Останні дні її особистого щоденника
25 грудня 2021
Привіт, щоденнику!
Хух… Не знаю з чого й почати.
Ну, певно, з того, що у моїх завіс виросли ноги. Нормальні такі. Чоловічі. Сорок п’ятого розміру. Навіть не знала, що вони таке вміють.
Господи Боже! Просто маразм якийсь.
Вибач за почерк, але руки тремтять й досі. Ну, загалом, думала я недовго, та огріла ту завісу разом з ногами першим, що під руку втрапило. А втрапила, власне, труба від пилосмока. Та ще й влупила не раз. Знаєш, мені завжди казали, що я маю важку руку. А якщо в ній ще й труба…
Лідка, сволота! Дав бог сусідку. Хай тільки повернеться, я їй оті біляві патли усі повисмикую.
Коротше, суть у чому. Ця ммм… транда на ніжках закрутила з двома хлопцями. Я їй ще й казала: «Як зійдуться твої барани разом — п’ятий кут по всій хаті шукатимеш». І що ти думаєш? Зійшлись! Поки вона одного “підігрівала» у двері другий постукав. Сюрприз хотів зробить! Страшне слово на букву «С», бляха-муха.
Ну й ця дурепа одного за завісу сховала, себе так-сяк до ладу привела та другого підманила в кіно сходити. Вертихвістка.
Загалом, Дмитро міг собі успішно без синців залишитись, аби я не нагодилась. Ну звиняйте. Перелякалась.
Але тепер…
Ну як хтось буває таким наївним? Він дійсно вірив, що один у неї. Добре в холодильнику лишилась надпита пляшка віскаря. Душевні рани теж трохи обробила й додому відправила. Хай оговтується та збирає себе до купи сам. Хто йому винен, що повівся на Лідкину брехню… Точно не я. Тож і вошкатись з ним не збиралась. Досить і того, що поліцію не викликала.
26 грудня 2021
На тобі приїхали! І що тепер оце робити?
Виходжу на роботу — стоїть під дверима. Сумний, похмурий. Питаю чого прийшов — мовчить. Тільки зиркає так, наче та собака побита і... Я й не втрималась. Кажу йому: «Говоритимемо поки йду на роботу, а це недалеко. Три вулиці пішки».
Він всю дорогу мовчки йшов, а під самими дверима салону, як видасть: «Нащо вона так?»
От я й не витримала!
Вона просто така є. Вертихвісткою вже не назвеш, а до шльондри трохи не дотягує. Ми з Лідою не подруги. Просто винаймаємо разом житло й мені її виверти вже поза гландами. А якби за тою клятою завісою ховався хто скаженіший?! У якому б лісі потім мою голову знайшли? А їй пофіг. Повернулась того вечора, допила віскарь (Мій!!!) та й по всьому! Вляглася спати, абсолютно собою задоволена. Просто на дивані!
Коротше, вийшло так, що говорила більше я, ніж Дмитро. А він вислухав, потім посміхнувся якось ніяково й пішов. Навіть не попрощався.
Ну нащо мені все це?
27 грудня 2021
У салон хтось приніс квіти. Я спочатку подумала, що це для нашої Маргарити Матвіївни, а кур’єр посміхнувся й каже: «Для дівчини з трубою та дуже важкою рукою!»
Я потім ще хвилин двадцять оговтатись не могла. Дивилась на півонії, як на диво якесь. У тому, хто саме їх надіслав, я й не сумнівалась, але питання таки залишились. По-перше: як Дмитро дізнався, що я люблю саме півонії? А по-друге: де він їх дістав у січні? Жест просто казковий, але мені більш ніяково ніж приємно.
Ну, припустімо, це він так просить вибачення. Добре. Таке можливо. Але для вибачень просто шоколадка підійде. Ну хай вже навіть дубайська, якщо йому так кортить похизуватись. Хоча й не обов’язково. Але. Я була впевнена, що ми квити. Він мене налякав, я його вдарила. Все! Нічого одне одному не винні.
Загалом, більше питань ніж відповідей.
28 грудня 2021
Я її вб’ю!
Розітну, гадину!
Сьогодні Дмитро мені подзвонив на особистий і я точно йому не давала номер. Зате знаю, хто міг дати.
А я думаю, чого це Лідка вчора весь вечір соловейком співала! Ой Діма такий хороший, ой Діма такий стабільний, ой Діма заробляє непогано. І взагалі: мрія, а не мужик!
Питаю: «Так чого собі не лишила?»
— Бо дурна.
Сказала, загадково посміхнулась, забрала мої цукерки та пішла в кімнату.
Тепер зрозуміло до чого був цей перформанс.
Добре. З Лідкою все з’ясували. Там тільки могила виправить і такими темпами їй залишилось до неї недовго.
Що мені з Дмитром робити?!
Не звикла я до такого. Дійсно наче й непоганий хлопець. І гарний. Очі чорнющі, як вугілля. Аж мороз по шкірі. Хоча й приємний.
Кликав на прогулянку до різдвяного містечка, а я й погодилась. А що тут такого? До свята он зовсім трохи лишилось, а настрою новорічного, як і не було. Може там знайду.
29 грудня 2021
З чого почати…
Вечір був.
Вечір був!
Я навіть оговтатись не встигла, як Дмитро мене на ковзанку потяг. Дурбецало. Потім падав увесь час. Насміялась від душі. Треба було Лідку краще допитувати. Вона знала, що в мене чотири роки фігурного катання за спиною. До професійного не дотягла, амбіцій не вистачило. Але на ковзанах стою непогано.
Тож, спочатку я годину спостерігала, як Дмитро витирає штаньми лід, а потім змилостивилась і потягла його геть. До найближчої ятки з глінтвейном. Я його не дуже й люблю, до речі, але треба було рятувати ситуацію.
Він пожартував, що це в нього тактика така — змушувати дівчат сміятися. А може й не пожартував.
Ми гуляли чи не до півночі. Розмовляли багато. Мандарини приморожені їли .
Я зізналась, що, на диво, непогано провела час. А він зізнався, що хотів запросити мене на побачення, щойно я кинула ту кляту трубу та припинила його бити.
Нащо він це? Ну хто так робить? Хто закохується у дівчину, котра в той час його лупцює?
Певно спитала вголос, а він відповів. Сказав, що спочатку злякався за себе, тоді за мене, а зрештою поглянув у очі й усвідомив, що не бачив таких дуже давно. Правдивих. Без хитрощів. Зізнався, що й сам розумів, що Лідка була не те, що треба. Тільки усвідомлювати до кінця не хотів.
А потім він мене поцілував. А я не відсахнулась. Раніше не дозволяла такого, а тут.
Після Романа довго до себе чоловіків підпускати боялась і Дмитро перший, хто якимось чином зміг пробитись через мою броню з комплексів.
………………………………………………………..
І що тепер робити?
30 грудня 2021
Дмитро запросив святкувати новий рік разом. До себе…
Я погодилась.
Дідько!
Може не варто було? Я його знаю днів п’ять.
Хух.
Мабуть, треба купити подарунок. Приготувати щось смачне.
Чи не треба?
Чи купити щось?
31 грудня 2021
Знаєш. Я певно зараз напишу оце все востаннє та викину тебе в багаття.
До нового року ще година, а в мене таке враження, що я вже почала нове життя. Ще ніколи не вдавалось закінчити рік на позитиві. Вічно якась халепа траплялась.
Але не цього разу.
Наче й нічого такого. Маленька однокімнатна квартирка, проте дуже чиста та облаштована. На столі тільки фрукти й нарізка. Навіть шкода його стало. Добре, що принести з собою якісь наїдки це в мене на рівні генетичної пам’яті. Хоча ми до їжі й не торкнулись.
Дві години тільки те й робили, що пили шампанське, їли фрукти та розмовляли. Про все на світі. Про все крім минулого. Складалось враження, що Дмитро теж хотів залишити за спиною все, що мав до цього.
А потім знову мене поцілував. Та так, що серце зайшлося.
У нього дуже м’які вуста. Руки. Такі сильні, але дуже обережні.
Як це написати? Як змалювати всю ніжність і пристрасть водночас? Як знайти слова для його дій?
Він наче цілу вічність чекав тільки нашої новорічної ночі. Його руки були всюди: на грудях, спині, животі, а найголовніше — вправні пальці на кліторі. Я навіть не знала раніше, що так можна було. Відчувати у собі цей гарячий жмут насолоди, який ледь не вилився інфарктом. Принаймні мені так здалось. На якусь мить серце наче зупинилось. Стільки проґавила. Стільки не отримувала раніше. Пишу та посміхаюсь, сама не знаю чому. Від щастя чи від того, що зараз чомусь вирішила перетворити нашу ніч на слова. Намагаюсь описати його рухи: ритмічні, сильні поштовхи, що змусили мене стогнати. Я ж не стогнала ніколи! Просто прикидатись не вмію, бо виглядає, як у дешевих порнострічках. І тоді взагалі бажання зникає. А тут.
Після цього ми ще годину лежали та намагались стишити серцебиття. Він виводив пальцем якісь візерунки на моїй спині, а я відчувала себе кішкою, котра знайшла нарешті багаття, біля якого можна зігрітись та відпочити.
Зараз він спить, а я намагаюсь завершити старе життя.
Ми домовились про те, що не будемо поспішати. Просто будемо разом, житимемо разом, дивитимемось у майбутнє разом. І можливо з цього щось вийде.
Ні.
У нас точно все вдасться.
Дмитро так сказав, а я чомусь йому довіряю.
Не знаю, що буде завтра або ж через місяць, проте думаю, що все буде добре.
Тож.
З Новим роком тебе, щоденнику!
Та прощавай…
25 грудня 2021
Привіт, щоденнику!
Хух… Не знаю з чого й почати.
Ну, певно, з того, що у моїх завіс виросли ноги. Нормальні такі. Чоловічі. Сорок п’ятого розміру. Навіть не знала, що вони таке вміють.
Господи Боже! Просто маразм якийсь.
Вибач за почерк, але руки тремтять й досі. Ну, загалом, думала я недовго, та огріла ту завісу разом з ногами першим, що під руку втрапило. А втрапила, власне, труба від пилосмока. Та ще й влупила не раз. Знаєш, мені завжди казали, що я маю важку руку. А якщо в ній ще й труба…
Лідка, сволота! Дав бог сусідку. Хай тільки повернеться, я їй оті біляві патли усі повисмикую.
Коротше, суть у чому. Ця ммм… транда на ніжках закрутила з двома хлопцями. Я їй ще й казала: «Як зійдуться твої барани разом — п’ятий кут по всій хаті шукатимеш». І що ти думаєш? Зійшлись! Поки вона одного “підігрівала» у двері другий постукав. Сюрприз хотів зробить! Страшне слово на букву «С», бляха-муха.
Ну й ця дурепа одного за завісу сховала, себе так-сяк до ладу привела та другого підманила в кіно сходити. Вертихвістка.
Загалом, Дмитро міг собі успішно без синців залишитись, аби я не нагодилась. Ну звиняйте. Перелякалась.
Але тепер…
Ну як хтось буває таким наївним? Він дійсно вірив, що один у неї. Добре в холодильнику лишилась надпита пляшка віскаря. Душевні рани теж трохи обробила й додому відправила. Хай оговтується та збирає себе до купи сам. Хто йому винен, що повівся на Лідкину брехню… Точно не я. Тож і вошкатись з ним не збиралась. Досить і того, що поліцію не викликала.
26 грудня 2021
На тобі приїхали! І що тепер оце робити?
Виходжу на роботу — стоїть під дверима. Сумний, похмурий. Питаю чого прийшов — мовчить. Тільки зиркає так, наче та собака побита і... Я й не втрималась. Кажу йому: «Говоритимемо поки йду на роботу, а це недалеко. Три вулиці пішки».
Він всю дорогу мовчки йшов, а під самими дверима салону, як видасть: «Нащо вона так?»
От я й не витримала!
Вона просто така є. Вертихвісткою вже не назвеш, а до шльондри трохи не дотягує. Ми з Лідою не подруги. Просто винаймаємо разом житло й мені її виверти вже поза гландами. А якби за тою клятою завісою ховався хто скаженіший?! У якому б лісі потім мою голову знайшли? А їй пофіг. Повернулась того вечора, допила віскарь (Мій!!!) та й по всьому! Вляглася спати, абсолютно собою задоволена. Просто на дивані!
Коротше, вийшло так, що говорила більше я, ніж Дмитро. А він вислухав, потім посміхнувся якось ніяково й пішов. Навіть не попрощався.
Ну нащо мені все це?
27 грудня 2021
У салон хтось приніс квіти. Я спочатку подумала, що це для нашої Маргарити Матвіївни, а кур’єр посміхнувся й каже: «Для дівчини з трубою та дуже важкою рукою!»
Я потім ще хвилин двадцять оговтатись не могла. Дивилась на півонії, як на диво якесь. У тому, хто саме їх надіслав, я й не сумнівалась, але питання таки залишились. По-перше: як Дмитро дізнався, що я люблю саме півонії? А по-друге: де він їх дістав у січні? Жест просто казковий, але мені більш ніяково ніж приємно.
Ну, припустімо, це він так просить вибачення. Добре. Таке можливо. Але для вибачень просто шоколадка підійде. Ну хай вже навіть дубайська, якщо йому так кортить похизуватись. Хоча й не обов’язково. Але. Я була впевнена, що ми квити. Він мене налякав, я його вдарила. Все! Нічого одне одному не винні.
Загалом, більше питань ніж відповідей.
28 грудня 2021
Я її вб’ю!
Розітну, гадину!
Сьогодні Дмитро мені подзвонив на особистий і я точно йому не давала номер. Зате знаю, хто міг дати.
А я думаю, чого це Лідка вчора весь вечір соловейком співала! Ой Діма такий хороший, ой Діма такий стабільний, ой Діма заробляє непогано. І взагалі: мрія, а не мужик!
Питаю: «Так чого собі не лишила?»
— Бо дурна.
Сказала, загадково посміхнулась, забрала мої цукерки та пішла в кімнату.
Тепер зрозуміло до чого був цей перформанс.
Добре. З Лідкою все з’ясували. Там тільки могила виправить і такими темпами їй залишилось до неї недовго.
Що мені з Дмитром робити?!
Не звикла я до такого. Дійсно наче й непоганий хлопець. І гарний. Очі чорнющі, як вугілля. Аж мороз по шкірі. Хоча й приємний.
Кликав на прогулянку до різдвяного містечка, а я й погодилась. А що тут такого? До свята он зовсім трохи лишилось, а настрою новорічного, як і не було. Може там знайду.
29 грудня 2021
З чого почати…
Вечір був.
Вечір був!
Я навіть оговтатись не встигла, як Дмитро мене на ковзанку потяг. Дурбецало. Потім падав увесь час. Насміялась від душі. Треба було Лідку краще допитувати. Вона знала, що в мене чотири роки фігурного катання за спиною. До професійного не дотягла, амбіцій не вистачило. Але на ковзанах стою непогано.
Тож, спочатку я годину спостерігала, як Дмитро витирає штаньми лід, а потім змилостивилась і потягла його геть. До найближчої ятки з глінтвейном. Я його не дуже й люблю, до речі, але треба було рятувати ситуацію.
Він пожартував, що це в нього тактика така — змушувати дівчат сміятися. А може й не пожартував.
Ми гуляли чи не до півночі. Розмовляли багато. Мандарини приморожені їли .
Я зізналась, що, на диво, непогано провела час. А він зізнався, що хотів запросити мене на побачення, щойно я кинула ту кляту трубу та припинила його бити.
Нащо він це? Ну хто так робить? Хто закохується у дівчину, котра в той час його лупцює?
Певно спитала вголос, а він відповів. Сказав, що спочатку злякався за себе, тоді за мене, а зрештою поглянув у очі й усвідомив, що не бачив таких дуже давно. Правдивих. Без хитрощів. Зізнався, що й сам розумів, що Лідка була не те, що треба. Тільки усвідомлювати до кінця не хотів.
А потім він мене поцілував. А я не відсахнулась. Раніше не дозволяла такого, а тут.
Після Романа довго до себе чоловіків підпускати боялась і Дмитро перший, хто якимось чином зміг пробитись через мою броню з комплексів.
………………………………………………………..
І що тепер робити?
30 грудня 2021
Дмитро запросив святкувати новий рік разом. До себе…
Я погодилась.
Дідько!
Може не варто було? Я його знаю днів п’ять.
Хух.
Мабуть, треба купити подарунок. Приготувати щось смачне.
Чи не треба?
Чи купити щось?
31 грудня 2021
Знаєш. Я певно зараз напишу оце все востаннє та викину тебе в багаття.
До нового року ще година, а в мене таке враження, що я вже почала нове життя. Ще ніколи не вдавалось закінчити рік на позитиві. Вічно якась халепа траплялась.
Але не цього разу.
Наче й нічого такого. Маленька однокімнатна квартирка, проте дуже чиста та облаштована. На столі тільки фрукти й нарізка. Навіть шкода його стало. Добре, що принести з собою якісь наїдки це в мене на рівні генетичної пам’яті. Хоча ми до їжі й не торкнулись.
Дві години тільки те й робили, що пили шампанське, їли фрукти та розмовляли. Про все на світі. Про все крім минулого. Складалось враження, що Дмитро теж хотів залишити за спиною все, що мав до цього.
А потім знову мене поцілував. Та так, що серце зайшлося.
У нього дуже м’які вуста. Руки. Такі сильні, але дуже обережні.
Як це написати? Як змалювати всю ніжність і пристрасть водночас? Як знайти слова для його дій?
Він наче цілу вічність чекав тільки нашої новорічної ночі. Його руки були всюди: на грудях, спині, животі, а найголовніше — вправні пальці на кліторі. Я навіть не знала раніше, що так можна було. Відчувати у собі цей гарячий жмут насолоди, який ледь не вилився інфарктом. Принаймні мені так здалось. На якусь мить серце наче зупинилось. Стільки проґавила. Стільки не отримувала раніше. Пишу та посміхаюсь, сама не знаю чому. Від щастя чи від того, що зараз чомусь вирішила перетворити нашу ніч на слова. Намагаюсь описати його рухи: ритмічні, сильні поштовхи, що змусили мене стогнати. Я ж не стогнала ніколи! Просто прикидатись не вмію, бо виглядає, як у дешевих порнострічках. І тоді взагалі бажання зникає. А тут.
Після цього ми ще годину лежали та намагались стишити серцебиття. Він виводив пальцем якісь візерунки на моїй спині, а я відчувала себе кішкою, котра знайшла нарешті багаття, біля якого можна зігрітись та відпочити.
Зараз він спить, а я намагаюсь завершити старе життя.
Ми домовились про те, що не будемо поспішати. Просто будемо разом, житимемо разом, дивитимемось у майбутнє разом. І можливо з цього щось вийде.
Ні.
У нас точно все вдасться.
Дмитро так сказав, а я чомусь йому довіряю.
Не знаю, що буде завтра або ж через місяць, проте думаю, що все буде добре.
Тож.
З Новим роком тебе, щоденнику!
Та прощавай…