НОВА ПОМАДА
В косметичці у Надії п’ять помад. Усі — фірмові, дорогі. Жодна не залежується. Жодна їй не личить.
Темно-червона, морквяна, кольору запиленої міської троянди, рожева й схожа на осіннє дубове листя.
Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця. Кожному дню тижня — свій, назавжди встановлений колір.
У суботу — в день великого прання, прибирання, закупівлі в крамницях й на ринку — губи в Надії «голі». Незвично трохи. Але треба від хімії відпочити.
У неділю, перед виходом до церкви чи — зрідка ввечері — на концерт або в театр,ледь проводить по губах блиском, дуже корисним й елегантним, якщо вірити рекламі.
Звісно, бувають ті, хто перед церквою мастить обличчя фарбами особливо старанно, та ще й засуджує інших, хто не наносить аж такого макіяжу. Але Надія до церкви ходить не витрішки ловити. Й навіть не засуджувати ближніх своїх, які не моляться, а вишукують хиби. Ну, може, й засуджує, зовсім трохи. Хто без гріха?
А далі — понеділок і час ділового костюму, що скидається на уніформу, та темно-червоної помади, за розкладом. На роботі гуляє байка, що раз начальник зиркнув на неї на якомусь зібранні й вигукнув: «Господи! Рожева помада! Четвер! А я думав, що ще середа...»
Ну, як «гуляє байка»… Крадеться навшпиньки курилками, зупиняється біля кавового автомату, шепотиться із зирканням на всі боки. Навіть ледацюги, що робочий час на плітки розточують, не ляпнуть таку дурницю головній бухгалтерці у вічі. Та й керівник навряд чи зрадіє, дізнавшись думку підлеглих про його метикуватість і уважність.
Однак, звісно, Надію вважають дивною: нащо тринькати гроші аж на п’ять слоїків помади, ще й коли статус молодої фахівчині далеко позаду, а щоб зберегти залишки краси, треба куди радикальніші засоби ніж косметика? В її віці, якщо родини й навіть кота не мати, то дивною точно станеш. Тут помади — ще дрібнички...
Надія знає про ті розмови. Як і про те, що рахувати чужі гроші, коли це не твоя професія, — погана прикмета. Так і справді на помаді дехто економити буде потім.
Чому аж п’ять? Бо може. Бо хоче одноманітні дні промаркувати, як папки в шафі. Бо, врешті, знає, що тітонька, яка колись сироту в люди виводила, теж докоряла б «зайвою» косметикою, якби дожила до цих часів.
Та тітонька, на відміну від пліткарок, була чесною, тобто й щодо себе скупою. Вона, якби могла, засудила б, і що племінниця не ставить на надгробок яскраві пластикові квіти, а тричі на рік — на уродини тітчині, на роковини й на весняні проводи — привозить великі живі букети. Та засудити вона вже не може. А от сусідки, зобачивши вже давно міську Надьку на кладовищі, зітхають: повезло Вальці з племінницею, і по смерті не забуває, мої ж шалопути добре, як не квіточки тягатимуть, а хоч бур’яни справно полотимуть...
Кожен день тижня підфарбований у свій колір і незмінний. І так буде до виходу на пенсію, як не в цій фірмі, так в іншій: бухгалтерка з кваліфікацією без кусня хліба не залишиться. Та й на пенсії нормальний заробіток...
Робота, що забезпечує пристойне житло, недешеві речі, як і дрібниці, що й створюють затишок. Робота, що дає змогу не виглядати зайвий раз у вікно, де брудне небо лютого нависає над такими ж брудними вулицями. Не дослухатися до тривожних новин по телевізору, в інтернеті, серед тих же пліткарок на робочих місцях: «Та хто там нападе? Там уже все вирішено давно. Та ну, яка війна в 21 столітті? А Донбас… Ну, шкода, так, але ми ж не на Донбасі, чого панікувати?..»
А потім настає четвер. Чомусь, коли Надія прокидається від гучних вибухів — не треба було винаймати квартиру недалеко від аеропорту, — вона згадує день тижня першим. А потім і дату — двадцять четверте лютого. Дату, яку, аби її воля, потім би випалила в календарі, щоб і сліду не було.
Страху нема. Є тривожна валізка в коридорі, як і годиться в передбачливої жінки. Є вміння швидко знайти серед панічних і беззмістовних чатів у месенджерах: «Що трапилось? Хтось у курсі? Куди бігти?» — офіційну інформацію та поради. Є приготована за звичним рецептом ранкова кава: ну, якщо не встигне і влучать у будинок, буде шкода, але хоч би відразу... І теплі джинси й светр. Геть незвичні в будень, однак дрес-код для сховищ інший.
Потім — довгі сходи до підвалу. І важка валізка, хай і складена за списками й порадами бувалих. І сумка з жіночим дріб’язком та мобільним: зателефонувати вже зі сховища керівництву фірми. Уточнити, чи потрібно сьогодні на роботу, коли змовкне сирена й безпосередня небезпека трохи відступить?
У косметичці, крім помад і такого іншого, гребінець і дзеркальце. Причесати волосся, поки є можливість: йдеться не про красу, а про пристойність. Мимохіть відзначити, що сірі очі можуть виглядати чорними проваллями блідої маски, маски без губ. Не те що ввічливо чи підбадьорливо всміхнутися сусідам чи хоч собі в дзеркало — викричати свій біль і страх нема чим.
Мить Надія вагається. Дістає помаду. Рожеву. А то яку ж? Старанно малює собі губи. Рука ледь здригається від гучного ворожого звуку зовні. Не акуратний макіяж — грим клоуна. Жінка акуратно стирає розмазану косметику серветкою і починає підмальовуватисязнову. Так краще.
Тепер вона може говорити. Тепер можна зателефонувати нечисленним знайомим і запитати як вони. Послухати відгомін чужого болю і знати, що якщо плачуть від переляку й болю, то вже хвалити Бога. Плачуть ті, хто живі.
Наступного дня Надія таки вийшла на роботу: війна війною, а зарплата людям що, не потрібна? То отож. Дрес-кодом не стала заморочуватися. Глянула на карті, де найближче до роботи укриття. Але про помаду не забула. Не хотіла тій війні здатися отак відразу. Але в голові не трималося, що вже — п’ятниця, тож намазала губи знову рожевим. І в суботу, в сховищі, під здивовані й засуджуючі погляди — цією ж помадою.
За тиждень чи за десять днів — календар раптово перестав бути надійним свідком, як і годинник — Надія сідала в евакуаційний потяг зі своєю валізкою та переноскою із сусідською кішкою: та боялася, що з двома котами не пустять, то хоч унести. І так, на неї дехто косував. Ніби евакуюватися в акуратному вбранні, з укладеним волоссям і підфарбованими рожевим губами неправильно.
На новому місці майже не довелося змінювати звички: бухгалтерки справді скрізь потрібні. А ще, совість доста легко як не втишити, так притамувати, навіть якщо нема великих коштів на донати: благодійним фондам і волонтерам ті, хто петрає в бухгалтерії, ой як потрібні для звітів.
Робота дозволяє як не відгородитися від щоденних новин і повітряних тривог, так заповнити час і тоді, коли стає зрозуміло, що «два-три тижні» розтягаються на місяці. Із відстороненим здивуванням Надія помічала, що потрібно придбати новий, легший одяг. Що рожевої помади стає потроху менше, а інші вона так і не відкрила. Що на екрані смартфона висвічується нова дата, а на деревах за вікном — зелене листя.
Потім у зйомній квартирці з’явилась сусідка з дитиною. Господарка попросила за далеку родичку, що вирвалась із села під Маріуполем. Усього на кілька тижнів, бо дім самої господині вже переповнений. Потім — до Польщі чи й подалі від рідної країни, де війна, від країни, яку прокляли вороги, що нікому спокою тут нема... Але мати хоче, аби малу зараз лікарі глянули: у п’ять років, чи не при перших вибухах, та замовкла. Ні пари з вуст. Це хоч лікується чи вже все? А її бабуся взагалі в лікарні після всього... Звісно, плата за квартиру буде скошена...
Надія погодилася. Налагоджений було побут зламався, але й про це інколи жінка забувала, втупившись в екран ноута. Інколи здивовано піднімала голову від уважного погляду. На неї дивилося дівчисько, яке вона сама ж погодилася доглянути, поки мати вискочить на годинку до лікарні до бабусі. Мала сиділа за розмальовкою, так і не торкнувшись олівців, але не заважала.
Надія не мала уявлення, як розмовляти з дітьми. Тож бурмотіла як до дорослої:
— Нічого, якось воно буде. Тримаймося, — і знову поверталась до таблиць на екрані.
Але одного разу Надія збагнула, що в квартирі спекотно, за вікном буяє бузок, а дитина майже не рухається від ранку. Щось клацнуло в голові, й вона встала, зібрала все потрібне для роботи і те, що, мабуть, могло б придатися на прогулянці з малою — вийшла чимала торба. І звеліла малій Марійці іти з нею.
Парк був майже поруч. Надія часто проходила повз, коли йшла додому чи у важливих справах. А тут зайшла. Знайшла порожню лаву. Понишпорила в торбі, видобувши уламок білої крейди й кивнула дівчинці на асфальт. Та слухняно присіла навпочіпки, щось креслячи.
Жінка ж повернулася до роботи. Однак за кілька хвилин глянула, чи все гаразд.Виявилось, що не все. Коли шукала ту крейду, то виклала незмінну косметичку з запиленими помадами на лавку. Що вже там дитина надумала, хтозна. Але зараз, старанно сопучи, вона малювала таки на асфальті квіти. Не крейдою — помадами, що лягали нерівно й мазали пальці. Всіма п’ятьма, хоч рожева квітка вийшла зовсім крихітною.
«Країна, де діти народжуються та ростуть і малюють квіти на асфальті, не може бути проклятою. Прорвемося», — відсторонено відзначила Надія. І запитала вголос:
— То що робити будемо? Не сповіщати ж твою маму про витівку? Нема в неї грошей на ті помади, з тобою та бабусею хворою...
Марійка насупилась, як звичайна мала капосниця, якій докоряють дорослі. Але слухняно дала руку, коли Надія повела її до найближчої косметичної крамниці.
Про педагогіку вона не мала уявлення, тож із чистим сумлінням купила дитячий блиск, що пахнув цукерками. Бо саме його дівчинка обрала, ткнувши пальцем на стійку з товарами.
У неї самої із вибором було не так просто. Знову взяти рожеву? Купити звичні п’ять кольорів? Обрати щось інше? Врешті, вона звернулася до послужливої продавчині:
— Порадьте, будь ласка, треба якась буденна помада на літо. Так, для мене. І ще одна — найкраща, така, щоб до дня перемоги пасувала. Тоді й відкрию. Певно, теж літня, як гадаєте?
І побачила, як з-під фірмової усмішки й втоми на обличчі співрозмовниці промайнуло сподівання. Те саме, що було й в очах самої Надії.
1
В косметичці у Надії п’ять помад. Усі — фірмові, дорогі. Жодна не залежується. Жодна їй не личить.
Темно-червона, морквяна, кольору запиленої міської троянди, рожева й схожа на осіннє дубове листя.
Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця. Кожному дню тижня — свій, назавжди встановлений колір.
У суботу — в день великого прання, прибирання, закупівлі в крамницях й на ринку — губи в Надії «голі». Незвично трохи. Але треба від хімії відпочити.
У неділю, перед виходом до церкви чи — зрідка ввечері — на концерт або в театр,ледь проводить по губах блиском, дуже корисним й елегантним, якщо вірити рекламі.
Звісно, бувають ті, хто перед церквою мастить обличчя фарбами особливо старанно, та ще й засуджує інших, хто не наносить аж такого макіяжу. Але Надія до церкви ходить не витрішки ловити. Й навіть не засуджувати ближніх своїх, які не моляться, а вишукують хиби. Ну, може, й засуджує, зовсім трохи. Хто без гріха?
А далі — понеділок і час ділового костюму, що скидається на уніформу, та темно-червоної помади, за розкладом. На роботі гуляє байка, що раз начальник зиркнув на неї на якомусь зібранні й вигукнув: «Господи! Рожева помада! Четвер! А я думав, що ще середа...»
Ну, як «гуляє байка»… Крадеться навшпиньки курилками, зупиняється біля кавового автомату, шепотиться із зирканням на всі боки. Навіть ледацюги, що робочий час на плітки розточують, не ляпнуть таку дурницю головній бухгалтерці у вічі. Та й керівник навряд чи зрадіє, дізнавшись думку підлеглих про його метикуватість і уважність.
Однак, звісно, Надію вважають дивною: нащо тринькати гроші аж на п’ять слоїків помади, ще й коли статус молодої фахівчині далеко позаду, а щоб зберегти залишки краси, треба куди радикальніші засоби ніж косметика? В її віці, якщо родини й навіть кота не мати, то дивною точно станеш. Тут помади — ще дрібнички...
Надія знає про ті розмови. Як і про те, що рахувати чужі гроші, коли це не твоя професія, — погана прикмета. Так і справді на помаді дехто економити буде потім.
Чому аж п’ять? Бо може. Бо хоче одноманітні дні промаркувати, як папки в шафі. Бо, врешті, знає, що тітонька, яка колись сироту в люди виводила, теж докоряла б «зайвою» косметикою, якби дожила до цих часів.
Та тітонька, на відміну від пліткарок, була чесною, тобто й щодо себе скупою. Вона, якби могла, засудила б, і що племінниця не ставить на надгробок яскраві пластикові квіти, а тричі на рік — на уродини тітчині, на роковини й на весняні проводи — привозить великі живі букети. Та засудити вона вже не може. А от сусідки, зобачивши вже давно міську Надьку на кладовищі, зітхають: повезло Вальці з племінницею, і по смерті не забуває, мої ж шалопути добре, як не квіточки тягатимуть, а хоч бур’яни справно полотимуть...
Кожен день тижня підфарбований у свій колір і незмінний. І так буде до виходу на пенсію, як не в цій фірмі, так в іншій: бухгалтерка з кваліфікацією без кусня хліба не залишиться. Та й на пенсії нормальний заробіток...
Робота, що забезпечує пристойне житло, недешеві речі, як і дрібниці, що й створюють затишок. Робота, що дає змогу не виглядати зайвий раз у вікно, де брудне небо лютого нависає над такими ж брудними вулицями. Не дослухатися до тривожних новин по телевізору, в інтернеті, серед тих же пліткарок на робочих місцях: «Та хто там нападе? Там уже все вирішено давно. Та ну, яка війна в 21 столітті? А Донбас… Ну, шкода, так, але ми ж не на Донбасі, чого панікувати?..»
А потім настає четвер. Чомусь, коли Надія прокидається від гучних вибухів — не треба було винаймати квартиру недалеко від аеропорту, — вона згадує день тижня першим. А потім і дату — двадцять четверте лютого. Дату, яку, аби її воля, потім би випалила в календарі, щоб і сліду не було.
Страху нема. Є тривожна валізка в коридорі, як і годиться в передбачливої жінки. Є вміння швидко знайти серед панічних і беззмістовних чатів у месенджерах: «Що трапилось? Хтось у курсі? Куди бігти?» — офіційну інформацію та поради. Є приготована за звичним рецептом ранкова кава: ну, якщо не встигне і влучать у будинок, буде шкода, але хоч би відразу... І теплі джинси й светр. Геть незвичні в будень, однак дрес-код для сховищ інший.
Потім — довгі сходи до підвалу. І важка валізка, хай і складена за списками й порадами бувалих. І сумка з жіночим дріб’язком та мобільним: зателефонувати вже зі сховища керівництву фірми. Уточнити, чи потрібно сьогодні на роботу, коли змовкне сирена й безпосередня небезпека трохи відступить?
У косметичці, крім помад і такого іншого, гребінець і дзеркальце. Причесати волосся, поки є можливість: йдеться не про красу, а про пристойність. Мимохіть відзначити, що сірі очі можуть виглядати чорними проваллями блідої маски, маски без губ. Не те що ввічливо чи підбадьорливо всміхнутися сусідам чи хоч собі в дзеркало — викричати свій біль і страх нема чим.
Мить Надія вагається. Дістає помаду. Рожеву. А то яку ж? Старанно малює собі губи. Рука ледь здригається від гучного ворожого звуку зовні. Не акуратний макіяж — грим клоуна. Жінка акуратно стирає розмазану косметику серветкою і починає підмальовуватисязнову. Так краще.
Тепер вона може говорити. Тепер можна зателефонувати нечисленним знайомим і запитати як вони. Послухати відгомін чужого болю і знати, що якщо плачуть від переляку й болю, то вже хвалити Бога. Плачуть ті, хто живі.
Наступного дня Надія таки вийшла на роботу: війна війною, а зарплата людям що, не потрібна? То отож. Дрес-кодом не стала заморочуватися. Глянула на карті, де найближче до роботи укриття. Але про помаду не забула. Не хотіла тій війні здатися отак відразу. Але в голові не трималося, що вже — п’ятниця, тож намазала губи знову рожевим. І в суботу, в сховищі, під здивовані й засуджуючі погляди — цією ж помадою.
За тиждень чи за десять днів — календар раптово перестав бути надійним свідком, як і годинник — Надія сідала в евакуаційний потяг зі своєю валізкою та переноскою із сусідською кішкою: та боялася, що з двома котами не пустять, то хоч унести. І так, на неї дехто косував. Ніби евакуюватися в акуратному вбранні, з укладеним волоссям і підфарбованими рожевим губами неправильно.
На новому місці майже не довелося змінювати звички: бухгалтерки справді скрізь потрібні. А ще, совість доста легко як не втишити, так притамувати, навіть якщо нема великих коштів на донати: благодійним фондам і волонтерам ті, хто петрає в бухгалтерії, ой як потрібні для звітів.
Робота дозволяє як не відгородитися від щоденних новин і повітряних тривог, так заповнити час і тоді, коли стає зрозуміло, що «два-три тижні» розтягаються на місяці. Із відстороненим здивуванням Надія помічала, що потрібно придбати новий, легший одяг. Що рожевої помади стає потроху менше, а інші вона так і не відкрила. Що на екрані смартфона висвічується нова дата, а на деревах за вікном — зелене листя.
Потім у зйомній квартирці з’явилась сусідка з дитиною. Господарка попросила за далеку родичку, що вирвалась із села під Маріуполем. Усього на кілька тижнів, бо дім самої господині вже переповнений. Потім — до Польщі чи й подалі від рідної країни, де війна, від країни, яку прокляли вороги, що нікому спокою тут нема... Але мати хоче, аби малу зараз лікарі глянули: у п’ять років, чи не при перших вибухах, та замовкла. Ні пари з вуст. Це хоч лікується чи вже все? А її бабуся взагалі в лікарні після всього... Звісно, плата за квартиру буде скошена...
Надія погодилася. Налагоджений було побут зламався, але й про це інколи жінка забувала, втупившись в екран ноута. Інколи здивовано піднімала голову від уважного погляду. На неї дивилося дівчисько, яке вона сама ж погодилася доглянути, поки мати вискочить на годинку до лікарні до бабусі. Мала сиділа за розмальовкою, так і не торкнувшись олівців, але не заважала.
Надія не мала уявлення, як розмовляти з дітьми. Тож бурмотіла як до дорослої:
— Нічого, якось воно буде. Тримаймося, — і знову поверталась до таблиць на екрані.
Але одного разу Надія збагнула, що в квартирі спекотно, за вікном буяє бузок, а дитина майже не рухається від ранку. Щось клацнуло в голові, й вона встала, зібрала все потрібне для роботи і те, що, мабуть, могло б придатися на прогулянці з малою — вийшла чимала торба. І звеліла малій Марійці іти з нею.
Парк був майже поруч. Надія часто проходила повз, коли йшла додому чи у важливих справах. А тут зайшла. Знайшла порожню лаву. Понишпорила в торбі, видобувши уламок білої крейди й кивнула дівчинці на асфальт. Та слухняно присіла навпочіпки, щось креслячи.
Жінка ж повернулася до роботи. Однак за кілька хвилин глянула, чи все гаразд.Виявилось, що не все. Коли шукала ту крейду, то виклала незмінну косметичку з запиленими помадами на лавку. Що вже там дитина надумала, хтозна. Але зараз, старанно сопучи, вона малювала таки на асфальті квіти. Не крейдою — помадами, що лягали нерівно й мазали пальці. Всіма п’ятьма, хоч рожева квітка вийшла зовсім крихітною.
«Країна, де діти народжуються та ростуть і малюють квіти на асфальті, не може бути проклятою. Прорвемося», — відсторонено відзначила Надія. І запитала вголос:
— То що робити будемо? Не сповіщати ж твою маму про витівку? Нема в неї грошей на ті помади, з тобою та бабусею хворою...
Марійка насупилась, як звичайна мала капосниця, якій докоряють дорослі. Але слухняно дала руку, коли Надія повела її до найближчої косметичної крамниці.
Про педагогіку вона не мала уявлення, тож із чистим сумлінням купила дитячий блиск, що пахнув цукерками. Бо саме його дівчинка обрала, ткнувши пальцем на стійку з товарами.
У неї самої із вибором було не так просто. Знову взяти рожеву? Купити звичні п’ять кольорів? Обрати щось інше? Врешті, вона звернулася до послужливої продавчині:
— Порадьте, будь ласка, треба якась буденна помада на літо. Так, для мене. І ще одна — найкраща, така, щоб до дня перемоги пасувала. Тоді й відкрию. Певно, теж літня, як гадаєте?
І побачила, як з-під фірмової усмішки й втоми на обличчі співрозмовниці промайнуло сподівання. Те саме, що було й в очах самої Надії.
1