Господь сказав: Знищу людину, яку Я створив, з поверхні землі, — від людини до тварини, плазунів і небесних птахів. Бо жалкую, що їх Я створив.
Книга Буття 6:7
***
Це трапилося теплого квітневого вечора. З Володимирської гірки відкривався вид на небо, що палає, і його краса та неосяжність перехоплювали подих. Від усвідомлення, що вона, та краса швидкоплинна, адже скоро сонце сховається й доведеться йти додому під гнітючим світлом ліхтарів, легке відчуття прикрості лоскотало серце й прискорювало його. Я сидів на лавочці в тій самій альтанці, в якій свого часу надихався краєвидами Нечуй-Левицький. Кожного разу, коли я приходжу туди — він сідає поруч, чухає бороду й міркує над творами — майбутніми та вже написаними. Міркує про життя і його сенс, чи, краще сказати, відсутність того сенсу. Або ж ні, не так — він ні про що не міркує. Просто споглядає і насолоджується моментом. Я зазвичай курю, багато курю і той вечір не був виключенням. Я б запропонував йому сигарету, та він наче не має такої звички. Принаймні, на уроках літератури про це не згадувалось. Тож я затягнувся червоним Marlboro і, відвернувшись від письменника, видихнув купол диму.
Повз нас прошкутильгав безхатько. Від нього смерділо так само як і від усіх інших безхатьків країни — сумішшю поту, сечі, перегару та тютюну. Він мав довге немите волосся, що злиплося в клубки і таку ж недоглянуту бороду, в якій вже не перший рік жили воші. Мав занадто теплий для такої пори одяг — брудний рваний пуховик, з якого стирчали білі грудки синтепону; заплямовані брудом та відходами джинси; високі берці, один із яких — без підошви. Безхатько підійшов до парканчика, сперся на нього і якийсь час дивився на місто — машини стояли в заторах, сигналили одна одній. Дніпро рухався вперед і мовчав. Згодом безхатько розстібнув штани й почав мочитися на той паркан та на декількох нещасних, котрим якраз не пощастило опинитися під горою.
— Що ж ти твориш?! — крикнув я.
Нечуй-Левицький розчаровано прицмокнув, і, сповнений порожнечі, покинув альтанку.
— Пішли ви всі! — відповів безхатько, надриваючи голос. — Пішли ви! Всі! Нехай буде потоп! Будуйте! Будуйте свої ковчеги! Бо ось він — потоп! — кричав, розмахуючи струменем сечі.
А як закінчив — єхидно всміхнувся і кинувся через паркан вниз головою.
***
Я докурив сигарету й спустився оглянути тіло безхатька. Мені було цікаво як виглядає щойно померла людина, адже, хоч випадки суїциду не поодинокі, тіла швидко накривають тканиною, аби не травмувати психіку ніжних, подібних мені, людей. Безхатько лежав на траві поміж дерев, розкинувши руки. Очі його байдуже вдивлялися в багряні хмари. Висота, з якої той стрибав, була не дуже великою, але ж він полетів головою вниз, пірнув у вічність і, вірогідно, переламав собі шию на дрібні уламки. То була швидка смерть. Поодинокі люди часом проходили повз, вважаючи безхатька черговим п’яницею, що не витримав кількості проміле в крові й заснув, як це часто з ними буває, в першому ж підхожому місці. Подумалося, що смерть його застали й інші — ті нещасні, яким судилося піймати декілька краплин сечі собі на голови. Мабуть, побачивши його мертве тіло, вони відчули щось на кшталт сатисфакції та пішли додому мити один одному голови. Поліцію ніхто досі не викликав.
Допитливість перемогла огиду — я обережно оглянув кишені безхатька, сподіваючись знайти щось цікаве, щось, що могло б пояснити його мотиви, або ж спростувати всі мої здогадки звичайним божевіллям. Довідка з психлікарні цілком підійшла би. В одній з кишень я знайшов паспорт — подертий, зіпсований, вже й точно не скажеш якої країни, оскільки герб давно стерся, а з назви залишилося тільки “-на”. Та європеоїдна зовнішність мерця дозволяє припустити, що навряд його батьківщиною є Гана, а той факт, що літери ці — кириличні, позбавляє нашого безхатька можливості жити в Німеччині, чи, хоча б, Угорщині. Загалом, усі сторінки паспорту зіпсувалися потом та відходами. Літери розпливлися і навіть ім’я встановити остаточно неможливо — залишилось тільки “-сиф”. Вірогідно, його звали Йосиф. Скажете, що правильно Йосип? Та хто ж це контролював? Імена, дані в союзі, залишаються з людьми й досі, на відміну від самого союзу. Взяти, наприклад, ситуацію з Ганною та Анною, і це я мовчу про Галину. Та ми відволіклися... Словом, для мене ім’я того безхатька таким і залишилося — Сиф.
У внутрішній кишені Сифового пуховика я знайшов записник. Більше нічого, окрім вошей, Сиф при собі не мав, тож я пішов додому, аби скоріше вимити руки й за чашкою чаю розібратися в незрозумілих каракулях, передрук яких приводжу нижче.
***
КНИГА НЕБУТТЯ
(послання ..сифа)
1:1 те, що вони називають життям — не має жодного сенсу. життя — nego.
1:2 те, що вони називають сенсом — поняття, створене ними, аби виправдати незліченну кількість рухів і думок, що відбуваються між народженням та смертю, виправдати в першу чергу перед собою. сенс — nego.
1:3 те, що вони називають часом — вигадане ними, аби контролювати кількість рухів і думок, які вони покладають на досягнення того, що називають сенсом. час — nego.
1:4 простір — слово, що в них означає обмеження. простір — nego.
1:5 тварини не знають ні сенсу, ні часу, ні простору. вони просто живуть.
1:6 людина ж, в прагненні полегшити власне існування і наблизити його до раю — ускладнила його до неможливості й запроторила себе в пекло.
1:7 людина — nego.
2:1 тож я, помираючи від народження, залишаю це послання не для них — для себе. воно — моє виправдання.
2:2 якщо уявити, що батько мій прожив десять років — зачав він мене на початку другого.
2:3 батько забув про мене і до десятого року свого життя встиг породити ще з сотню синів та доньок.
2:4 ніхто з них не став мені за брата чи сестру.
2:5 матір мала після батька ще з десяток чоловіків.
2:6 ніхто з них не став мені за батька.
2:7 сім’я — nego.
3:1 я не отримав того, що вони називають освітою. освіта — nego.
3:2 я втратив те, що вони називають домом. дім — nego.
3:3 я не гнався за тим, що вони називають владою. влада — nego.
3:4 я зрікся того, що вони називають вірою. віра — nego.
3:5 я не зустрів того, що вони називають надією. надія — nego.
3:6 та мені пощастило відчути те, що вони називають любов’ю.
3:7 amare alium — amare se.
4:1 її звали Владана. давно вже хвороба оселилася в тілі моєму. і прийшла вона, і обійняла мене, і сказала: я буду з тобою.
4:2 і спитав я: як же ти будеш зі мною, коли хворий я? і сказала вона: я буду з тобою. і спитав я: як же ти будеш зі мною, коли хвороба моя не дасть нам нащадків? і сказала вона: я буду з тобою.
4:3 снився сон тієї ночі: чоловік висотою з гору зійшов до мене. і тримав він у правій руці спис, а в лівій — щит. і сказав він: прокинешся зранку здоровим, то не змарнуй мого дару тобі. і голос його звучав пострілами та вибухами.
4:4 і прокинувся я зранку і розповів той сон Владані. і сказала вона: мені теж снився цей сон. і відчув я, що хвороба відступила.
4:5 і запліднив того вечора Владану.
4:6 і виношувала вона дитину двісті п’ятдесят дев’ять днів і ночей. а на двісті шістдесятий — народила сина.
4:7 і назвали його ім’ям Теодор.
5:1 пройшло двадцять п’ять років. мені наснився сон: чоловік зі списом та щитом знову зійшов до мене й сказав: завтра сину твоєму виповниться двадцять п’ять. візьми його і прийдіть разом до річки, що омиває місто твоє. і втопи його в ній, бо ж я так звелів.
5:2 і спитав я: за що? і чоловік відповів: щоб ходити цією землею, дихати цим повітрям, спати під небом цим — жертвують найдорожчим. втопи, або ж я втоплю вас усіх.
5:3 на ранок пішли я і Теодор до річки, що омиває місто моє. і сказав я: давай викупаємось, сину. і зайшли ми у річку. і стиснув я шию його, і занурив під воду голову його, і сам занурився, аби бачити як забирає сина мого той, хто дав мені його.
5:4 і коли душа вийшла з тіла Теодорового — ріка обернулася кров’ю. і вийшов з ріки я, і впав безсилий.
5:5 і снився мені сон, в якому чоловік зі списом та щитом знову зійшов до мене. і сказав він: за послух твій станеш пророком моїм. залиш дружину, іди по світу, провіщай сходження моє на землю цю. кажи, що не омину я жодної країни, жодного міста, жодного села і жодного будинку. провіщай, що ремесло моє стане ремеслом кожного. а як набридне — втоплю усіх в крові й почнеться все наново.
5:6 і прокинувся я, і думав про жорстокість та несправедливість і сказав у серці своєму:
5:7 Бог — nego.
6:1 і повернувся я до Владани. і переповів їй усе.
6:2 і сказала вона: Бог не може бути жорстоким чи несправедливим, адже в самому імені його закладена праведність усіх його дій. справедливість і несправедливість — поняття людські.
6:3 і сказав я їй: ти правильно кажеш.
6:4 і сказала вона: тож іди, проповідуй і не питай чи вірним є те, що ти проповідуєш.
6:5 і спитав я: ти підеш зі мною? і сказала вона: ні. я оплакуватиму сина нашого, аж доки сльози пролиті не висушать тіло моє.
6:6 і сказав я Владані: я буду з тобою.
6:7 і пішов світом.
7:1 довго я світом бродив і проповідував. довго намагався зрозуміти їх, аби вони зрозуміли мене. та ніхто не слухав.
7:2 і впав я безсилий посеред міста. і снився мені сон.
7:3 зійшов чоловік зі списом і щитом до мене. і спис його був у крові. і сказав я: подивись, я ходжу й проповідую. та вони не чують мене. і відповів він: я бачу, що не чують вони тебе. то ж почують вони голос мій.
7:4 і голос його звучав пострілами та вибухами.
7:5 і говорив він далі: а тебе, Сифе, врятую я від потопу багряного. кинься з гори біля річки, що місто твоє омиває. кинься на заході сонця. і врятований будеш від смерті й від крові якою усі похлинуться.
7:6 і прокинувся я. сонце стоїть високо над землею. тим і завершую послання своє.
7:7 всесвіт — nego.
***
На ранок я зайшов до професора теології та філософії університету, в якому я навчався. Професора звали Хома Водя́ний. Він, старий та огрядний, сидів за столом, схований за книгами так, що видно було лиш його лису голову, обрамлену колом чорнявого волосся, і зосереджено занотовував щось. Я вибачився, простягнув йому записник безхатька та переповів обставини, за яких я той записник знайшов. Пан Водя́ний осудливо поглянув на мене, мовляв, чого це я займаюся мародерством, та все ж відкрив те послання. Спочатку написане зацікавило його настільки, що ми обидва пропустили пару — я у якості студента, а він — викладача. Та з кожною прочитаною ним сторінкою я помічав, як зацікавленості у його обличчі стає все менше й менше, а часом з’являється усмішка. Через деякий час він відклав записник і спитав мене навіщо я приніс цю річ.
— Послухати що ви думаєте з цього приводу, — відповів я.
— Що я думаю? Думаю, що послання це — записка божевільного, не більше. Щоправда, освіченого божевільного. Якщо ж говорити більш детально, то перед нами інтеррелігійний текст з претензією на філософію. За основу покладена християнська релігія, та воно і не дивно — віра, яка охоплює третину земного населення не могла не вплинути на автора. Але, окрім цього, бачимо концепції індуїзму та символи, запозичені з греко-римської міфології. Той бог, якому бідолашний Сиф приніс сина в жертву, є ніхто інший, як Арес (або ж Марс — в даному випадку це не принципово) — бог війни. І використання саме такого символу можна цілком зрозуміти з огляду на час, в який писалося повідомлення. Бог той є жорстоким, адже, на відміну від християнського Бога, приймає жертву Сифа. Тут бачимо Сифову стурбованість дилемою між послухом богу та егоїзмом, подібну до стурбованості К’єркегора. І тоді, коли Сиф промовляє “Бог — nego” він наближається до Ніцше з його мертвим богом. “Того, хто падає — штовхни!” — казав Ніцше, закликаючи знищити стару культуру, адже настав час для нової. Сиф же пророкує потоп, після якого все створиться наново. Але, зрештою, склавши написане до купи, дійдемо висновку, що послання це — заперечення будь-якої віри, хаотична суміш обмежених уявлень про всесвіт людини, яка в тому всесвіті загубилася із самого початку, — закінчив промову професор і знову заглибився в занотовування, немов і не відволікався від своїх книг.
— То що мені робити з цим записником? — запитав я.
— Викинь.
***
В наведеній історії уважний читач неодмінно розпізнає частину вигадки та дещицю підміни понять і особистостей і, сподіваюсь, вибачить мене за це. Події відбуваються швидко, а пам’ять — річ непостійна, яка залишає в собі лиш основу, ґрунт, безжально змиваючи деталі й хронологію. Так, послання Сифа розшифровував ніхто інший, як Тома Аквінський, під час праці над своєю Summa Theologica, що, звісно ж не може бути правдою. В стилі самого тексту чітко проглядається наставницька тінь Борхеса, а Нечуй-Левицький ніяк не міг знаходитися зі мною того вечора в альтанці, оскільки відомо, що гуляв він виключно по обіді. Що ж до безхатька Сифа — наступного дня тіло зникло. Вірогідно, поліція забрала і спалила його в місцевому крематорії. Божевільний Сиф нарешті віднайшов своє місце у всесвіті, а з ним — спокій.
Я завершую це оповідання, сидячи на даху двадцяти-п'ятиповерхового будинку. Курю червоний Marlboro і милуюся заходом сонця. П’яти мої грайливо бовтаються в багряній, смердючій залізом, воді.