Вічне протистояння
Дощ упиріщив так, неначе хотів надолужити ті два літніх місяці, які пропадав. Мабуть, у нього були важливіші справи, чим поливати чужі городи. Небо затягло похмурим полотном, а грім та блискавка влаштували собі шумо-світловий концерт.
Все спонукало до того, щоб чимшвидше заховатися в домі. Двоє малих хлопців відразу ж це і зробили. Тепер вони сиділи у себе в кімнаті, розмірковуючи, чим би його зайнятися.
Андрій доволі різко піднявся і сів за робочий стіл, де він вже як три роки виконував домашні завдання. Максим же, що тільки в цьому році мав також отримати цей привілей, з цікавістю увіп'явся в брата поглядом.
— Що робити будеш? — запитав менший
— В гру пограю, — сказав Андрій і натиснув кнопку живлення на ноутбуці
— І я з тобою тоді, — зрадів Максим, підскочив та почав тягнути важкого стільця до столу.
— Е, це вже ні. Я сам, — сказав як відрізав брат.
— Але... я теж хочу...
— Ну, то хотіти не шкідливо.
— Дай. Я теж пограю.
— Обійдешся, — насмішливо пирхнув Андрій і клацнув на ярлик гри.
— Тоді я тобі не дам грати, — досить впевнено сказав Максим.
Його слова були успішно проігноровані. Саме тому менший вирішив діяти радикально. Він миттєво закрив кришку ноутбука, підхопив його та вилетів з кімнати.
— А ну стій, гівнюк! — навздогін крикнув Андрій та зістрибнув зі стільця.
Швидкість реакції старшого все ж таки допомогла. Він зумів поставити ногу перед тим, як двері в сусідній кімнаті зачинились би на замок. Проте малий вперто та міцно тримався за ручку, не дозволяючи увійти.
— Віддай ноут, інакше як вріжу! — серйозно вигукнув Андрій і різко потягнув ручку на себе.
Двері відчинилися, разом з тим малий ледве не влетів у стіну навпроти. Проте бажаного ноутбука в нього не виявилось.
— Де дів?
— А от і не скажу, — хитра посмішка ковзнула по обличчю малого. А потім він і зовсім знахабнів, показавши язика.
— Ти шо, цвіль мала, зовсім страх втратив? — Обличчя Андрія досить швидко почервоніло.
Це було поганим знаком, саме тому Максим кинувся тікати, а Андрій почав переслідування. Вони перебігали із однієї кімнати в іншу. Подушки летіли один в одного, як найбільш високоточні снаряди. В один момент Андрію все ж вдалося схопити малого та кинути його на диван. Залишилосялише його прибити, але та сама цвіль вдалась до забороненої техніки.
Впавши на спину, Максим почав що є сили махати ногами. Під цю молотарню потрапляти було небезпечно, хай би скільки сил в тебе не було. Зацідити ногою в щелепу чи ніс, чи, може, око — діло елементарне. Та й капець яке болюче. Намагатися схопити за ноги також ризиковано.
— Ах ти жук смердючий... — роздратовано кинув Андрій та, схопивши подушку, почав насуватися на брата. Тепер він хоч трохи, але захищений від ударів. Пір'їнковий щит врятує його. Перевірено неодноразово.
ОБОРОНА ПРОБИТА.
Здолавши ноги, старший просто навалився на Максима, притиснувши його до дивану.
— Кажи, де ноут!
— Нізащо-о-о-о!!
— Що ж, тоді надаю щиглів, — хмикнув Андрій
Малий злякано поглянув на брата і відразу ж заходився вириватися. Чи то Андрій розслабився, чи Максим став сильнішим, але втекти з полону все ж таки вийшло.
Друга спроба замкнутися в кімнаті була не за горами.
— Ще чого! — Андрій вирішив використати ще одну «заборонку».
Секундна справа. Максим саме хотів зістрибнути з дивану, проте підніжка брата зашкодила вдалому стрибку. Хоч висота і не велика, але малий шмякнувся на підлогу з характерним звуком.
Здається, і дощ перестав йти. Або ж це тільки здалось Андрію. Бо зараз він чув лише власне серцебиття. Все затихло. Секунда, дві... і сирена братського плачу пронизала дім.
— Йой...
Андрій плигнув на підлогу до брата, який ще лежав на паркеті.
— Гей, ну ти чого? Та хіба так боляче?
Він обережно підійняв брата, посадивши його для початку. У Максима на лобі червоним ліхтарем світилася пляма від удару.
— Слухай, ну тихіше, не плач. Все добре. Хочеш, мене вдар? Ну не плач, чуєш?
Мабуть, він не чув, бо продовжував гучно ревіти. Здавалось, що ця сирена — певне закляття заклику батьків. Принаймні раніше це часто працювало.
— Я тобі дам пограти першим, окей? Тільки батькам не кажи, будь ласка. О, і Кіндер мій, хочеш, тобі віддам?
Дощ з очей не закінчувався, але Максим кинув головою.
Двері відчинилися раптово.
НУ ДІЙСНО ЗАКЛИК ПРАЦЮЄ.
—Тихо, тихо, не плач вже! Тш-ш-ш!
—Андрій? Максим? — почувся жіночий голос.
Відповіді не було, тому мамі довелося шукати малих.
Вона пройшла до зали і застигла на порозі. Максим сидів на підлозі та катав по ній машинку. Очі червоні та вологі, а на лобі з'явилася ґуля, що красномовно говорила сама за себе.
— Я не зрозуміла, а що сталося? — запитала мама.
Максим шморгнув носом та штовхнув машинку до брата. Той її перехопив та покотив назад.
— А що? Ми граємося, — наче нічого не сталося відповів Андрій іпідняв здивований погляд на маму.
— А на лобі в нього що?
— Де? Ой, Макс, а ти коли так встиг? — Андрій підсів до брата і наче вперше почав роздивлятися ґулю.
Макс знизав плечима.
— Сам не знаю.
Старший погладив молодшого по голові та посміхнувся.
— От вже дурненький.
Зітхання мами трохи розслабило Андрія. А ще більше те, що вона вийшла з кімнати.
— Ноутбук мій, — посміхнувся Максим та витер шмарклі рукавом.
— І Кіндер теж.
Дощ упиріщив так, неначе хотів надолужити ті два літніх місяці, які пропадав. Мабуть, у нього були важливіші справи, чим поливати чужі городи. Небо затягло похмурим полотном, а грім та блискавка влаштували собі шумо-світловий концерт.
Все спонукало до того, щоб чимшвидше заховатися в домі. Двоє малих хлопців відразу ж це і зробили. Тепер вони сиділи у себе в кімнаті, розмірковуючи, чим би його зайнятися.
Андрій доволі різко піднявся і сів за робочий стіл, де він вже як три роки виконував домашні завдання. Максим же, що тільки в цьому році мав також отримати цей привілей, з цікавістю увіп'явся в брата поглядом.
— Що робити будеш? — запитав менший
— В гру пограю, — сказав Андрій і натиснув кнопку живлення на ноутбуці
— І я з тобою тоді, — зрадів Максим, підскочив та почав тягнути важкого стільця до столу.
— Е, це вже ні. Я сам, — сказав як відрізав брат.
— Але... я теж хочу...
— Ну, то хотіти не шкідливо.
— Дай. Я теж пограю.
— Обійдешся, — насмішливо пирхнув Андрій і клацнув на ярлик гри.
— Тоді я тобі не дам грати, — досить впевнено сказав Максим.
Його слова були успішно проігноровані. Саме тому менший вирішив діяти радикально. Він миттєво закрив кришку ноутбука, підхопив його та вилетів з кімнати.
— А ну стій, гівнюк! — навздогін крикнув Андрій та зістрибнув зі стільця.
Швидкість реакції старшого все ж таки допомогла. Він зумів поставити ногу перед тим, як двері в сусідній кімнаті зачинились би на замок. Проте малий вперто та міцно тримався за ручку, не дозволяючи увійти.
— Віддай ноут, інакше як вріжу! — серйозно вигукнув Андрій і різко потягнув ручку на себе.
Двері відчинилися, разом з тим малий ледве не влетів у стіну навпроти. Проте бажаного ноутбука в нього не виявилось.
— Де дів?
— А от і не скажу, — хитра посмішка ковзнула по обличчю малого. А потім він і зовсім знахабнів, показавши язика.
— Ти шо, цвіль мала, зовсім страх втратив? — Обличчя Андрія досить швидко почервоніло.
Це було поганим знаком, саме тому Максим кинувся тікати, а Андрій почав переслідування. Вони перебігали із однієї кімнати в іншу. Подушки летіли один в одного, як найбільш високоточні снаряди. В один момент Андрію все ж вдалося схопити малого та кинути його на диван. Залишилосялише його прибити, але та сама цвіль вдалась до забороненої техніки.
Впавши на спину, Максим почав що є сили махати ногами. Під цю молотарню потрапляти було небезпечно, хай би скільки сил в тебе не було. Зацідити ногою в щелепу чи ніс, чи, може, око — діло елементарне. Та й капець яке болюче. Намагатися схопити за ноги також ризиковано.
— Ах ти жук смердючий... — роздратовано кинув Андрій та, схопивши подушку, почав насуватися на брата. Тепер він хоч трохи, але захищений від ударів. Пір'їнковий щит врятує його. Перевірено неодноразово.
ОБОРОНА ПРОБИТА.
Здолавши ноги, старший просто навалився на Максима, притиснувши його до дивану.
— Кажи, де ноут!
— Нізащо-о-о-о!!
— Що ж, тоді надаю щиглів, — хмикнув Андрій
Малий злякано поглянув на брата і відразу ж заходився вириватися. Чи то Андрій розслабився, чи Максим став сильнішим, але втекти з полону все ж таки вийшло.
Друга спроба замкнутися в кімнаті була не за горами.
— Ще чого! — Андрій вирішив використати ще одну «заборонку».
Секундна справа. Максим саме хотів зістрибнути з дивану, проте підніжка брата зашкодила вдалому стрибку. Хоч висота і не велика, але малий шмякнувся на підлогу з характерним звуком.
Здається, і дощ перестав йти. Або ж це тільки здалось Андрію. Бо зараз він чув лише власне серцебиття. Все затихло. Секунда, дві... і сирена братського плачу пронизала дім.
— Йой...
Андрій плигнув на підлогу до брата, який ще лежав на паркеті.
— Гей, ну ти чого? Та хіба так боляче?
Він обережно підійняв брата, посадивши його для початку. У Максима на лобі червоним ліхтарем світилася пляма від удару.
— Слухай, ну тихіше, не плач. Все добре. Хочеш, мене вдар? Ну не плач, чуєш?
Мабуть, він не чув, бо продовжував гучно ревіти. Здавалось, що ця сирена — певне закляття заклику батьків. Принаймні раніше це часто працювало.
— Я тобі дам пограти першим, окей? Тільки батькам не кажи, будь ласка. О, і Кіндер мій, хочеш, тобі віддам?
Дощ з очей не закінчувався, але Максим кинув головою.
Двері відчинилися раптово.
НУ ДІЙСНО ЗАКЛИК ПРАЦЮЄ.
—Тихо, тихо, не плач вже! Тш-ш-ш!
—Андрій? Максим? — почувся жіночий голос.
Відповіді не було, тому мамі довелося шукати малих.
Вона пройшла до зали і застигла на порозі. Максим сидів на підлозі та катав по ній машинку. Очі червоні та вологі, а на лобі з'явилася ґуля, що красномовно говорила сама за себе.
— Я не зрозуміла, а що сталося? — запитала мама.
Максим шморгнув носом та штовхнув машинку до брата. Той її перехопив та покотив назад.
— А що? Ми граємося, — наче нічого не сталося відповів Андрій іпідняв здивований погляд на маму.
— А на лобі в нього що?
— Де? Ой, Макс, а ти коли так встиг? — Андрій підсів до брата і наче вперше почав роздивлятися ґулю.
Макс знизав плечима.
— Сам не знаю.
Старший погладив молодшого по голові та посміхнувся.
— От вже дурненький.
Зітхання мами трохи розслабило Андрія. А ще більше те, що вона вийшла з кімнати.
— Ноутбук мій, — посміхнувся Максим та витер шмарклі рукавом.
— І Кіндер теж.