронок Іванка не визнавала і надавала перевагу старому доброму тютюну без фільтра. Щойно перша ж цигарка торкнулась красивих вуст, інший її край сам по собі яскраво спалахнув червоним вогником, який було добре видно в сутінках, що невпинно насувались.
Знизу почулось «та пішла ти»
— А я піду, Валєрчику, піду… — тихо посміхнулась дівчина та нахилилась нижче до старої могили, аби дізнатись, що її слова точно дійшли до адресата.
З могильного горба скотилась грудка землі: Валєрчик казився на всю силу.
— Але ж ти гнида, — Іванка затягнулась їдким димом та випустила з легень на волю сизу хмару, — я ж тебе попереджала: або кохаєш мене, або помираєш. Було таке? От. І що ти мені тоді сказав? — Іванка почала говорити картонним басом, наслідуючи вже колишнього коханця, — «Без тебе мені світ не милий. Як же з тобою розлучитись можливо». І зауваж: слово в слово. От якби не твоя пика миловидна й не повірила б. Та мені вкотре в житті краси захотілось.
Іванка підвелась і впевнено стала на довжезні, стрункі ноги. З-під землі пролунала порція лайки.
— Та ти, засранець, вирішив, що можеш від мене просто так піти та ще й гроші вкрасти?!
Під землею замовкли.
— Що? Нічого сказати? — Іванка знову затягнулась димом та видихнула його разом зі словами. — А міг би жити… І досить непогано. Як сир у маслі катався б, але піструн завадив. Господи! Та ще й з ким все це вирішив провернути?! З Лізонькою! Воно ж тупе, як пробка й гидке, як каченя. Як ти там їй казав? — Іванка насупила брови, пригадуючи скриншоти листування, які недалеке дівчисько скинуло їй, сподіваючись, що та відчепиться від «її» Валєрчика: «Дурненька білявка, ні про що не здогадається. Їй розуму не стане нас запідозрити».
Кладовищем рознісся такий відчайдушний стогін, що кілька птахів не витримали горя та полетіли геть.
— Буває так, що душа не розуміє, що вже мертва, — Іванка зробила кілька кроків з боку в бік, — от взяти, наприклад, тебе, Валєрчику. Тіло вже десь в кислоті розчинилось. І навіть не питай мене як. Маю зв’язки. Так от, а душа… Душа думає, що вона йде на кладовище трахатись. А потім я штовхаю її у могилу до… — дівчина нахилилась, щоб мати змогу роздивитись надписи на старому, металевому хресті та прочитала по складах: — Мар-му-ро-во-вич. О господи, що за прізвище. Марії Іванівни, 1947 року СМЕРТІ та прив’язую цю саму капосливу душу до того, що в тій могилі лишилось. Вибачте щиро, Маріє Іванівно, але деяких дійсно лише могила виправить. Душа старої, але не святої, жінки давно вже пішла на інший рівень, а тут лише кості дотлівають. От з ними й скнітимеш поки я не змилуюсь та не відпущу. А знаючи твій характер, Валєрчик, хтозна й куди ти потрапиш. То може краще й так.
Під землею почулось тихе виття.
— Ну не плач, Валєрчику, сам винен. Я тебе попереджала. Стосунки зі мною — це вибір назавжди.
Іванка на якусь мить замовкла. Кладовищем поширилась заспокійлива вічна тиша та невідомо звідки знову прилетів легкий свіжий вітерець. Він ледь торкнувся білявого пасма та знову акуратно вклав його на дівоче плече.
— Ти зробив мені боляче, — раптом вимовила вона з гіркотою в глосі, — дуже. Ми, жінки, іноді чогось дуріємо та віримо таким, як ти. А ти ж певно був дуже вправний аферист, бо вперше за сімдесят безсмертних років я повірила. Хоча, за відьомськими мірками я ще дівчисько, тож не дивно. Занадто багато людського ще маю в собі. І ти це людське образив. Страшно сказати — до сліз довів.
Цигарка майже зітліла й Іванка загасила недопалок об могильну землю. Нею побігли іскри, утворили коло і, розширяючись, воно пройшлось кладовищем. Таки правильно трави змішала.
— Але людське вмерло не до кінця. Вночі ти зможеш виходити з могили. Ноги розім’яти, так би мовити. Лізоньку може знайдеш. Вона тут, недалеко. Я її теж до кісток прив’язала, тільки убий не пам’ятаю до чиїх.
Під землею грубо загарчали й Іванка широко посміхнулась. Дівчина дістала з сумочки купюру в тисячу гривень та всунула її в могильний вазон.
— На. Квітів їй купиш. Це з тих, що ви намагались поцупити. А ще маю зізнатись, що секс таки був не поганий. Можеш ним заробляти. Тут душі невибагливі тож впораєшся.
Дівчина пройшла до хвіртки й кинула байдужий погляд через плече.
— Ну всьо, Валєрчику, бувай, — промовила наостанок, — і пам’ятай: тільки вночі й тільки по кладовищу. Як там кажуть? Гулять – гуляй, а за оградку не виходь.
Іванка любила літо понад усе. Холодна й темна зимова буденність завжди повисала на ній сіткою з камінням і не давала дихати. Тож коли тепло нарешті вривалось у світ, це дозволяло дівчині переродитись та насититись отим світлом, яке немов і не зникало ніколи. Вона нетерпляче чекала цієї пори кожен рік, іноді асоціюючи її з канікулами, хоча давно вже стала дорослою, самодостатньою жінкою. Та все ж, у такі часи дівчина й досі почувалась трохи малечею.
Але найбільше Іванка полюбляла саме серпень...
Повітря злегка вогкувате та спадає на шкіру несподіваною прохолодою. Небо синє, наче хто в нім фарбу розлив, а сонце вже сяє зовсім інакше. Його промені стають схожими на світло затишної старої лампи, яке, прориваючись крізь листя, падає тобі на голову та пестить волосся. Реальність заповнюється ароматами першого дзвоника, нових підручників та зошитів і таких само нових чобітків, які щороку неодмінно купувались дітям до свята.
Разом зі спогадами про новеньке взуття, на дівчину абсолютно несподівано впало відчуття дискомфорту.
— Це не чобітки. Це — знаряддя тортур якесь, — зашипіла вона сама до себе.
На відміну від тих самих нових дитячих, дорослі підбори Іванка терпіти не могла. Але що поробиш... Заради такої нагоди та з чорта лисого шубу одягнеш.
Дівчина обережно крокувала ледь помітною стежкою, пестячи пальчиками пофарбований метал невисоких ґрат, потім пройшла у відчинену хвіртку й зі стогоном полегшення всілась на облуплену дерев’яну лавку. Відкинулась на ті самі невисокі ґрати та закрила очі, з насолодою вдихаючи на повні груди те саме серпневе повітря.
За спиною зашелестіло, а за мить над вухом пролунав його оксамитовий голос. Такий самий, як і її улюблений сезон.
— І що така гарна дівчина забула в цьому непідходящому місці? — пролунали штамповані слова.
Повних вуст Іванки торкнулась ледь помітна усмішка.
— Та чого ж? — відповіла та. — Навіть дуже... підходяще.
Дівчина відкрила очі та не без задоволення зазначила, що її обранець саме зайшов у ту саму хвіртку та вже ставав перед нею на коліна.
— Ти вмієш дивувати, — промовив чоловік, плавно розсуваючи їй ноги та влаштовуючись між них зручніше, — сексу на кладовищі в мене ще не було.
Іванка посміхнулась ширше та поклала свої тонкі аристократичні руки йому на плечі. Потім злегка обняла за шию, заплуталась пальцями у темному волоссі на його потилиці та, схопившись за чималий його жмут, з силою смикнула. Голова чоловіка відкинулась назад і на неї глянули пронизливі блакитні очі.
— Подобається? — тихо спитала вона.
Чоловік задоволено посміхнувся та ледь чутно застогнав. Красивий. Навіть занадто. Наче зі сторінок журналу зіскочив і просто до них в офіс. Іванка ніколи не страждала комплексом меншовартості. Дівчина ціну собі знала та власну красу також усвідомлювала, але з ним на мить забулась. Втратила себе та усвідомлення, хто вона і що вона.
— Не боїшся? — знову спитала в нього.
— І чого маю остерігатись? — посміхнувся у відповідь, виборсався з її чіпкої хватки й потягнувся вперед.
На тендітну шию комфортно вляглись його вуста і почали виціловувати, пестити. За мить чоловік так захопився, що трохи навіть вкусив. Міцна рука вляглась на налиті груди й Іванка задоволено зітхнула.
— А якщо хто побачить? – тихо спитала вона знову і чоловік загарчав.
Ці питання…
— Не відволікайся, — почувся його невдоволений голос. — хто нас тут застукає. Кладовище старе, як автівка мого покійного діда. Довкола надгробки з крайньою датою, перші цифри в якої 19. Тут уже сто років живих не було.
— Ну добре, — тихо прошепотіла Іванка коханцю на вухо та посміхнулась. — Повірю на слово.
Спідниця піднялась і чоловіче тіло притисло її до тих самих ґрат. Такий нетерплячий, зголоднілий до вражень і нових відчуттів… Іванка жадібно вп’ялась в його вуста поцілунком і його язик проковзнув їй у рота. Тепла, злегка шершава, долоня вляглась дівчині на спину, спустилась нижче, ще трохи помандрувала піддатливим тілом і залізла в трусики.
— Дідько… — простогнала дівчина і чоловік усміхнувся, повністю собою задоволений.
Іванка відкрила очі й знову поглянула на красивого коханця. Його руки вправно доводили її до розрядки та він знав, що робить все правильно. Відчував, як нагрілась вона під його пальцями. Це була така стратегія: спочатку дарує задоволення їй, а потім вже бере своє сповна.
Дівчина притислась до гарячого чоловічого тіла міцніше, відчуваючи, як нарешті почала завертатись в ній спіраль майбутнього задоволення. Його пальці працювали так вправно, що вже за мить над кладовищем пролетів її дзвінкий стогін. Ноги ледь судомою не звело, а внизу нарешті відчулась жадана пульсація. Серце на мить зупинилось, а потім знову відновило свій хід, хоча й у трохи пришвидшеному темпі.
Іванка важко дихала та не поспішала відсторонятись хоча й знала, як нетерпляче він чекає своєї черги. Вона знову заплуталась пальцями у його волоссі та відтягнула його голову назад, заглядаючи в очі, сповнені нетерплячки.
— Валєрчику, я ж тобі казала: зі мною так не можна, — тихо промовила дівчина.
Він на якусь мить оторопів, а потім очі здивовано розширились і коханчик відчув поштовх у груди, а за ним — різке падіння. Незграбно змахнувши руками, чоловік впав на спину й в буквальному сенсі провалився крізь землю. В повітрі завис його здивований скрик, та вже за мить той розвіявся з легким вітерцем, який не знати як сюди залетів.
І тільки Іванка чула відчайдушне голосіння з глибини двох з половиною метрів. Дівчина сіла зручніше, поправила спідницю і густе біляве волосся, що розкидалось по плечах, а потім повільно видихнула, звільняючись від туману насолоди в голові.
Знизу заридали.
— А тепер, любий, в тебе є час, аби пригадати мої слова, — впевнено промовила дівчина, дістаючи з сумочки портсигар.
На металевій поверхні хижо зблиснула викарбувана Медуза Горгона. Електронок Іванка не визнавала і надавала перевагу старому доброму тютюну без фільтра. Щойно перша ж цигарка торкнулась красивих вуст, інший її край сам по собі яскраво спалахнув червоним вогником, який було добре видно в сутінках, що невпинно насувались.
Знизу почулось «та пішла ти»
— А я піду, Валєрчику, піду… — тихо посміхнулась дівчина та нахилилась нижче до старої могили, аби дізнатись, що її слова точно дійшли до адресата.
З могильного горба скотилась грудка землі: Валєрчик казився на всю силу.
— Але ж ти гнида, — Іванка затягнулась їдким димом та випустила з легень на волю сизу хмару, — я ж тебе попереджала: або кохаєш мене, або помираєш. Було таке? От. І що ти мені тоді сказав? — Іванка почала говорити картонним басом, наслідуючи вже колишнього коханця, — «Без тебе мені світ не милий. Як же з тобою розлучитись можливо». І зауваж: слово в слово. От якби не твоя пика миловидна й не повірила б. Та мені вкотре в житті краси захотілось.
Іванка підвелась і впевнено стала на довжезні, стрункі ноги. З-під землі пролунала порція лайки.
— Та ти, засранець, вирішив, що можеш від мене просто так піти та ще й гроші вкрасти?!
Під землею замовкли.
— Що? Нічого сказати? — Іванка знову затягнулась димом та видихнула його разом зі словами. — А міг би жити… І досить непогано. Як сир у маслі катався б, але піструн завадив. Господи! Та ще й з ким все це вирішив провернути?! З Лізонькою! Воно ж тупе, як пробка й гидке, як каченя. Як ти там їй казав? — Іванка насупила брови, пригадуючи скриншоти листування, які недалеке дівчисько скинуло їй, сподіваючись, що та відчепиться від «її» Валєрчика: «Дурненька білявка, ні про що не здогадається. Їй розуму не стане нас запідозрити».
Кладовищем рознісся такий відчайдушний стогін, що кілька птахів не витримали горя та полетіли геть.
— Буває так, що душа не розуміє, що вже мертва, — Іванка зробила кілька кроків з боку в бік, — от взяти, наприклад, тебе, Валєрчику. Тіло вже десь в кислоті розчинилось. І навіть не питай мене як. Маю зв’язки. Так от, а душа… Душа думає, що вона йде на кладовище трахатись. А потім я штовхаю її у могилу до… — дівчина нахилилась, щоб мати змогу роздивитись надписи на старому, металевому хресті та прочитала по складах: — Мар-му-ро-во-вич. О господи, що за прізвище. Марії Іванівни, 1947 року СМЕРТІ та прив’язую цю саму капосливу душу до того, що в тій могилі лишилось. Вибачте щиро, Маріє Іванівно, але деяких дійсно лише могила виправить. Душа старої, але не святої, жінки давно вже пішла на інший рівень, а тут лише кості дотлівають. От з ними й скнітимеш поки я не змилуюсь та не відпущу. А знаючи твій характер, Валєрчик, хтозна й куди ти потрапиш. То може краще й так.
Під землею почулось тихе виття.
— Ну не плач, Валєрчику, сам винен. Я тебе попереджала. Стосунки зі мною — це вибір назавжди.
Іванка на якусь мить замовкла. Кладовищем поширилась заспокійлива вічна тиша та невідомо звідки знову прилетів легкий свіжий вітерець. Він ледь торкнувся білявого пасма та знову акуратно вклав його на дівоче плече.
— Ти зробив мені боляче, — раптом вимовила вона з гіркотою в глосі, — дуже. Ми, жінки, іноді чогось дуріємо та віримо таким, як ти. А ти ж певно був дуже вправний аферист, бо вперше за сімдесят безсмертних років я повірила. Хоча, за відьомськими мірками я ще дівчисько, тож не дивно. Занадто багато людського ще маю в собі. І ти це людське образив. Страшно сказати — до сліз довів.
Цигарка майже зітліла й Іванка загасила недопалок об могильну землю. Нею побігли іскри, утворили коло і, розширяючись, воно пройшлось кладовищем. Таки правильно трави змішала.
— Але людське вмерло не до кінця. Вночі ти зможеш виходити з могили. Ноги розім’яти, так би мовити. Лізоньку може знайдеш. Вона тут, недалеко. Я її теж до кісток прив’язала, тільки убий не пам’ятаю до чиїх.
Під землею грубо загарчали й Іванка широко посміхнулась. Дівчина дістала з сумочки купюру в тисячу гривень та всунула її в могильний вазон.
— На. Квітів їй купиш. Це з тих, що ви намагались поцупити. А ще маю зізнатись, що секс таки був не поганий. Можеш ним заробляти. Тут душі невибагливі тож впораєшся.
Дівчина пройшла до хвіртки й кинула байдужий погляд через плече.
— Ну всьо, Валєрчику, бувай, — промовила наостанок, — і пам’ятай: тільки вночі й тільки по кладовищу. Як там кажуть? Гулять – гуляй, а за оградку не виходь.