В темряві
— І-і-кс-і, — скрип розрізає тишу.
Ледь вгадуються в темряві кімнатні двері. Висять на вивернутих петлях. Під ногами відчутне скло, кам’яна крихта. Під вказівним пальцем вогкий спусковий гачок.
— Хто тут? — хриплим голосом харкає Алекс в темряву.
Дуло автомату судомить, воно тицяється наосліп: в лутку, у двері, в прохід, за двері, вправо, за спину. Щось м’яке легко шелестить повз. Птах? Кішка? Від страху крутить живіт.
— Стой, сука, стрєлять буду, — Алекс не впізнає свій сиплий голос.
Метал рукоятки ковзає в спітнілій долоні. Кров б’є у скроні. Хребтом підіймається вогняна куля. В голові паморочиться. Ні, не зараз. Я обіцяв мамі... Стріляти! Блеф. Три дні підготовки. Він так і не навчився рахувати патрони. Потилицю тисне. Здається, зараз вилетить, як пробка з пляшки шампанського. Чи їх не рахують в АК, а перевіряють? Він не запам’ятав, як безпечно перевіряти. Особливо в темряві. Особливо коли страшно. «Нє жилєц, — сказав про нього командир роти. — Нє жилєц ти, хахол данєцкій. І мнє нє грустна ніхуя». Він, Алекс, не жилець. Він не може зосередитися і пригадати, як перевірити патрони. За спиною у прямокутнику напіввідірваних дверей морозне березневе небо. Пахне морем. Холодно. Темно. Повітря вогке і морозне. Чумацький шлях. Господи, що я тут роблю? Якщо помирати, то скоріше б вже. Хочеться жити.
— Я... Живу я тут.
В темряві літня жінка. В руці свічка. Полум’я вихоплює сиве з чорним волосся, ніби павутинки вибиваються над лобом, над скронями. У золотому світлі ці неслухняні павутинки ворушаться. В будинку протяг крізь пробитий дах. Полум’я спотворює риси. Темні надбрівні дуги мохнаті бровами. Ніс здається втричі ширшим, нависає над тонкими губами. Полум’я ховає тінь у зморшках, як в драпіровці оксамитових куліс. В зіниці ока грає вогонь.
— Прибери зброю, вона не заряджена. — Жінка підіймає повільно руку зісвічкою, щоб її було видно краще і щоб роздивитися Алекса.
— Я одна тут. Не бійся.
Алекс видихає. Коліна слабшають. Полегшення і сором. Господи, який сором. Соромно цілитися з автомата в жінку. В літню жінку. Вона як мати. Недолуго наводити розряджений автомат. Звідки вона знає? Неважливо. Соромно боятися темряви. Соромно бути мішенню, живцем для «абнаруженія сіл пратівніка».
— Пробачте, я не став би стріляти. Я не хочу ні в кого стріляти. — Алекс опускає автомат. Тиша. Темрява.
— Вибачте, у вас не знайдеться трохи води? Ну, попити.
У другій руці жінки склянка з водою. Звідки вона взялася? Капець я втомився. Алекс привалюється спиною до стіни й жадібно ковтає воду.
— А можна ще? — він облизує запечені і потріскані губи.
Вода й їжа «данєцкім хахлам нє паложена». Вони мають добути собі провіант по місцю. Алекс не їв зі вчора. Йому соромно пригадувати, як вони з товаришем нишпорили в будинку в пошуках їжі. Він намагався не псувати порядку і меблі. В нього, за сто двадцять кілометрів звідси, саме ця модель кухні. Відчуття, ніби нишпориш і крадеш у себе вдома. Господарів не було. Напевно, пішли до укриття. А може, поїхали. Краще б було, якби поїхали. Чутки, що мирних не випускають з кільця. Ні з заходу, ні зі сходу.
Розбуджені водою нутрощі бурчать. Жінка робить крок і ставить свічку на підлогу біля Алекса. На ній хутряний кептарик, чорний. Від неї приємне пахне... м’ята, полин. Так і є, підлога засипана склом. Світло від свічки грає веселкою. Жінка зникає в темряві кімнати і повертається за мить.
— Вода, хліб, — жінка протягує склянку з водою і шматок хліба.
В другій руці у неї миска з тюлькою.
— Їж.
— Чому ви тут?
— Тут мій дім. Куди я за десять днів мала б подітися?
— Чому ви мене годуєте?
— Жінки твої просять. Мати, дружина, — каже жінка.
Алекс підскакує, кашляє. Вода не в те горло. З сім’єю немає зв’язку два тижні, як зайшли на територію. Він вдивляється в закриті очі жінки.
— Всі матері просять. Всі.
— Ми тут... такий безлад, — слово «руйнуємо» застрягає в горлі.
Місяць тому Алекс прийшов у театр, на роботу. Мав бути спектакль. На роботі всі гуділи, як бджоли у вулику: «Донецьк визнано територією росії». Це все на краще. Це все на гірше. Це все ні до чого. Алекс встиг дістати кларнет і розігратися. Прогнати партію. Одягнути білу сорочку і краватку-метелик він не встиг. До нього в кабінет зайшли й попросили паспорт. Паспорт не повернули, і додому він теж не повернувся.
— Ти ще нікого не вбив, — мовляє жінка. — Може, і не вб’єш, —вона вдивляється в обличчя Алекса.
— Мене послухай. Що б зараз не трапилось, роби, як серце каже, — жінка дивиться на двері.
Алекс витирає хлібом порожню миску з-під тюльки. Раніше його б вивернуло від запаху, що лишився під нігтями. Цього березня він зробив семимильний крок з зони комфорту і з санітарної зони.
— Слухайте, я маю перевірити, що тут немає військових. Я бачу, що ви тут одна. Я скажу, що все в порядку, що сюди можна не ходити.
— Запам’ятай, що би не трапилося, роби по серцю, навіть якщо буде страшно чи боляче. — Жінка розвертається до дверей обличчям і робить крок назад в темряву.
Удар. Вхідні двері злетіли остаточно.
— Ага, хахльониш донєцкій. Што жрьом? Кто угощаєт?
Ротний. Очі нишпорять, зуби біліють в темряві. Кажуть, що світло йому, ротному, не потрібно. Він хижо оглядає приміщення. Тягне носом. Алекс не може не дивитися у вишкірену пащу. Кажуть, він, ротний, на другій чеченській, перегриз противнику сонну артерію в ближньому бою. За ротним тупотять ще два тіла. Ребро і Товстий.
— А, карга старая. Ага, вєдьма, паспорт давай. Шевєлісь, — ротний тикаєжінку прикладом убік.
Вона зойкає і провалюється кудись в темряву кімнати.
— Ну что, тєатральная криса, нашол врагов?
— Падазрітєльних ліц нє абнаружил. Пажилая женщіна адна в домє.
— А єсли я найду? — Очі ротного весело заблищали. Алекс впустив склянку. До битого веселкового скла на підлозі додалося.
Погляд чіпляється за АК. Автомат видали після штурму. На зачистку села Виноградне, що у передмісті Маріуполя. Лінія зеленого прибою і жовтого піску до самої Азовсталі. Будиночки, розсипані вздовж пляжу і по всьому пагорбу вгору, до дев’ятиповерхівок, до Морського бульвару. Вчора на пагорбі було погано. Літаки з аеродромів Єйську та Криму бомбардували місто. А Алекс біг. Алекс наживкою біг від будівлі до будівлі. По команді ротного. Кулеметники лупили по «абнаруженим агнєвим точкам», які відстрілялися по Алексу. У Алекса зброї не було. «Мішеням аружиє нє паложено», — реготав ротний. «Давай шевєлі жопой, а то засуну ствол – бистрєє пабєжиш!» — гнали таких же, як Алекс, російські командири. Підстрілять його чи ні морпіхи або азовці —невідомо. Вищирені зуби й біси в очах ротного були за потилицею. Особливо він докопувався до Алекса. «Автомат — ето тєбє нє кларнє-гє-гє-ге-ет твой, дріщ тєатральний. Музикантішка. Інтєлєгєнтов і лібєрастов-дєрьмократов знаєм. Красіва живут ані. Па тєатрам ходят ані в Данєцкє. Хахли грьобаниє».
Ротний каже «фас» двом тілам і відкриває паспорт. Дістає заслинений список і вдивляється в адресу. З нетрів темряви будинку Ребро тягне форму. Маленький квадратик шеврона морпіхів — дракон на хвилях і золотий тризуб,— він не збирається ховатися.
— Сука, атмазать хатєл? Пізда тєбє, данєцкий хахол, — голос ротного оксамитовий, збуджений.
— Твой паслєдній шанс прірєзать ету каргу пряма сєйчас. Прірєзать, патаму што у твайом АК-а нєт патронов, — ротний заіржав і натиснув на спусковий гачок. Автомат Алекса виплюнув один заряд і замовк.
— Ні, — глухо відповів Алекс.
Театр, запах оркестрової ями, холод і зручність срібних клапанів кларнета під пальцями, Поліна, білява флейтистка, в яку закоханий вже років вісім. Дружина, з якою все непросто, але вони разом з сімнадцяти років. Мама. Майбутня дитина, на яку вмовляв дружину, все це тепер відділено цим «прірєзать».
— Ти бєссмєртний, хахол, да?
Ротний підскакує впритул. Алекс бачить тільки металеву коронку на шестірці і нитки слини у роззявленій пащі. Гнилісне дихання в обличчя.
— Ні, — повторює Алекс.
Удар в живіт. Ще удар. Залізні пальці притискають горло Алекса до стіни.
— Облиш його, — каже жінка.
Вона стоїть, і тіло її у чорному вбранні все тоне в темряві, крім піднятої долоні. Слабке полум’я свічки вихоплює профіль, піднятий догори. В зіниці танцює полум’я свічки.
— Пам’ятаєш хлопчика? — питає жінка.
Ротний клацає зубами. Розвертається на голос. Алекс привалився до стіни і кашляє. Ротний наближає обличчя до жінки. Принюхується.
— Пам’ятаєш хлопчика з подвір’я мечеті? — голос жінки як сухий папір. Ротний відсахується.
— А молоду матір з дитиною?
— Што? — голос ротного уходить вгору фальцетом. Ще крок назад.
— Літнього чоловіка з нагородами в руці? Він благав, пам’ятаєш? В чеченському містечку, в Самашках. Питали вони про тебе. — Жінка дивиться в перекошене обличчя.
— Кто? Сука, кто? — ротний хапає жінку за одяг.
В руці залишається шмат хутра. Шмат на підлозі.
— Стрєляй, Рєбро, сука, стрєляй! — фальцет б’ється об стіни, засипану склом підлогу і вилітає в пробитий дах до зоряного неба.
Ротний висмикує зброю з чужих рук. Ребро падає. Свічка на підлозі.
Полум’я ллється. Світло ковтає темряву шматками.
— Сука…
Полум’ю смачно. Полум’я смакує мотлох на підлозі, хутро, берці ротного.
— У-у сука-а! — Ротний дає незграбну чергу в стелю.
Вогонь чіпляється за берці Алекса, бушлат Товстого, вибиті двері.
— Тат-та-та-та, — кулі хрестять вхід в кімнату. Щось б’ється і падає. Ротний кидається до кімнати.
— Пук-пак, — захлинається порожня зброя.
Полум’я зростає. Два тіла тупотять, збивають полум’я з одягу, з берців. Алекс теж тупотить, збиває полум’я. Полум’я танцює. Воно облизує стелю і гудить. Алекс чує у скронях пісню. Вогонь співає: «Са-маш-ки. Са-маш-ки. Мар-р-ріуполь, Са-маш-ки, Са-маш-ки». Тінь проноситься над полум’ям до чорного прямокутнику, до зимного Чумацького шляху. Алекс робить зусилля і теж кидається у дверний прохід. Толстий і Ребро катаються по землі. З їх одягу йде дим.
— А-А-А! — крик із полум’яного будинку ставить волосся дибки.
Біль пульсує в опечених ногах. Під щокою холодна земля. За два метри від Алекса чорна кішка. Вона, не мигаючи, дивиться на будинок у полум’ї. В неї видраний жмут шерсті на боці. У її зіницях танцюють червоні вогники.