Щось останні років сто двадцять п’ять їй, Лізі, вони не дуже до вподоби. Чи то їй не щастить саме на свята? Годі, до чого тут невдачі. Сама винна, не треба зациклюватись на балансі. Баланс світла й темряви. Баланс прописано в Хартії, так, останній фавн це знає. Але ж хто на нього, на той баланс, звертає увагу?
Справи у світі такі, що їй і зважувати той баланс не треба. Світло програє. Безбожно. Каламбурчик, бляха. Щоб його, світ той бідолашний, зовсім не перекосило, залишається тільки світлі справи робити. За що й відгребла вчора перед вечіркою на честь Гелловіну. Шеф сварився й погрожував. Зіпсував настрій. Вона навіть не дочекалася півночі. Залишатися серед цих лицемірів — нахер. Тобто там, унизу, ну, у пеклі, вони самі нічого не дотримуються. Тільки вигляд роблять. Два світлих втручання для мавки на тиждень — і вже «ну-ну-ну» пальчиком, а-та-та по дупці. Тиск на чутливі місця, звинувачення у непрофесіоналізмі чи навіть гірше. Не можна так неприховано захищати світло, типу. Фух. Заїбалась.
— За-ї-ба-лась, — понеслося над нічною дорогою околиці міста. Крайні будинки залишилися за сотню метрів позаду. До її дому ще з кілометр. Ліза відкинула каптур довгої сукні з обличчя. Потерла лоба й очі. Схлипнула. Треба щось вирішувати. Вона підтягнула мітлу, яку волочила за собою. Мітла затанцювала.
— Заїбалась, то сідай, швидше до дому долетимо, — почула вона в голові голос від свого безвідмовного транспорту.
Після неприємної бесіди з патроном на Гелловін, їй хотілося пройтися й подумати. Пройшлася. Подумала. Але роздумуй чи не роздумуй — вибір невеликий. Або скурвитися й нехай світ несеться в тартарари. Або дозволити її справжньому віку взяти своє, пустити старість до себе. Залишити її у своєму ліжку й просто померти 142-річною бабусею.
Вона відкинула довге кучеряве волосся з обличчя та розсміялася. Ото видовище буде. Її шеф скаже промову та резюмує: сама винна. Ніхто й не пожалкує, будуть насмішки й глузування. Огидно. А якщо гнути свою лінію, то запроторять до пекла, довічно. Та ще й з формулюванням: «відсутні здібності до маніпуляції та саморегуляції». Але скурвитися й бути, як всі там, на вечірці... Теж огидно. Учора здичавілі з Московії запустили ракети по житловому кварталу. Загиблі, руйнування. Щоб це виправити… Ні, це не виправиш, звісно. Ну, аби хоча б відновити той грьобаний баланс — мільярд бабусь через дорогу перевести треба. І ще, суки, заявили, що ПОКИ без ядерки. Поки. Я не хочу бути до цього причетною. Не-хо-чу. Якщо світ піде у тартарари, то вона й усі решта підуть разом із ним. Тож, якщо все одно помирати, то спокійно та у ліжку. У білій хустці. Сука.
Ще є третій варіант. Але… Вона підняла поділ і витягнула з панчохи пласку пляшку Єгермейстера. Ковтнула й торкнулася іншою рукою скроні. Високе чоло, оксамитові брови, порцелянова шкіра. Третій варіант — прожити друге життя, перевтілитися, зіскочити з голки магії. Лишитися такою, як зараз: із локонами кольору міді та зеленими смарагдами очей. Високою, тонкою, пружною. Залишитися весняною гілкою. А головне — живою. І ніколи більше не бачити тих свинячих рил унизу. Ой, тьху, ну в пеклі. Якщо московити, звісно, не витягнуть пекло на поверхню, вдаривши ядеркою. Ну, то вже інше. На це вона впливу не має. Або дуже слабкий та опосередкований.
Прожити коротке людське життя. До її умовних тридцяти ще плюс протягти років п’ятдесят. Прожити звичайною жінкою. Може, народити… Мітлою просто мести підлогу в хаті чи на дворі. Гуляти з дитиною та собакою. Пояснювати малечі букви. Пити чай із малиною та чебрецем. В очах у Лізки защипало. Для цього вона має втратити всю магію. Магія. Може, без неї незручно спочатку, але нахер ту магію. Вона ж так заїбалась. Це було б… хороше життя. Подарунок. Коли в останній раз їй робили подарунки? Такі, щоб не вона сама наворожила. Тільки от все це можливо лише в певний період року. І, бляха, зараз цей самий період. Темна пора між Гелловіном і Різдвом. А найтемніші ночі саме напередодні Різдва. Але щоб втратити магію, треба ще принца. Принц має поцілувати її. Принц має поцілувати її й магія закінчиться.
Сто сорок два роки їй виповнилося у вересні. Вона бачила принців. Але тоді вони їй були ні до чого. Принц. Чисто гіпотетично у Рюрика було тридцять дітей. То будь-який електрик із місцевого жеку може бути принцом. Гіпотетично. До речі, ніхто ще не перевіряв, чи дійсно це спрацює. Серед її приятелів і приятельок, Маргарит і Воландів, ніхто й не думав втрачати магію. І де шукати того принца? На обрії щось не видно.
Ліза знову приклалась до пляшки.
— При-и-инце, при-инце, агов!
Вона покрутилась на всі боки, споглядаючи темінь міської околиці, а потім прямо з дороги закричала в сухий високий бур’ян.
— Де ж ти лазиш, принце, сучий ти потрох? Тут мене рятувати треба, а ти… Ех.
— М-м-м, вод-и-и… — захрипів голос із сухостою.
Як вона доправила його до хати, побитого й зневодненого? Дуже легко. Хай живе магія. Чи перевірила вона баланс? Ліміт на добру справу? Звісно, що ні. Задовбалася.
Він був зовсім слабкий. Майже покійник.
Так! Має бути тепло. Ліза підійшла до каміна й один із мідно-червоних локонів торкнувся каменю. Камін засяяв. Має бути ситно. В хаті запахло їжею. Має бути затишно. Життя має захотіти залишитися в понівеченому поки тілі.
— Ти ж не принц? — запитала вона, коли він відкрив очі більше ніж на десять хвилин.
За останні чотири дні він прокидався частіше, але ще був надто слабкий, щоб говорити. Ярослав. Ярик. Міг би й бути, але чудес не існує. Одна магія.
— Число яке? — запитав він і повів очима в бік календаря, що висів на стіні. Розфокусований погляд не давав побачити самому.
— Двадцяте.
— Листопада?
Вона насупилась. Календар демонстрував грудень.
— Тобі ще рано перейматися. Серед живих ти ще не надійно, — сказала Ліза та додала зі злістю. — А покійникам дати без різниці.
Вона мала б радіти, що він іде на поправку, але з кожним днем усе більше боялася. От зараз оклигає, а в неї через це неприємності будуть. Рятівниця хрінова. Чіп і Дейл поспішають на допомогу. Точно запхають її вниз без права виходу довічно.
— То що скажеш, не принц? Тоді просто ковтай, — промовила вона, виливаючи ложкою відвар і бульйон.
Він ковтав, дивлячись у її зелені очі. Руді пасма виблискували у світлі вогню з каміна. Він жодного разу не бачив у її руках дров, а камін горів щоразу, як він прокидався.
Двадцять третє. Він стоїть і дивиться на календар. Він тримається за стіну й стоїть. Він живий. Час іти. Йому конче треба встигнути. Рудої немає вдома і тому це якось не по-людськи. Він усміхається. Звісно, не по-людськи.
— Двадцять третє, — промовив він до себе, киваючи на календар.
Дивна вона. І красива. Руді пасма, полум’я каміна. М’які руки. Її волосся лоскотало його обличчя, коли вона нахилялася й поправляла подушку. Прозора шкіра. Аромат полину. Блакитна вена. Аромат дощу та яблук.
Він більше не вагався. Пішов. Рудої не було вдома і це полегшувало справу. Здавалось тепло від каміна та запах сушених трав проводжали його, поки він шкутильгав засніженою стежкою до міста.
Ліза повернулася пізніше. Ледь ступивши на поріг, дівчина відчула: він пішов. Дім був порожнім. Камін давно згас, холод заповнив кожен куточок. Вона сіла біля порогу, сперлася на двері та втупилась у підлогу. Що тепер? Скільки в неї залишилося часу? Чи є він у неї взагалі?
Розвиднілося, стемніло й знову розвиднілося. Вона майже не рухалась, коли двері відчинилися. Без стуку. Це був він. Шеф.
— Різдво твоє мені по барабану. Я тебе попереджав? — його голос був холодніший за вітер, що гуляв через прочинені двері.
Ліза піднялася. Висока, статна, у червоній сукні, що здавалося полум’ям знову запалила камін.
— По барабану, кажеш? Мені теж. Мені теж по барабану ти, ваші накази й...
Їй стало страшно. Не дуже, але все ж.
У двері постукали. Легкий, майже невагомий, стукіт.